Білий король детективу

Зайшли до кабінету. Професор схопив із столу окуляри, осідлав ними носа.

— Та це ж… — професор захвилювався і, метнувшись до стіни, клацнув вмикачем, хоча за вікном був білий день. — Це ж… Дженні. Так, так, Дженні Стівенс, моя колишня учениця, — зиркнув на плафон під стелею, що своїм немічним світлом нічогісінько не міг додати до сонячного дня, вимкнув його. — Не можу спокійно дивитись на фотографії Дженні, — пояснив він детективу. — Жаль!

Який жаль, що вона так безглуздо загинула. Та ще в двадцять сім літ! В розквіті молодих сил і незвичайного обдарування.

— Вона була вашою студенткою, і я хотів би…

— О, ні, ні. Вона була не просто моєю студенткою, ні. Вона була моєю найкращою студенткою! Так буде точніше.

— Даруйте, а які у вас були особисті стосунки із Дженні?

Господар кабінету щиро здивувався.

— Стосунки? Особисті? Ваше запитання просто дивне. Адже й так усе зрозуміло. Я допомагав, консультував і, звичайно ж, радів її великим успіхам.

— Але ж ви… просили руки Дженні.

Карл ван Гофф схопився і став за столом в позу ображеного.

— Це наклеп, запевняю вас. І я… я висловлюю рішучий протест. Вам! Вам, детективе! Ви збираєте всілякі обивательські плітки. Ваші інсинуації… Ні, я не буду відповідати!

— Воля ваша, професоре. Джо зробив було рух, щоб іти.

— Хвилинку… — Вибігши з-за столу, професор фамільярно взяв детектива під руку: — Почекайте, не гарячкуйте. Давайте поговоримо як чоловік із чоловіком. Так на чому ми зупинилися?

— На вашому жениханні до Дженні, — люб’язно підказав Джо.

— Бачте, шановний, — професор водив детектива по кабінету, начеб вони прогулювались десь у парку. — Я дещо вже призабув, склероз триклятий. Але, гарненько помізкувавши, стверджую — було. — Він перейшов на інтимний шепіт. — Всі ми, як кажуть, чоловіки, і всі не байдужі до жіночої вроди та молодості. А Дженні була така незвичайна, така чарівлива, що той, хто з нею спілкувався, міг легко втратити голову. Втратив і я. Але нічого серйозного не було. Я вчасно схаменувся, протверезів, згадав про вікову різницю між нами і все перевів на жарт.

— І більше у вас не було сутичок із Дженні?

Професор сердито пирхнув, забіг за свій стіл, впав у крісло.

— Сутички з такою прекрасною людиною? Ах, ви навіть не уявляєте, скільки надії ми на неї покладали! Але й те, що вона встигла зробити, увійде до золотого фонду науки. Ну а генеральна її тема — вивчення хімічної мови комах — заслуговує надзвичайно високої оцінки. Вона була на правильному шляху, і до сенсаційного відкриття їй не вистачило якогось там року.

— Я хотів би дізнатися про її останній день.

— Спеціальна комісія свого часу…

— Я читав звіт комісії.

— Тоді що вас цікавить? — Професор відкинувся на спинку крісла (Джо все ще ходив по кабінету, зрідка зупиняючись перед столом професора). — Мої свідчення занесені в протокол.

— В протоколі все сухо, по-діловому, а я хотів би… гм… жвавіше. І з подробицями. Дженні не повернулась із свого останнього польоту, а ви були останній, хто бачив її живою на землі.

— Але я нічого не скажу вам нового. Я лише повторю свідчення, які занесено до протоколу комісії. Ви його, кажете, читали. Отже, слухайте. Минулого літа ми працювали на дослідній станції нашого інституту в Сомалі. — Професор урвав розповідь, заходився щось квапливо шукати у себе на столі, та нічого не знайшов і махнув рукою. — Даруйте, починаю згадувати — хвилююсь… Роз’ятрили ви мою душу. Та гаразд. Отже, ми працювали на дослідній станції, об’єкт дослідів — термітники. Здіймалися вони в савані відразу ж за парканом станції. Дженні біля них днювала й ночувала зі своєю апаратурою. Ми, пригадую, навіть їсти їй носили в термосах туди, до термітників… Той день, останній, був спекотний, задушливий… Савана дихала розжареною піччю, — помовчав і далі говорив кудись у простір, повз детектива: — Заплющу очі, і бачу долину всю в чорних і бурих плямах — то пасуться антилопи. Під зонтичною акацією, що неподалік станції, стоїть жирафа, довга шия її десь у верховітті, вона об’їдає листя. Бачу, як посеред савани, в затінку одинокого дерева, перечікує спеку лев’яче сімейство. На передньому плані — термітники, а біля крайнього — похідний столик. За столиком сидить Дженні і щось пише. Вона засмагла, обвітрена і від того ще привабливіша, в безрукавці та шортах. На голові легкий капелюх з великими крисами, що кидають тінь на лице, з-під крис вибилось світле волосся… Того дня, десь о третій, навіть не пообідавши, Дженні почала збиратися. Куди — не говорила. І взагалі, була дуже заклопотана. Навіть дещо дратівлива, хоча дратівливість їй була не властива. Я не став доскіпуватись, куди вона поспішає, — зрештою, то була її особиста справа. Дженні попрохала технічний персонал станції підготувати “Сокіл”. Після огляду машини технік сказав, що все о’кей і місіс Стівенс може летіти. Дженні сіла в кабіну “Сокола”. Вона так квапилась, що навіть не помахала нам рукою, як то робила завжди, коли кудись летіла. Вона була чимось стурбована і заклопотана. Але перед цим — я точно пам’ятаю — вона отримала якусь телеграму.

