Без козиря (збірка)

За селищем вони наздогнали Семена Сухого, який штовхав попереду себе візка на двох колесах.

— У Крим за сіллю, чи що? Сідай, Семене, підвезу.

Сухий переклав на воза щось, теж загорнуте в драний лантух, і стрибнув на полудрабок.

— Еге ж, за сіллю, Гордію. А он і «поповнення» Петлюрі суне.

Попереду піших похитувались у сідлах козаки.

Гордій підігнав коней, і до них долетіла пісня:

Гей, гук, мати, гук, де козаки п'ють, І веселая та доріженька, куди вони йдуть…

Гордій Байда про себе посміхнувся і озирнувся на шахту. Шахти вже не видно. Лисніє тільки довкола емаллю сніг та у білому полі тягнеться збита дорога, а по ній купка людей доганяє команду.

— Чи не з Калинівки йдуть? — каже Ілько й наставляє з долоні дашок на очі. — О, Власов з гармонією! А тих не розберу. І вони в козаки?

Байда підморгує до Сухого:

— Раз з гармонією, значить, не скучно буде.

З Власовим було ще троє надійних платонівських хлопців і Омелян. Коли вони порівнялись із возом, Семен Сухий кинув:

— Краще, як аж біля станції їх доженете!

На закинутій в степу маленькій станції, мов сонні кури, тинялись по перону козаки. На рейках стояв сивий від паморозі ешелон з п'яти вагонів. У цьому ешелоні й містився увесь Мазепинський курінь. Поповнення виладнали у дві шеренги на пероні й наказали чекати. Дув пронизливий вітер і метелицею порошив очі. Петлюрівці з довгими шликами бундючно походжали по перону і кидали до новаків різні дотепи. Але були й такі, які, мабуть, не дуже раділи, що опинились у загоні. Вони тримались окремо і позіхали з нудьги.

Гордій Байда з батіжком у руках стояв під стінкою і сам до себе посміхався: Семен Сухий облазив уже всі вагони, напитуючи, в кого можна виміняти солі на самогон. Охочих знайшлось більше, ніж можна було гадати, і Сухий уже втретє ходив до свого візка за самогоном. Ілько встиг уже познайомитись з молодими хлопцями і теж пішов до них у вагон.

Коли вже новаки почали дріботіти на холодному цементі ногами, щоб зігрітися, із класного вагона спустився разом із сотником отаман куреня. З довгими козацькими вусами, огрядний, з круглими червоними щоками, отаман ступав непевно, спотикався навіть на рівному і здивовано витріщав очі:

— А-а, це ви… Бунтувати мені!

Сотник, запобігливо посміхнувшись до поповнення, хутко зашепотів отаманові щось на вухо. Отаман тужився його зрозуміти, навіть здивовано посміхнувся і знову, забувши, чого від нього хочуть, втупився очима перед себе:

— Більшовиків, комуністів чекаєте?.. В холодну їх! — і повернувся, мабуть, вважаючи закінченою свою місію, але збентежений сотник знову навернув його до спохмурнілої, насупленої шеренги. Нарешті в отамана, мабуть на момент, розвиднілося в голові, він сердито витріщив очі й сказав:

— Здорові були, молодці… панове… запо… запоре… пороти буду… Сс… Слава!

Тепер уже сотник, не певний за дальшу отаманову мову, постарався повернути його до вагона.

— Свято, панове, Різдво, — пробачаючись за отамана, що впився, запобігливо сказав сотник і кивнув бунчужному.

Заклякле поповнення перебрав до своїх рук бунчужний. Він був у синьому жупані і в сивій шапці з коротеньким синім шликом, пристебнутим тризубцем — державною кокардою. Від старшин добути будь-яке розпорядження було безнадійно, і тому бунчужний, знаючи попередню практику, щоб роз'єднати поповнення, почав розтикати в кожен вагон потроху. Але козаки, приперчивши свої слова лайкою, проганяли новаків разом з бунчужним зі своїх вагонів. Бунчужний збентежено чухав потилицю:

— От шпана необразована! Селіться в останньому вагоні! — Більше панькатись з ними він не мав охоти.

Останній вагон був частково вже заселений козаками.

Гордій Байда й собі пішов погрітися в задній вагон. У ньому вже йшла суперечка. Власов, відклавши набік гармонію, присів до червоного чавуна й сказав:

— А якого ж ти біса йшов до цієї армії, коли хникаєш?

— Якого біса. Я йшов проти гетьмана. І багато таких. А саме цей курінь був у нашому селі.

— Так гетьмана й слід уже простиг.

— Ну а тепер не пускають. Кажуть, за дезертирство будуть судити.

— А вас доля України не обходить? — сердито буркнув козак з верхніх нар. — Неначе вже мир і тишина, що ви про теплу піч мрієте.

— А з ким же ти хочеш ще воювати? — спитав Омелян.

— Як з ким? Не знаєш?

— А ми тільки зараз прибули, от ти й розкажи.

— Яка ваша програма, — підтримав його Байда, штовхнувши потай Власова.

— Я не знаю, яка там у них програма, а я буду битися за свою землю. Прийдуть більшовики — все відберуть, а батько по клаптику стягав ґрунти.

— Ну а в кого немає землі, за що тому воювати з більшовиками?

— І в них усе відберуть.

— Та коли він голий, що ж у нього відберуть?

— Усе! — уперто твердив козак. — А ви, хлопці, такі балачки киньте, коли не хочете мати справу з сотником Сивокозом. Він вам зразу роги вправить.

— І у вас є Сивокіз? — спитав Байда. — Може, така сама падлюка, як і наш був.

— Наш Сивокіз, — сказав уже інший козак, — вартий десятка кіз, іще й цапа.

— Отакий гарний, чи що?

— Гарний, як спить.

До вагона вліз ще один козак. Од нього тхнуло самогоном, мов із чинбарського чана. З кишені стирчала ще повна пляшка, заткнута кукурудзяним качаном.

— Хлопці! — кричав він, — питимемо, аж доки не лусне очкур.

Гуля Максим, гуля батько… Степами, лісами…

— Мабуть, він на свої гуляв, а ти у дядька, може, останнє відняв, — буркнув хтось у вагоні.

— А що я їм, дурно буду воювати?

— А вони тебе просять воювати? — спитав Байда.

— То вже не їхнього розуму справа. Пийте, хлопці, бо завтра, чув, підемо шахтарів розуму навчати. Бастують, сучі діти, влада їм наша не подобається, більшовицькі Ради їм давай! Ми їм покажемо Ради, аж не будуть раді, — і він зареготав.

Гуля Максим, гуля батько…

Розпечений, аж білий, чавун дихав жаром, і Байду потягло на сон. Частина новаків десь уже пішла з вагона, а більшість козаків напівшепотом вела тепер розмову з Власовим. Час від часу хто-небудь вигукував: «А нам старшини що казали, от іроди!» — «Що ти хочеш, як він тільки вчора служив царю-батюшці!»