Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Білий король детективу
Шрифт:

— І ви, звичайно, нічого не чули про робота?

— Про якого ще робота?

— Про того, що був замаскований у ніші, напроти годинника.

— Ой леле, у стіні ще й робот? Що він там робив?

— Охороняв годинник.

— Що година, то й новий клопіт! — Жінка схопилася за голову. — То привид, то робот! Це не вілла, а суцільне нещастя!

— Так, місіс, на вашій віллі і справді завелося нещастя. — Джо усміхнувся. — Але не хвилюйтеся, постараємось його викурити звідти. А робот, що ховався в стіні, віднині просто металевий брухт. Але прохання до місіс нічого тут не чіпати: ні знешкодженого робота, ні тим більше годинника.

— Місіс

Джексон, — підійшов до жінки інспектор. — У мене теж є до вас одне запитання: ви не бачили людини, яка кілька хвилин тому з пістолетом в руках побігла на другий поверх?

— А-а-а… — заволала Лінда і кинулась до Джо. — Благаю вас, порятуйте, він уб’є Майкла!

— Місіс, заспокойтесь, мені здається, що чоловік з пістолетом і був Майклом. І він побіг у спальню.

— Але його там немає…

— Хвилинку, місіс. Із спальні є ще інший вихід, крім цих східців?

Місіс Джексон кивнула.

— Зрозуміло.

— Боже мій, що Майкл накоїв?

— Заспокойтесь, місіс Джексон, — лагідно мовив Джо. — Ваш чоловік нічого не накоїв. Більше того, він врятував нас, знищивши робота. На сьогодні все, місіс. Більше не будемо вам заважати. На добраніч, місіс.

Лінда тяжко зітхнула.

— Я вже й не пам’ятаю, коли в мене була добра ніч…

— Сьогодні ж треба знайти Майкла, — сказав інспектор, коли місіс Джексон піднялася до себе у спальню. — Чим швидше, тим краще.

Джо уважно розглядав годинник.

— Навіщо він тобі? — не обертаючись поспитав і нижче схилився до годинника. — Він же нас порятував. Коли б не його променевий…

— Ось за променевий пістолет його і треба арештувати! — сердито вигукнув інспектор. — Ти не гірше за мене знаєш, що всі особи, які без спеціального дозволу користуються променевими пістолетами, підлягають негайній ізоляції.

— А підійди-но сюди, Х’ю, — погукав Джо. Виявляється, про нашу з тобою безпеку потурбувалися. І не їхня вина, що ми виявилися з тобою такими неуважними. Читай, що тут викарбувано для таких простаків, як ми.

Інспектор підійшов ближче, нахилився до годинника і прочитав:

“Увага!

Всім, кому дороге власне життя!

СМЕРТЕЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНО!!!

Хто зачепить цей годинник, чи хоча б зрушить його з місця, чи зробить спробу його викрасти, той без будь-якого попередження буде негайно знищений Охоронцем годинника. Радимо всім цікавим триматися подалі від годинника.

ПАМ’ЯТАЙТЕ:

Вимолити собі життя в Охоронця — марна річ!”

Х

“Цок-цок, цок-цок…”

Лінда не зводила сумних очей з осяйного золотистого маятника, що спалахував сліпучим блиском, і фізично відчувала, як спливають у безвість секунди й хвилини життя. І немає їм вороття, як немає і не буде вороття кращим її рокам… То навіщо вони й народжувались — секунди й хвилини її невдалого життя? Вона злегка похитувалась у такт маятнику(а чи своїм невеселим думкам), і жаль було їй своїх марно прожитих років у цьому жорстокому світі, де ти нікому не потрібний і де всім байдуже до тебе і бід твоїх, бо кожний, як равлик, ховається у власну хатку. І нічого втішного не чекає вона від тих секунд і хвилин її життя, які ще прийдуть до неї… Вічна муко життя. А може, це і є саме життя, його суть, його єство, його єдиний і всевладний зміст? Хто знає, хто скаже… Бо щасні не відчувають життя, вони не живуть, а насолоджуються,

а живуть ті, хто щодня й щомиті відчуває біль і печаль — гірку чи світлу, але все одно печаль — вічну супутницю людства, вічну його сестру.