— Ви, звичайно, не знаєте, якого змісту була телеграма?

— Я не перлюстратор її особистої кореспонденції.

— Що, на вашу думку, могло стати причиною аварії?

— Не знаю. Я не спеціаліст з аварій. І взагалі, — професор говорив сухо, — у мене залишилося не більше семи хвилин вільного часу. Лекція.

— Я хотів би… точніше, насмілився б запросити вас, професоре, на одне опівнічне рандеву. — І Джо додав, посміхаючись: — Наскільки я знаю, ви полюбляєте побачення.

— Як і всі чоловіки. Але куди ви мене хотіли запросити? І з ким я маю зустрітися, якщо не секрет?

— Та є в мене на прикметі один симпатичний привид.

У професора брови злетіли на лоба.

— Даруйте, було-було, але щоб із привидом? Не доводилось.

Професор блиснув штучно білими зубами.

— Дякую за оригінальне запрошення. Але звідколи це я, дозвольте поцікавитись, став знавцем привидів? Я біолог.

— Привид теж колись був біологом.

— Все це чимось пов’язане з Дженні Стівенс?

— Так. — Джо мигцем поглянув на годинник. — Все, дякую за бесіду. А демонстрація привиду відбудеться рівно о дванадцятій ночі.

— Я так і знав. Ах, як романтично!

— Я залечу за вами об одинадцятій тридцять, професоре. Вельми вам вдячний за ласкаву згоду відвідати привид. Не буду більше вас затримувати, — задкуючи до дверей, розкланювався Джо, і його агатові блискучі очі сховалися у вузькі щілини повік, а це вказувало, що детектив у доброму настрої. — До ночі, професоре, до ночі…

XVI

Об одинадцятій тридцять вони забрали професора ван Гоффа і лягли курсом на Сьомий район. За всю дорогу професор не прохопився й словом, гортав свій записник, щось відмічав у ньому, і лише коли приземлились та заходили до вілли “Двох щасливців”, буркнув:

— Гадаю, вам не варто повторювати: я не вірю в привиди, адже їх у природі, як відомо, немає. А те, що вам здається містикою, — всього лиш нерозгадане явище, що має під собою цілком реальну основу. Ну, — озирнувся він у холі, — показуйте, де ваш загадковий і симпатичний привид?

Кларнес глянув на годинник і пошепки сказав:

— П’ятнадцять хвилин доведеться посидіти за цими ось кадубами у вигляді пнів.

— Я захопив роботу, — помахав професор записником. — А свої думки завжди ношу з собою.

Інспектору він сподобався: зразу видно, що ділова людина, часу марно не гає.

— А де ж… світло? — озирнувся професор. — Я нічого не бачу. Я, до вашого відома, не з породи сов.

Інспектор мовчки дістав з бокової кишені окуляри нічного бачення і простягнув професорові. Карл ван Гофф начепив їх на носа, навіть не висловивши подиву. Тільки сказав:

— Нічого, працювати можна…

Сівши за пнями з рослинами, відразу ж розгорнув записник і заглибився в якісь підрахунки.

Детективи теж сіли і теж вмовкли.

В холі стояла непорушна тиша, тільки чути було, як м’яко і заспокійливо цокотить годинник.

Кларнес міркував про привид: а що, коли його практично використати? Все ж таки штукенція незвичайна… Відчував, дещо можна з неї мати (тому, нехтуючи власними справами, і прилетів сюди вдруге), от тільки що? Як?

Джо теж був зайнятий власними думками і міркував про своє самотнє холостяцьке життя: час іде-минає, а сім’єю він так і не обзавівся. І дивно йому, зрештою, стало, що він про це думає, думає чомусь збентежено, розтривожено, навіть з легким жалем. Раніше таке й на думку йому не спадало. Більше того, раніше він пишався-хизувався своєю незалежністю, свободою, кепкуючи з сімейних бідолах, що вони зв’язані путами Гіменея по руках і ногах. А це, виходить, сам забаг тих пут. Дивно. Незбагненно… Звідки така метаморфоза?