Берестечко

І встань із мертвих — наче витяг ноги.

І хай лютує ворог навздогінці.

Бо правда що? Поможеться, якраз.

Недарма кажуть: "щирі українці".

Ця клята щирість погубляє нас.

Отак скажу я на Суді Страшному.

Умру в багні, воскресну в Богуні.

Бо він — Іван. Іван — то є син Грому.

Він брат всього святого у мені.

А ви, що звикли продавати

слова і славу, хром і храм, —

мої слова ревидувати

не вам, паскудники, не вам!

Вшолопати не з вашим хистом,

який то біль в моїх словах.

Як дерево, широке листом,

шумлю в свободи в головах!

Нехай стокротно помилився,

то хана кликав, то Москву, —

о, не за себе ж я молився

і не для себе ж я живу!

ДЛЯ СЕБЕ — ЖИВ БИ Я В СУБОТОВІ,

в ставку розводив коропів.

Та й чорт із нею, із свободою,

щоб я за неї так терпів!

У мене жінка дебеленна,

у мене коні — ігиги!

Тугі, як пазуха Гелени,

стоять в полях мої стоги.

У мене вулики і волики,

у мене займищ і толок!

У мене вороки і сволоки,

і хата, взята на кілок.

Такий жупан. Такенна шапка!

І скрині ковані, ая.

Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка

у копанці — і та моя.

Така ж моя, така ж моїсенька!

А ріки — медом, молоком.

На колодках дівує пісенька,

а я підперся кулаком.

Чого мені? Вірнопідданець,

плету життя з повільних діб.

Богдан Хмельницький, хуторянець,

домодержавець, власник дібр.

МОГЛА Б І ХИТРІСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.

Доскочив би у панства похвали.

Якби я тільки захотів продатись,

мені б за мене дорого дали.

Ти йому шануваннячко,

він тобі пануваннячко.

Та ще і ґудзі з золотого дроту

поначіпляють на підлоту.

І ніякий Чаплинський не одніме у тебе хутір.

І ніякий Потоцький не захоче голову відрубати,

якщо вона порожня, як горіх-дутель.

Господи, чого ж ти не дав мені голову,

порожню, як горіх-дутель?

А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель?

Який же я там столикий! —

то малий, то великий.

Настовбурчені брови, на лобі кривуля,

хмуровоке барило, і ніс як багруля.

Щось обрезкле і тмасте, —

Якої ж я масти?

Сивий, голубе, сивий…

А он же, он, у сутіску вишень —

такий чорнявий хлопець-хорошень!

Хмелений сонцем, чупер на брову.

Коли ж надбав я пику цю криву?

ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ'Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ'Ю!

Затуліть мені очі якоюсь живою долонею!

Я що, збожеволів?

Коли саме?

І що це за вим'я з чотирма носами?

То це, значить, я. А оце бутель.

А оце голова на плечах,

як горіх-дутель

А душа моя

в бутлі з червоним вином

сидить, балакає з Богуном…

ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДІЛІ!

Бо поки я від горя соловів,

він тридцять тисяч війська у неділю

вночі через болото перевів.

Поляки спали, бо пани панами.

А він звелів у тій трясовині

костити греблю хмизом, жупанами,

возами, повстю, діркою в човні!

Гатили все в роззявину болота.

Сідло, бордюг, баняк і кобеняк.

Брела голота… І жінками Лота

білів, болів березовий стовбняк.

Турецьких сукон вивернули хуру.

Товкли в багву останнє таганча.

Щоб рятувати не козацьку шкуру,

а руки, що згодяться для меча!

У мочарях провалювались, дибали.

Недвигу-каліч неводом вели.

І виповзали чорні, як анциболи,

набравши смерті повні постоли.

Їм ніч іскрила зоряним кресалом.

Богун останній увійшов у ліс.

А сторопілим після сну гусарам

лишив болото з греблею взаміс!

ОСЬ Я ТУТ П'Ю ГОРІЛКУ-ЗАПРИДУХУ.

А може, хай вже гетьманує він?

Той вміє так розколихати духа,

що Україна загуде як дзвін.

О, той не стане політикувати

і під мечем не всидить, як Дамокл.

Той буде сам мечі собі кувати.

Не старчить сталі — викує з думок.

А я… Що ж я?.. Та я вже й не подужаю.

Вже віку доживатиму будь-де.

Або сліпого гетьмана з бандурою

колись в степах мій джура поведе…

ГЕЙ, У ЧИСТОМУ ПОЛІ ТА ЗАШУМІЛА ТИРСА.

Г-ей, та було ж нас доволі! А зосталось триста.

Гей, та було ж нас триста, та усі шаблисті.

дві душі зосталось, та й ті непаристі.

Госа, хлопці, госа, понад берегами!

Тече річка кервавая темними лугами.

Біжать ляхи до берега,

да всяк сполошився.

Всі козаки повбиваті,

а один лишився.

Стоїть собі у човнику в постреляній свиті.

Стоїть собі проти неба — як один у світі!

А не жалько ж йому вмерти, ні що кулі ріють.

Тільки й жалько козакові — мати постаріють.

Стрілив ляшок, стрілив другий,

стрілив чотирнацький.

Чи він козак заворожен, такий чудернацький!

Сам король прийшов дивитись, жабарями тьопа.

Понашевкувалось шляхти — убивати хлопа.

З карабинів ціляться, лігши на вали.

Гаркоту-гармату в нього навели.

А у нього ж ані шаблі булатної,

ні пищалі семип'ядної.

Тільки й є, що коса,

та і та пощерблена.

І де він її тут узяв?

Чи не одняв у своєї ж смерті?..

Кидав би ти свою косу та й тікав би прічки.