В холі стояла мертва, глуха тиша, яку порушував лише маятник:

“Цок-цок, цок-цок…”

Колись вона любила цей годинник, пишалася ним, берегла його — дорогоцінність же, музейна рідкість. І як він прикрашав хол. І всі, хто у них бував, звертали на нього увагу і завжди захоплено казали:

— О, який у вас старовинний годинник! Такий не в кожному музеї побачиш. Ви багаті.

Але звідтоді, як вона виявила у годиннику ту, що забрала в неї Майкла — зненавиділа годинник. Мала таке відчуття, ніби її зрадив найближчий друг. Спершу, зробивши те відкриття, боялась годинника, проходила повз нього з острахом, бо здавалось, що та красуня крізь шпарку стежить за нею із мстивою посмішкою на гарних вустах.

Зненавидівши годинник, бажала йому смерті, як живій істоті.

Та годинник невтомно й методично йшов, і як за розкладом, з’являлась опівночі та безтілесна зваба.

І Лінда відчула, що гине, що ті секунди, які методично відраховує годинник, з кожною миттю наближають її до кінця.

— І ніхто мене не порятує, бо кому я потрібна, маленька, невидатна людина, якась там мікроскопічна пилинка людства, — бурмотіла сама до себе. — Бо хто я така? Не можна, не всевладна, не належу до сильних світу цього. Невдаха. Нелюба жінка якогось там інженера… Теж — невдахи.

Важко ступаючи (останні роки у неї без видимої причини почали боліти ноги, лікарі кажуть, що це від нервів), піднялася на другий поверх і, зітхнувши, прочовгала до спальні — сьогодні ноги чомусь геть розболілися.

Майкл спав (чи вдавав, що спить?), відвернувшись до стіни. Це була його звична поза у подружньому ліжкові, звідколи у годиннику з’явилась та… безтілесна. Лінда обережно лягла поруч, дивилася в пітьму і бачила той літній день, коли вони з Майклом ставали під вінець. То був найщасливіший день у її житті. Від хвилювання у неї паморочилася голова і здавалося, що світ навколо линув у якомусь незвичайному, незнаному досі танку — легкому і солодкому. Наївна! О, якою вона тоді була наївною та сліпою. А втім, що тепер згадувати, до чого все те, як у ту першу ніч і скінчилося її щастя. Скінчилося, так і не народившись.

Після раптової трагедії з її батьком Майкл став зовсім іншим. Але все ж не кинув її. Він добрий, її Майкл. І якби не той привид, все б у них було добре і вони б жили собі та жили — скромно, тихо, непомітно.

— Майкле… — тихо покликала вона, дивлячись у стелю. — Не грайся зі мною в мовчанку. Я знаю, що ти не спиш. Після зустрічі з НЕЮ ти ніколи не спиш до самого ранку.

— Не сплю, бо ти не даєш мені такої можливості! — аж верескнув він. — Не чіпай мене!

— Не треба так дратуватися, Майкле. Я тільки хочу…

— А я нічого не хочу! Чуєш, нічого, крім спокою!

— Так і я ж хочу спокою, — зраділа вона, що в них виявилися спільні бажання. — Спокою, і більше нічого.

Він не відповів, і Лінда збагнула, що вони мріють про різний спокій: вона — позбутися привиду, а він — позбутися її.

“Ну піду я… згину, щезну, — думала жінка з гіркотою. — Так і він же тоді згине, кинутий напризволяще. Привид ще нікого до добра не доводив…”

— Майкле, — по хвилі озвалась, — інспектор з Кримінальної дзвонив.

Поделиться с друзьями: