Берестечко

кури турецький штамбур.

Може, холодно? Не соромся.

Гурій досить в цьому раю.

Ось єгипетська, он — саронська,

Або, може, хочеш свою?

То бери, іще не почата.

Дика дуже, та в тому й смак.

Що за стегна! Які очата!

Що, ти плачеш? Оце так так!

Гетьман плаче. Вона ж не перва.

Тут таких у кожнім селі.

Ти ж, Богдане, із того дерева,

з якого ріжуться королі!

Ти Хмельницький, а я Гірей.

Із неволі нема дверей.

Тут господар — хто поборов.

Заплатиш викуп —

та й будь здоров.

ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН,- ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?

Розбите військо? Вмовклий Чигирин?

Якби колись, то це б я тільки кликнув.

Тепер кому я хто, ціна мені калим.

Пошлю до сина. З прикрої нагоди.

Нехай поможе. Гроші немалі.

Боровся за свободу, не виборов свободи,

тепер плати за право ходить по цій землі.

АЛЕ ЧОМУ?! З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ

Іслам-Гірей так тяжко зрадив нас?

Він за два дні міняє три личини,

та ще й четверту має про запас.

У них там в небі зоряно і птично.

На цілий степ велика виднота.

А може, й справді їм було незвично —

такі ліси, такі тут болота?

Чи, може, рана дуже дошкуляла,

його ж там куля трафила в седно.

О де мій Корсунь? Де моя Пилява?

Де перемог високе знамено?!

З ЦИМ ХАНОМ ЗРОДУ МИ НЕ МАЛИ ПРИЯЗНІ.

Хіба з добра покликав я орду?

Я біля нього — як на прив'язі,

усе якоїсь пастки жду.

То він ці села кров'ю заскородить.

То хоче ласки в короля зажить.

Це хитрий хан, він знає, що він робить, —

якщо побіг, то він уже біжить.

Татари — ні. Народ не зрадить зроду.

їх за два дні сім тисяч полягло.

Або ногайці. Пригорща народу.

А понад них вірніших не було.

Гукнеш — як вітер, прилетять, не гаються.

Не те що цей усохлий скарабей.

Але біда спіткала і ногайців —

загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.

ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ, ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.

Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.

Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу

і палили над ним перемоклу в полі солому.

Та схопили мене. Прив'язали мене до сідла.

Щось кричав мені хан, аж слова на дощі сичали.

Дотлівала солома. Татари молились: "Алла!"

І на цей раз мене стерегли вже самі яничари.

ЦІ УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ. МОЛОДИК УСМІХАЄТЬСЯ КРИВО.

Полонянка підкралась. Дивилась на мене, сумна.

Ні, не був я в кайданах. Мені тільки надборкали крила.

І від голосу волі лишилася тільки луна.

І ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ ДВОХ ДЕРЖАВ,

де бились ми з навалою ворожою,

чумиза кримський, він мене держав

почесним гостем, тільки під сторожею.

А що найгірше — не чекавши зради,

за ханом гнавши в зливу грозову,

я там залишив знак своєї влади —

мою печать, бунчук і булаву.

Ото наглузувалися вельможні!

Дісталось їм шатро у килимах,

залізом ковані шкатули подорожні,

і всі листи, і срібний каламар…

ВІДЖИВ ЛІТА. ВЖЕ СИВІ МОЇ СКРОНІ.

Всього в житті траплялося мені.

Був у тюрмі. В турецькому полоні.

Але в такій безвиході ще ні.

МОЯ ГАНЬБА, МОЯ ПРОВИНА.

Щоб втрапить до таких тенет!

…Жіноцтво носить різні вина.

Гірей покльовує шербет.

На нього глянути — не скучиш.

Як чорт кощавий на корчі,

в сорочці чорній аж лискучій,

у пурпуровій опанчі.

Сидить в кальяні як в тумані.

Намет шовками ворушкий.

Кунгал. Кинджал. Священний чорний камінь.

І золотом розшиті подушки.

Либонь, сутужно небораку.

Серед наложниць і дружин —

він як суха голівка маку

серед настурцій і жоржин.

Чого ж ти возиш їх з собою,

гаремник, цап гірський, бабій!

Щоб навтішатись після бою?

А що, якщо програєш бій?

Щоб ця татарочка, як птичка,

тряслася, вп'явшись у гарбу?

Щоб ця чадра з такого личка

десь зачепилась за вербу?

Побійся Бога чи Аллаха,

чи ти кумису перепив,

що в свій гарем як вовкулака

ще й це дівчатко прихопив!

ТИМ ЧАСОМ ДЖУРА МІЙ ЗА ВИКУПОМ ЗМОТАВСЯ.

І гроші ті привіз, умиливши коня.

І почалися інші вже митарства —

знайти своїх, не гаючи ні дня.

Шаблю мені не повернули.

Віддали тільки наших коней.

Розступилися мурзи, і вийшли ми із намету.

Та й поїхали-джура і гетьман його законний.

Та ще ту полонянку на сідло вже взяли як мертву.

Вона вже і нас боялась. Умовив хана насилу.

Оце дожився, Богдане, викуплений на старість.

Хоч дівчину врятували. Одну зі всього ясиру

Одсипавши хану за неї

Усе, що там ще зосталось.

ПОЛЯ ОДСИРІЛИ ВІД МРЯК.

Над ними небо мов сіряк

По самий обрій туга, туга, туга..

Таке безлюддя марне і смутне.

Ніде нема ні коника, ні плуга,

хіба що полем заєць дремене

НАДВЕЧІР ЗВІДКИСЬ НАЛЕТІЛА ГАЛИЧ.

Зчинила грай. Хотілося тепла.

Гіркотний дух дощем залитих згарищ

нам підказав дорогу до села

Яка тепер ночівля? А ніяка

Хто прийме нас, народ повигибав.

Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,

на всіх тинах макітри порубав.

Постояли. Зайшли в якесь подвір'ячко.

Осель нема. Сади іще живі.