Без козиря (збірка)

Ілько, сповнений гордощів, хотів проскочити повз батька, але той притримав його за рукав і вийшов на ґанок разом. Він знав, що в цю хвилину позаздрить йому не один батько. Перед ґанком топталася збита докупи вже велика юрба. Байда, поклавши Ількові на голову руку, голосно вигукнув:

— От і ще вам один герой: такого козарлюгу вдержав! — і кивнув у бік бунчужного, біля якого стрибав Гарасько, намагаючись зірвати з його плечей погони. Тут же, оточений робітниками, стояв інструктор Курибіда, що так несподівано попав у халепу. Обличчя йому прикрашав синяк. Хтось винувато сказав:

— Це, здається, я тебе ненароком поцілив.

Ілько ступав за батьком, не чуючи під собою землі. Окинувши поглядом з ґанку натовп, він зустрівся з Марусиними очима і весь зашарівся. Маруся ласкаво посміхнулась: в цю хвилину він, як ніколи, був подібний до Клима. Навіть його мати, що насилу протиснулася до ґанку, глянула на нього якось незвичайно і замість радості тихенько схлипнула:

— І твоє вже життя починається. Мабуть, тобі і їсти нічого не давали? — і тицьнула йому в руку пару теплих картоплин. — Отак, бувало, і Клим.

Ілько побіг назад у помешкання варти. В кімнатах було вже повно робітників. Ілько мріяв про наган і нишпорив, шукаючи його по всіх кутках, але всю зброю було вже розібрано, навіть записано, хто і що взяв на руки. Гарасько, який щойно бігав на своїх кривих ногах з довгою ломакою, теж уже походжав з гвинтівкою.

— А ти чого тут вештаєшся? Вже й гвинтівку цапнув.

Гарасько вперше знітився перед своїм приятелем.

— А де ж їхні начальники?

— Побіжи дожени!

Але помічник начальника державної варти встиг десь заховатись. Ті, що гнались за ним, тільки дарма бігали. Так само ні з чим повернулись і ті, що пробували догнати Кота-Котенка.

Захоплених у приміщенні варти гайдамаків одвели й замкнули в холодну лазню, проте шахтарі все ще не розходились. Вони скупчилися під вікнами рудничного комітету, де тепер засідав страйковий комітет. Там же розташувався і озброєний загін охорони. Шахтарі чекали, що Байда зараз приведе ще техніка Сивокоза. Але Байда повернувся сам. Він був роздратований. У квартирі техніка двері були розчинені навстіж, і по тому, як валялося розкидане хатнє начиння, не трудно було зрозуміти, що Сивокіз разом з дружиною теж утік. Залишилися на стінці тільки їхні збільшені портрети та квіти з фольги.

Після роззброєння варти в загоні збільшилось зброї, але треба було вже думати про ще більшу кількість, бо начальник варти й настрашений технік Сивокіз, що вислизнули з рук, намагатимуться тепер відплатити калинівцям.

— А ти як гадаєш, Семене? — звернувся Байда до Сухого. — Треба чекати на гостей?

— Ти про що?

Семен Сухий дивився на нього порожніми очима. А тільки годину тому вони палахкотіли, як жарини.

— Не чув, чи що? Вислизнули, кажу, з рук. Тепер начувайтесь. Вони так цього не подарують.

— Коли б тільки це, ще нічого.

— А то ще що?

— Козаки з Дону йдуть. На підмогу гетьманові.

— Справді?

— Проїздив тут один платонівський, каже, до Юр'ївки вже підходять. Посилаємо оце перевірити.

— І все на нашу голову. — Гордій Байда зітхнув і смикнув за вуса так, ніби хотів його відірвати.

Частина друга

Зустрічний вітер

Пронизливий вітер пролітав через донецькі степи й на високих горбах крутив чорториї. В таку годину можна тільки пожаліти того, хто опинився просто неба і на десятки верст не бачить притулку. Тонко й тоскно свистить торішнє бадилля на білих полотнищах степу, а сніг, як пісок, порошить очі, розписує прошвами колії.

Гриць Духота гнав уже третю годину без упину. Його кінь спотикався все частіше, здавалося, скакав із останніх сил, але вершник без жалю сік його нагаєм. Над ними здіймалася пара і позначала шлях білими кубельцями, які осідали легкою памороззю.

Коли кінь знову спотикнувся, Духоту обійняв страх, що він не встигне доскакати в Калинівку до ранку, а тоді вже буде пізно. Дороги йому були знайомі, він звернув із шляху і поскакав степом навпростець, крізь хуртовину.

Хуртовина вила, як голодна вовчиця.

Тривожні чутки про донських козаків примусили страйковий комітет послати в Юр'ївку гінця, щоб зібрав більш певні відомості і зв'язався з заводським комітетом. Страйк, який вчинили калинівці, не дочекавшися сигналу з центру, без сумніву, притягне увагу білих козаків, а як вони поводяться, то вже було відомо.

У приміщення профспілки набилося повно людей. Тут зібрався страйковий комітет, прийшло багато й тих, що вимагали припинення роботи на шахті, роззброювали варту. Зійшлися і всі комуністи. Заглянув було й Варивода. Він не приховував задоволення з чуток про донських козаюв, навіть спробував поіронізувати над стурбованим виглядом комітетників, але йому відповіли такими недвозначними репліками, що Варивода вирішив за краще скоріше ретируватися, доки його не спустили по східцях.

Розмови точилися навколо страйку, а найбільше навколо козаків.

— Невже ото до них і революція не доходить? — дивувався Гордій Байда.

— Отож до Вариводи не дійшла, — відказував Семен Сухий. — А чому? Корінь куркульський і душа вовча. Візьміть хоч того ж Задою. Ніби й трудящий чоловік, а настрій куркульський: того обдурити, там підкупити, бо спить і бачить себе підрядчиком, а потім і хазяїном. Задля цього він ладен самому чортові душу продати, не те що сивокозам.

— Ну, мабуть, небагато знайдеться чортів, щоб мали душу, чорнішу за нашого Сивокоза.

Інженер Малахов і конторник Погода розмовляли з Мостовим.

— Найкращим барометром політичної ситуації, — казав Малахов, — є наша адміністрація. Вчора припинили підвозку вугілля до робітничих квартир.

— А я думаю, чому це така затримка, — сказав збоку шахтар. — Так он воно що.

— Значить, ти неблагонадійний, чоловіче.

— Я бачив список на співробітників, — сказав Погода.

— Багато в списку? — спитав Мостовий, якого ця звістка ніби аж порадувала.