БАРДО online

— Це, Маланко, моя колишня однокласниця і сусідка Юра. Вона пропала безвісти. Але, бачиш, виявляється, у цьому світі ніколи нічого безвісти не пропадає — хіба що мертве тіло. Юр, це — Маланка, Івасикова дівчина. Вона з’явилася вже після того, як ти зникла. Познайомилася з Івасиком на пляжі, прикинь?

— Чому ви прийшли на летовище?

— Тому що мені вказала цей шлях моя мама. Ти, мабуть, її пам’ятаєш.

— Так, я пам’ятаю. У тебе класна мама.

— А ти тут чому?

— Я побігла за тобою. Впізнала тебе, коли ви до «Виходу» зайшли.

— Мені Івасик говорив, ніби ти була у мене закохана. Вибач, що не помічав.

— Та нічого. Головне, що ти прийшов, — усміхається Юра. — А чого ви не заходите? Тут такий вітер…

— Поняття не маю. Завтикали. Може, тебе чекали?

Юра і Аякс дивляться одне на одного зі спокійною приязню, навіть крижаний вітер, здається, не шмагає їхніх облич, а просто малює довкруж кольорові абстрактні візії, як Віндоуз медіа плеєр, якщо ним запустити музичний файл. Маланка обіймає себе за плечі і присідає навпочіпки. «Мені зле, — шепоче вона, — давайте зайдемо всередину. Я хочу чогось гарячого. Мені дуже холодно». І видає зубами цілий каскад барабанних трелей. У шклі за Аяксовою спиною маячать відображення і тіні, відмінні від картинки, яка мала би відбиватися, хоча крізь двері проглядається порожня зала. Юра зводить арбалет і стріляє — двері зрушують долі хвилею шкляних кубиків, як вода з велетенського тріслого акваріума. Розмиті сфери брудних матових кольорів, ніби згустки туману з яскравими проблисками, вириваються назовні, і вітер змішує акварелі, задимлюючи нестерпне сяєво.

— Ти що робиш?! — скрикує Аякс. Маланка дивиться знизу вгору, мов смертельно хворе кошеня.

— Монстри, — посміхається Юра.

— Огооо… Мама розказувала, що настає такий момент посмертного божевілля, коли ввижаються монстри, демони і божества, слухай, але ти це дуже невчасно, нам треба добратись до літака, а там уже дурій собі скільки завгодно.

— Та ні, Аяксе, я їх весь час бачу, вже давно, то моя з ними справа, все нормально…

Маланка раптом підводиться і плентається до залу. «Ходімо, — мимрить вона, — Юра відкрила прохід…» Юра з Аяксом ступають за нею. Маланка шукає кавовий автомат, навіть не озираючись, наче траєкторія її руху сама точно знає, куди вести. Аякс і Юра сідають у пластмасові крісла прямо перед моніторами. Монітори одноманітно сірі, наче показують дощове захмарене небо. І раптом вони всі вмикаються кількома різними беззвучними зображеннями. На деяких вмикаються музичні канали, на інших — спортивні, на кількох виникає заставка документальної програми «У калейдоскопі бардо» і змінюється трансляцією кольорових витівок вітру на вулиці. На моніторі, котрий висить навпроти Аякса і Юри, вмикається мусульманський телеканал «Культура», передача «Світ очима жінки» — в екрані зринає паранджа і запинає екран затеемом, в якому з’являється прямокутне віконечко, схоже на замкову бійницю. У віконечку пропливають білосніжні купчасті хмари, потім ніби з висоти пташиного польоту з’являється якесь місто, його обриси чіткішають як з наведенням різкості в оптичному прицілі. Юра стежить за хиткою Маланчиною фігуркою в глибині залу, крутить в руках шалик, погойдує колінами арбалет.

— Слухай, а як ти знаєш, коли і на який нам літак? Скільки нам тут ще сидіти? Чого ми одразу не пішли на летовище? І де ми візьмемо квитки, чи що там… перепустки?.. Може, нам треба буде розгадувати загадки Сфінкса чи, ну я не знаю, щось таке робити, пройти якесь випробування?.. — запитує Юра залиплого на екрани Аякса. Аякс дивиться програми без звуку з промовистою усмішкою людини, котра нарешті отримала підтвердження найгірших своїх здогадів про будову цього мерзенного світу.

— Не знаю, — крізь зуби відповідає Аякс, навіть не глянувши на Юру, — ми взагалі-то чекаємо, доки Мала знайде собі кави.

Юра пильно розглядає свій арбалет, ніби хоче виявити, дослідити і зафіксувати у пам’яті всю його клітинну будову — мертві клітини дерева і кристалічні решітки металу. Тоді повільно піднімає арбалет з колін і стріляє в «Калейдоскоп бардо» (злива блискучих скалок породжує чистий тривожний звук китайської співочої чаші), у «Світ очима жінки», в музику, у спорт — у кожен екран по черзі, — зосереджено, наче збиває в тирі одну за одною понівечені пивні бляшанки, щоб виграти м’яку іграшку. Аякс після кожного пострілу переводить погляд на працюючий монітор, тільки міцніше стуляючи губи. Коли Юра влучає в останній монітор, Аякс заплющує очі, його лице стає схожим на похмуру індіанську маску, на посмертну маску вождя якогось племені з холодної північної пущі. Долунює лише одноманітне гупання — це Маланка домагається від автомата кави.

