Багряні жнива Української революції

— Стривайте, заткнуть і без вас, навіки заткнуть…

Від напруженої мовчанки дзвеніло у вухах.

— Пане Олександре, — не вгавав Савчук-Савінчук, — послухайте, даю слово, слово людини, що невдовзі стане перед судом Божим. Я не робитиму жадних спроб утекти, лишень уявіть на хвилинку, що не в’язень балакає зі своєю сторожею… Хоч ви подивіться на мене як на людину… Тяжко мені… Я, що все віддав моїй Батьківщині, смертю буду покараний за зраду її. Хай вкрав, але ж не зрадив, ні, не зрадив! Чому вони там на суді все казали: зрадник, зрадник?!

— Мовчіть, ані пари з вуст! — підвищив голос Олександр Чирський. — Ще одне слово — і зв’яжу.

Але сотник продовжував говорити.

Хорунжий кинув погляд на вартових. Ті уважно прислухалися до розмови, й на обличчях їхніх він помітив співчуття до арештанта. Треба було думати про дисципліну… І хорунжий в розпачі, що йому немає що заперечити, дав наказ зв’язати свого колишнього командира…

Зв’язаний по руках і ногах, із затуленим ротом, сотник лежав горілиць на лаві. За кілька хвилин Олександр Чирський підійшов до нього й витягнув із рота хустку.

— Якщо не бажаєте ось так лежати цілий день, то мовчіть краще.

І розв’язав сотникові руки.

У цей момент сонячне проміння впало на обличчя Савчука-Савінчука й «червоним полум’ям засяяло на крапельках, що котились з очей».

Хорунжий відвернувся.

Глухий зойк почувся за плечима. Тут вже в хорунжого не витримали нерви, і він хутко вийшов із кімнати, ховаючи свої очі…

Минуло кілька днів.

Однієї ночі Олексія Козловського розбудили — козак приніс пакет із надписом «Дуже пильно». При слабкому світлі лойової свічки Олексій прочитав повідомлення начальника штабу бригади про те, що вирок стосовно сотника Савчука-Савінчука затверджено Головним отаманом і о 5-й годині цього ранку буде виконано. Сотнику Козловському пропонувалося як прокурору бути присутнім під час розстрілу.

Блідо-сіре обличчя Савчука-Савінчука промайнуло перед Козловським. Червонуваті очі з докором дивилися з темряви…

«Ні, досить із мене», — подумав Козловський.

Сівши за стіл, він написав начальникові штабу, що згідно з Положенням про суд після передачі вироку до виконання Надзвичайний суд вважається розформованим і тому він уже не прокурор, а лише приряджений до штабу бригади сотник. Бути офіційним представником влади він не має права, а як приватна особа не бажає брати участі в екзекуції…

Пізніше, зустрівши начальника штабу, довідався, що під час розстрілу Савчук-Савінчук поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:

— Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.

На пропозицію зав’язати очі відмовився.

Не захотів й одвернутися спиною до тих, хто мав позбавити його життя.

— Стріляйте хутчій так, — це були останні його слова…

Так неподалік Товмача в Галичині, на галявині, поліг в ім’я закону захисник нашої Батьківщини сотник Савчук-Савінчук — безталанний селянський син. «Не знаю, чи знайшлася добра душа, яка поставила хреста на його могилі, — закінчував свою розповідь Олексій Козловський. — Коли ж хрест поставлений, то на ньому було би справедливо написати «нещасний», а не «злодій».

64. Свято на колоцвинтарній вулиці

Вересень 1920 року. «Війська наші щасливо посувалися вперед, лишаючи позаду себе великі простори, — згадував козак українського війська Дмитро Ігнатенко. — Майже з-під самих Карпат почався наступ, а тепер минули вже Дністер, Стрипу і чекали, чи скоро покажеться Збруч. Ворог утікав, і вже декілька днів (ми) не мали з ним жадних сутичок. Сама природа ніби вітала наш прихід і помагала в цьому щасливому рухові.

Дні були сухі й ясні, а осіннє сонце силкувалось дати якнайбільше тепла і, взагалі, піддержати той веселий і бадьорий настрій, з яким маршувало військо.

Здавалося, що довгий шлях не впливає на козацтво. Оповідали про події минулих днів, а також намагались заглянути в будуччину та передбачити її. Кожний бажав якнайскорше (пробитися) вперед і вперед — до самого серця Вкраїни… Ось і Збруч… Це той самий Збруч, що безліч разів переходили його в обидва боки в залежності від успіху чи неуспіху військових подій».

Хоч і річку в деяких місцях, здавалося, можна перескочити конем, та її береги були заболочені. Траплялись і кручі. Тож, не поспішаючи, перейшли Збруч вбрід і увійшли в містечко Тарноруда. [12] Щоправда, декілька хат містечка вже вросли і в західний берег Збруча, з якого козацтво і форсувало річку. Колись обидві частини Тарноруди з’єднував дерев’яний місток. Тепер його заміняла кладка, що лежала на обгорілих стовпах старого містка.

Зупинилися на спочинок. Лише інженерна частина одразу взялася за сокири — хочеш не хочеш, а відбудувати міст для переходу основних сил треба.

[12]

Тепер село Волочиського району Хмельницької області.

Була неділя. Тишу чудового ранку порушував лише цокіт сокир. Та ось чати доповіли, що неподалік зауважено ворога. Поводиться він неспокійно.

По обіді ген-ген на далекій могилі з’явилося кілька вершників — більшовицька розвідка. «Що вони хочуть від нас?» — подумав не один козак. Відповідь отримали швидко — з-за гори виринула довжелезна більшовицька лава.

Червоні рухались тихо. Їх було так багато, що сама думка про бій із ними вважалась недоречною. З’явились думки про відступ. А місток ще не було полагоджено.

Захисники Тарноруди засипали червоних кулями, але ті вперто посувались вперед і вже півколом оточили містечко.

Оборонці відступали до містка, який гарячково намагалась добудувати інженерна частина. Та ставало очевидним, що надія на міст не виправдається. Це першим зрозумів командир — полковник Гавришко.

— Назад шляху нема! — закричав він. — Так вперед, у контратаку! Дати шлях для Чорних!

Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога.

Хтось крикнув:

— Слава!

— Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! — підхопили інші й рвучко кинулись уперед.

Червоні були вже за 60–80 кроків від кремезного муру цвинтаря, що сумував на околиці містечка.

Опанування цим муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, вискакували з грудей.

Ще крок… два — і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією. Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. Їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи нашу кінноту в поле.