Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Те, що й оборонець не був фахівцем, теж значно погіршувало шанси Савчука-Савінчука. І ось судове засідання почалося.
— Обжалований сотник Савчук-Савінчук, поясніть судові мотиви вашого вчинку, — промовив голова суду.
— Панове судці, — тихим голосом почав обвинувачений, — так, я продав 29 пудів пшениці жидові в Товмачу… Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черевики з дюрами. Продав — і купив дві пари білизни, черевики… — оповідав безхитрісно свою нещасливу пригоду сотник. Голос його тремтів.
Усі розуміли, що це правда, що армія роздягнена. Сам Олексій
— Пане прокуроре, — почувся голос голови суду. — Ви маєте питання до обжалованого?
— Так, пане голово. — І Козловський почав поспіхом шарудіти заготовленими записками… — Ви знали, пане сотнику, що продавати скарбові річі заборонено законом?
— Знав.
— Ви знали… А чого ж, знаючи, ви зробили те, що заборонено законом? — повчальним тоном запитав прокурор.
Савчук-Савінчук мовчав.
Справа була зрозумілою. Питання ставилися лише для форми. Сотник був винен, й іншого вироку, як кара смерті, суд ухвалити не міг, — адже тюрем не було, тож покарання ув’язненням просто не існувало.
Це розуміли всі, крім сотника Савчука-Савінчука.
Та похмурі обличчя й гострі запитання членів суду повинні були і його протверезити — вирок буде немилосердний. Хто зна, може, і Савчук-Савінчук усе розумів, — адже голос його тремтів.
Почався допит свідків. «Боже мій, — ледь не вигукнув прокурор, — та їх же всіх треба посадити на лаву обжалованих».
Справді, один свідок, комендант станції Товмач, пропонував Савчуку-Савінчуку продати збіжжя спільно, а коли не зійшлися в умовах, доніс. Козак, що вартував коло вагонів із пшеницею, помагав жидові насипати пшеницю в мішки, за мовчання одержав 3000 польських марок. І знову: вартовий козак був босий, тому й вирішив заробити собі на чоботи.
— Судове слідство закінчене. Пане прокуроре, слово належить вам.
Олексій Козловський знервовано підвівся. Йому зовсім не подобалася роль, яку він мусив виконати.
Із зусиллями глянув на підсудного і побачив почервонілі очі на блідо-сірому обличчі.
Прокурор збагнув, що підготована ним промова — штучна і зовсім не відповідає ситуації. Та іншої не було.
І він почав.
— Панове судці, — сказав прокурор не зовсім твердо. — Ми, отут зібрані, є представниками молодої бойової частини нашої армії. Наша бригада робить перші кроки свойого життя. Від нашої відданості ділу, від нашої завзятості та щирості залежить її дальше існування, її вартість, її честь…
Прокурор помалу входив у свою жорстоку роль. Навіть якась ворожість з’явилася до підсудного. Мовляв, умів красти — вмій і відповідати.
З’ясувавши всю ганебність вчинку, прокурор гостро скритикував самовиправдання Савчука-Савінчука.
— Ми зараз знаходимося на чужині, — продовжував Козловський. — Ми вже втратили два елементи, з яких складається держава: території немає, народу також. Зостався ще один елемент — влада, і як цей елемент втратимо…
Промову прокурор закінчив вимогою застосувати вищу міру — присуд смерті.
Оборонець говорив про заслуги сотника перед Батьківщиною, про його чотирирічну участь у Визвольній
боротьбі. Оборонець не заперечував факту злочину, та просив звернути увагу на мотиви підсудного і покарати не так гостро.— Обжалований сотник Савчук-Савінчук, ваше останнє слово.
— Я мало що додам. Що казати, дійсно, винний — продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж я пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в українській армії з самого початку її заснування… Я заслужив право на сорочку… Воші й бруд — чи ж це нагорода за мою службу? Я справді порушив закон — вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжаловує мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сотник української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до такого стану. Я — чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе стоячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?
Підсудний закрив руками обличчя.
Він плакав. Плакав не від страху перед суворим вироком, а від образи і безвиході.
Суд вийшов на нараду.
Зворушені виступом сотника, його товариші стиха обмінювались враженнями. Хтось хотів переговорити з прокурором, але той нервово шмигнув у куток і там тягнув одну цигарку за іншою… Всі хвилювалися, особливо підсудний: він то вставав, то сідав, нервово застібував і розстібував ґудзики. Хвилини тяглися занадто довго.
Нарешті пролунав голос вартового старшини, що запрошував публіку і вояків до зали. Минуло ще кілька дуже довгих хвилин. Нарешті увійшли судді.
– Іменем Української Народньої Республіки, — почав голова, — Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади… заслухавши справу з обвинувачення сотника цієї бригади Савчука-Савінчука… постановив…
Підсудний зробив інстинктивно крок уперед.
— …признати винним і приговорити… до смертної кари через розстріл.
Засуджений застиг, ніби не реагуючи на смертний вердикт.
Голова суду звернувся до нього, пояснюючи, що той має право скласти через суд прохання про помилування.
Савчук-Савінчук мовчав.
— Чи бажаєте скористатися зі свого права?
Савчук-Савінчук продовжував мовчати, нервово стулюючи поли шинелі. Тоді захисник від його імені заявив про бажання скласти таке прохання.
— Наступне засідання відбудеться вечором.
Суд вийшов. Вивели й засудженого. Він йшов, низько опустивши голову…
У день присуду хорунжий Олександр Чирський заступив варту біля Савчука-Савінчука. Вартовий старшина, якого він змінив, попередив Олександра, щоб той був обережний, бо засуджений — «смертник», втрачати йому нічого…
Сотник Савчук-Савінчук, здавалося, спокійно обідав, не звертаючи уваги на вартових. Потім піднявся.
— Добрий день, пане хорунжий. Що, вартувати прийшли? Вартуйте добре, бо втечу, — ніби жартуючи, сказав приречений.
Олександр Чирський мовчав.
— Ех, ось воно що, — продовжував сотник, — вже й балакати не хочете з бувшим командиром — аякже, злодій, зрадник. Маєте рацію.
— Пане сотнику, — промовив не зовсім твердо хорунжий, — заарештованим забороняються балачки з вартою. Якщо ви переступатиме це правило, то попереджую — примушений буду зв’язати й заткнути рота.