Атлантида

І додав дуже тихим і сумним голосом:

— Тепер ви знаєте.

Обережно, з чуйністю, якої ми й не підозрювали в ньому, Ле Меж відірвав нас від споглядання металевих статуй. За хвилину ми з Моранжем знову опинилися посередині зали й сіли чи, скоріше, впали на подушки. Біля наших ніг жалібно дзюркотів невидимий водограй.

Ле Меж сів між нами.

— Тепер ви знаєте, — повторив він. — Знаєте, але ще не все розумієте.

І дуже тихо промовив:

— Ви, як і всі вони, в’язні Антінеї… І Антінея має помститися.

— Помститися? — запитав Моранж, який вже опанував себе. — За що, дозвольте запитати? Чим ми з лейтенантом завинили перед Атлантидою? Чим ми прогнівили її?

— Це давня, дуже давня історія, — поважно відповів професор. — Історія, яку вам важко зрозуміти, мосьє Моранж.

— Прошу вас, професоре, поясніть.

— Ви Чоловіки. Вона Жінка, — мрійливо промовив Ле Меж. — У цьому й полягає причина.

— Справді, мосьє, я не розумію… ми не зовсім розуміємо.

— Зрозумієте. Хіба ви справді забули, як у глибоку давнину прекрасні цариці варварів зазнавали лиха від чужоземців, котрих доля прибивала до їхнього берега? Віктор Гюго досить вдало показав їхні мерзенні вчинки у колоніальній поемі «Дівчина з Таїті». Хоч би в яку далеку давнину не сягали наші спогади, ми скрізь побачимо те саме — шахрайство й невдячність. Ці пани досхочу втішалися красою жінки та її багатствами, потім одного ранку зникали. Добре ще, коли такий суб’єкт не повертався з ескадрою та окупаційними військами.

— Ваша ерудиція, мосьє, захоплює мене, — сказав Моранж, — розповідайте далі.

— Вам потрібні приклади? На жаль, їх безліч. Згадайте, як Улісс залицявся до Каліпсо, Діомед до Каллірої. Що вже казати про Тезея і Аріадну? Язон повівся з Медеєю незбагненно легковажно. Римляни підтримали цю традицію ще брутальніше. Еней, в якого стільки спільного з преподобним Спардеком, поставився до Дідони, як негідник. Цезар показав себе перед божественною Клеопатрою як увінчаний лаврами грубіян. Нарешті, Тіт, цей лицемірний Тіт, проживши з Беренікою цілий рік на Ідюмеї за її рахунок, привіз нещасну до Рима, аби ще більше зганьбити. Настав час, щоб сини Яфета заплатили дочкам Сіма за тяжку образу, яку вони заподіяли їм в минулому [33] .

33

За біблійною міфологією, Яфет і Сім — два з трьох синів «патріарха» Ноя, від яких після «всесвітнього потопу» пішов новий людський рід. Нащадки Яфета нібито оселилися в Європі та країнах Середньої Азії, а Сім дав початок семітам (народам, які розмовляють семітськими мовами).

Знайшлася жінка, котра відновить на користь своєї статі великий гегелівський закон коливання. Відмежована від арійського світу грізними запобіжними заходами Нептуна, вона зваблює чоловіків — наймолодших, найвідважніших. У цих сміливців вона бере все, що вони здатні дати. Вона віддає їм своє тіло, але панує над ними духовно. Це перша владна жінка, яку пристрасть не може й на мить перетворити на рабиню. Їй не доводиться оговтуватися, бо вона ніколи не втрачає самовладання. Це єдина жінка, якій пощастило роз’єднати дві неподільні речі — кохання й насолоду.

Ле Меж на мить замовк, потім повів далі.

— Вона щодня приходить до цього підземелля. Зупиняється перед нішами. Розмірковує перед цими застиглими статуями. Торкається цих холодних грудей, пал яких відчувала. Потім, помріявши перед порожньою нішею, де незабаром засне навіки у своєму холодному орішалковому футлярі той, хто на неї чекає, вона спокійно повертається до нього.

Професор замовк. У сутінках було чути, як дзюркоче водограй. У мене несамовито гупало в скронях, вогнем горіла голова, жорстока лихоманка палила груди.

— І всі, всі, — скрикнув я, забувши, що це за місце, — всі погодилися! Всі скорилися! О! Нехай вона лиш прийде сюди, я їй покажу.

Моранж мовчав.

— Любий мій, — дуже лагідно сказав Ле Меж. — Ви говорите, як дитина. Ви не знаєте. Ви не бачили Антінеї. Зрозумійте, серед них, — він жестом окреслив мовчазне коло статуй, — були чоловіки, такі ж сміливі, як ви, і, можливо, не такі нервові. Пригадую, один із них, що спочиває під номером 32, був флегматичним англійцем. Він постав перед Антінеєю з сигарою в зубах. Так само, як і всі інші, він скорився своїй володарці.

Не кажіть нічого, доки ви не побачили її. Університетська освіта мало стає у пригоді в дискусії про пристрасть, і мені важко пояснити вам, що являє собою Антінея. Єдине, в чому я можу запевнити, це те, що, коли ви побачите її, ви забудете все. Сім’ю, батьківщину, честь — усе, ви зречетесь усього задля неї.

— Усього, мосьє? — дуже спокійно запитав Моранж.

— Усього, — відповів Ле Меж з притиском. — Ви забудете все, зречетесь усього.

Знову залунали кроки. Ле Меж глянув на годинник.

— Зрештою, побачите.

Двері відчинилися. Увійшов білий таргієць, високий на зріст, ще вищий за тих, яких ми досі бачили у цій непевній оселі, й попрямував до нас.

Вклонившись, він легко торкнувся мого плеча.

— Ідіть за ним, — сказав Ле Меж.

Не кажучи жодного слова, я підкорився.

РОЗДІЛ XI АНТІНЕЯ

Я довго йшов за провідником незнайомим коридором. Моє роздратування дедалі зростало. Бажав лише одного — якнайшвидше опинитися перед цією жінкою і сказати їй… Зрештою, ладен був пожертвувати навіть своїм життям.

Я помилявся, сподіваючись, що це зухвальство відразу обернеться героїзмом. У реальному житті жанри часто-густо перемішуються. Мені слід було пригадати, беручи до уваги безліч деталей у минулому, що в моїй безрозсудності бурлескне постійно перепліталося з трагічним.

Підійшовши до маленьких світлих дверей, мій провідник відступив і пропустив мене вперед.

Я опинився в напрочуд затишній туалетній кімнаті. Стеля з матового скла кидала на мармурові плити приємне рожеве світло. Першим привернув мою увагу настінний годинник, де цифри було замінено знаками Зодіаку. Мала стрілка ще не досягла Овна.

Третя година, лише третя!

Цей день здавався мені довгим, як століття. А минуло лише півдня.

Потім на думку спало інше, і я конвульсійно зареготав.

«Антінея бажає, щоб я постав перед нею в усій своїй красі».

Значну частину стіни займало велике дзеркало орішалку. Глянувши в нього, я зрозумів, що претензії до моєї зовнішності не були б перебільшенням.

Неголена борода, запорошені пилом очі, бруд стікав по щоках, мій одяг, вичовганий всіма пісками Сахари й подертий у чагарниках Хоггару, — все це робило мене досить жалюгідним кавалером.

Я мерщій роздягнувся й поринув у порфірову ванну, що була в центрі туалетної кімнати. У теплій, духмяній воді відчув блаженний спокій. Перед очима миготіла безліч маленьких баночок, розкиданих на дорогоцінному різьбленому дерев’яному столику. Вони були всіх розмірів і кольорів, грановані з надзвичайно прозорого нефриту. М’яке вологе повітря заспокоювало мої нерви.

«До біса Атлантиду, і підземелля, і Ле Межа», — ще спромігся я подумати. І заснув у ванні.

Коли розплющив очі, мала стрілка годинника майже досягла знака Тельця. Переді мною стояв величезнога зросту негр, спираючись чорними руками на край ванни. Обличчя його було відкрите, руки голі, а голову обгортала величезна оранжева чалма. Він дивився на мене з німим усміхом, показуючи всі свої білі зуби.