— Знаєш, — вимовляє раптом Аякс, — якось, перед тим як ми всі — я, Маланка, Івасик і Алка — поїхали в Карпати, я вночі вийшов на двір… стояла Повня. Я довго дивився на неї крізь вікно і відчував, як вона виманює мене маминим голосом. На вулиці було так тихо… навіть пси ніде не брехали. Мені здалося, що я ніколи ще не бачив цей простий і знайомий світ таким чистим і таким прекрасним. Я став спиною до Повні і довго вдивлявся в центр своєї тіні на асфальті, а тоді, як мене вчила мама, глянув перед себе і побачив, що проекція моєї тіні не має голови. Це означало, що я скоро помру. На якусь мить мені стало так страшно, що аж волосся на потилиці піднялося, потім мене накрила хвиля такого неймовірного блаженства, що я не беруся це описати словами, бо я нічого такого ніколи не переживав, навіть у дитинстві. Це була мить, секунда, а тоді я просто тихо розсміявся сам до себе: дурний, як можна вірити в таку маячню, ніби я дівчинка, що обчиталася химерних книжок про магію! Ну як це я можу скоро померти, такий молодий і здоровий, і такий… ну, звичайний, прагматичний, урівноважений, обережний хлоп. З чого б це мені раптом помирати?! І все. Все стало на свої місця, довкола мене була звичайна місячна ніч, мій рідний двір, мій будинок, знайомі дерева. В яру гавкнув пес. Удалині гуло нічними автами місто, у когось із сусідів грала музика… Я повернувся до квартири, сів за комп і забув про свою тінь без голови аж до цього моменту. А зараз чомусь згадав.

— Я теж, коли думала про смерть, не могла її приміряти на себе. Ніяк не могла уявити собі, як це так можна взяти і померти. В сенсі, коли ти молодий і здоровий, живеш у звичайній родині й нічого особливого з тобою в житті не трапляється і не може трапитись. Ну, такого, від чого можна померти, бо ти навіть дорогу переходиш на зелене світло, попередньо глянувши ліворуч і праворуч, як вчили в дитинстві батьки.

До Аякса і Юри нарешті підходить Маланка, вигляд має такий, ніби втекла з морозилки у моргу.

— Тут нема кави! — хрипить вона. — Тут взагалі нічого нема. Тільки старі газети і парфуми. Я хочу звідси піти! Я хочу звідси піти негайно! Я хочу додому! Мені потрібно до лікарні! Якого хріна ми сюди приперлися! — Маланка підстрибує на кожне слово, під її ногами скрегоче бите шкло, а з її рота ллється вода, чиста прозора вода стікає підборіддям, заливає одяг, Маланка труситься так, наче крізь неї пустили електричний струм.

Аякс хапає її в оберемок.

— Все, все, заспокойся, Мала, ми вже йдемо звідси, тихо, ми ось уже негайно йдемо… — І він тягне Маланку за собою уздовж скляної стіни, за якою алюмінієвим пляцком лежить летовище. Вільною рукою Аякс гладить і притискає до себе розкуйовджену Маланчину голову, ніби хоче увігнати назад цю істерику, втерти її, як масну їдку мазь. Маланка підвиває, з неї хлище вода, Аякс уже також змок. На долівці вони лишають за собою мокру смугу, наче слід равлика, наче слід від швабри з мокрою шматою, що колись була улюбленим халатом прибиральниці тьоті Валі. Юра йде по воді, хляпаючи важкими стіллзами. Аякс веде до турнікетів. Коридор перегороджують звичайні метрополітенівські турнікети, а за ними — чорна ґумова завіса, імовірно вихід на летовище.

— Дивіться! Он він! — скрикує Аякс, показуючи на летовище. Там стоїть червоний літак, якийсь допотопний ТУ-134. — І це не сніг, це абрикосовий цвіт! Я думав, що летовище засніжене…

— Який сніг? — дивується Юра.

— Неважливо! Головне — літак є! Ходімо швидше!

Раптом по той бік турнікетів нізвідки зринає чоловік з пістолетом. Ніхто не встигає втямити, що за видиво. Куля летить і летить,

Юра дивиться кулі в пику,

ось куля вже візаві —

і ось між Юрою і кулею метнулася тінь.

Світ увібрався в безгучну блискавицю.

Тінь увібрала в себе кулю, здригнулася всім світом і збила Юру навзнак.

Чоловік за турнікетами зник.

Аякс і Маланка заклякли. Дивляться, як Юра вибирається з-під чийогось тіла.

Її арбалет пожбурило геть, він лежить під скляною стіною у смузі чистої прозорої води і проростає грушевим пагінням, пагіння розквітає білим цвітом, довкола нього рояться бджоли, джмелі, оси, веселкові полиски пробігають мокрою підлогою, клітина аеропорту тихо гуде… Юра стає навколішки біля тіла.

— Тату! — Вона торсає тіло за плечі, шарпає за волосся, гладить по лиці. — Тату! Це мій тато, слухайте, це тато! Татку!

— Олександре Станіславовичу?.. — шепоче Аякс. Маланка вислизає йому з рук і знову сідає навпочіпки, затуливши обома руками рота і розгойдуючись, як запопадлива плакальниця.

Тіло чоловіка з ледь чутним сичанням обростає рожевою піною. Ворушиться рука. Сіпаються губи. Олександр Станіславович розплющує очі і намагається підвестися на ліктях. Юра хапає його під пахви, силкується підняти.