Без козиря (збірка)

— Унд хто зробив дізе колективіше контракт, гер президент?

Голова спілки наморщив лоб. Піт уже струмками котився в неголену срібну бороду.

— Що ви кажете? Хто зробив контракт? Наша професійна спілка.

— А-а, ваша спілка, — протяг лейтенант з задоволенням і подався на ліктях уперед. — Артем теж у ваша спілка? Ви понімаєт: большевік пан Артем? Він стоїть на контракт!

— А що ж, як Артем? Доручили робітники — й підписався. То така справа. От мене настановили за голову, а я, може, й не хотів, — і він зморено витер лоба кепкою, чорною від сажі.

Лейтенант відкинувся на спинку фотеля. Мабуть, втративши надію вплинути на цього робітника вдаваною щирістю, він заговорив уже роздратовано:

— Вам відомо, що нас запросив Українська Центральна Рада. Ми прийшов. Рада тепер має до Німетшина борг. Вона мусить платити борошно, сало, цукор, вугілля. Може, гер президент думає, що дас борг ніхт виконувати?

Робітник знизав плечима:

— Звідки ж шахтарям знати якісь там таємні угоди Центральної Ради? Ми її не обирали. Пльовоє дєло — сало, цукор, борошно, — ми й самі їх не бачимо!

— Ви обирав Рада депутатів?

— Що кому до вподоби, — відповів робітник, але схаменувся і заперечливо покрутив головою. — Спілка в політичні справи не втручається.

— А це ніхт політична справа? — І він тицьнув йому клаптик зім'ятого паперу.

Лук'яненко зирнув на нього одним оком. Він читав його ще вчора на паркані. Від руки було написано:

«Товариші!

Німецькі білогвардійці, як сарана, сунуть на Донбас! Але проти іноземного іга український народ піднімає визвольну війну!

Тримайтесь міцніше! За нами правда! У нас сила!

Ми переможемо!»

— Перший раз бачу.

— У вас єсть хорош робітник, — і лейтенант із списку назвав декілька прізвищ. Це були «ховалки», як Задоя, що прийшли на шахту, аби уникнути мобілізації на фронт. — Вони хочуть працювати. У вас єсть плохой робітник, — і він знову зачитав декілька прізвищ, між якими голова спілки почув і своє.

— Для них ми іммер знаємо много лютше місце. — Лейтенант звівся з-за столу і, пристукуючи пальцями по столу, закінчив: — Терміну даваю один день до вечір. Завтра я буду командував сам, без президент! Ми прийшов давить большевіков, а не читати ваша прокламація!

З непокритою головою Лук'яненко вийшов на вулицю і першим побачив Задою.

Кріпильник сяяв від задоволення.

— Чув? — кинув він ще здалеку. — Завтра стаємо на роботу! Німці народ акуратний — ледарів не люблять!

На другий день шахта почала працювати.

Довідавшись про загрозу німецького коменданта і про список, Гордій Байда збентежився. Тепер він щохвилини чекав, що його схоплять. «Де, скажуть, син?» І може, ще поведуть зв'язаним через селища і мордуватимуть, як більшовика.

На другий день на порозі справді з'явилось двоє німців з рушницями.

У Байди неприємно затрусилися ноги. Не давши навіть переступити солдатам порога, він, виправдуючись, мов на допиті, поспішно заговорив блідими губами:

— Хіба він малий! Пробував умовляти, а тепер діти дуже слухають батьків?

Солдати штовхнули його з дороги й ступили до хати. Один був кремезний, з похмурим, вузлуватим обличчям, з круглим великим носом. Він був набагато старший за другого, блакитноокого рожевого хлопця з вицвілим, як у пастухів, волоссям. Вони окинули допитливими поглядами вогку землянку. Ілько злякано кліпав над мискою. З недонесеної до рота дерев'яної ложки капала на стіл сіра юшка. Харита в позі приреченої до страти прикипіла до долівки серед хатини.

— Рефольвер! — сказав старший солдат, не слухаючи Байди, і багнетом підняв на ліжку тверду засмальцьовану подушку. Молодший зазирнув у пічурку.

— Ружіє надо!

Байда, все ще не розуміючи, чого вони прийшли, продовжував виправдуватись:

— Ось спитайте старої. Харито, хіба я йому не говорив — на загибель ідеш і нас під біду підводиш!

— Хіба в нього свого розуму немає? — проговорила Харита, не сходячи з місця, лише ворухнувши пересохлими блідими губами. — Тільки що нежонатий.

— Ружіє надо! — повторив молодий солдат і заглянув через поріг до хатини.

Байда нарешті зрозумів, чого від нього хочуть солдати, і знизав плечима:

— Яке там оружіє! Зроду-віку в хаті не було. Нема, нема! — і для більшої зрозумілості замотав головою. — Нема, нема оружія. Шукайте! — Він навіть сам почав перетрушувати своє збіжжя, що тхнуло важким, прілим духом.

Але солдати ніби й не збиралися робити трус. Старший опустився на ослінчик і поклав на стіл руку з вузлуватими, затужавілими пальцями. Між вказівним і великим могла вільно вміститися рука його блакитноокого товариша, який теж підійшов до столу. Вони ще раз окинули вогкі кутки землянки й чомусь похитали головами. Потім обидва звели очі на Байду й криво посміхнулись. Молодший щось сказав, старший з доброю посмішкою на загрубілому обличчі закивав головою, глибоко зітхнув і знову глянув на Байду.

— Большевік?

Байда губився з поведінки солдатів, але від такого запитання йому стало тепер зрозуміло, що вони прийшли по нього, і Байда, враз захрипнувши, знову почав виправдуватись:

— Та що ви, товариші, який же я більшовик?

Солдати знову посміхнулись.

— Товариш, та, та, товариш! — І старший поплескав Байду по спині. Потім вивернув перед його розгубленими очима свою широку долоню. Вона була схожа на стару порепану підошву. Криві пальці росли із сизих, як вичовгані залізні плити, мозолів.

— Товариш! — повторив він і звівся з ослона.

Байда тепер не знав, чи треба якось виправитись, чи повторити: у солдата була мозолиста рука робітника.

На порозі з'явився в сірій папасі з червоним верхом гайдамака. Він окинув поглядом землянку, як карцер, у якому сидів уже спійманий бунтар. Розкидане на ліжку й по хаті шмаття доводило, що трус уже відбувся. Солдати нахмурились.

— Тягти? — кинув гайдамака на Байду.

Старший солдат ще раз копирснув багнетом подушку, покрутив заперечливо головою й махнув гайдамаці на двері.

Байда, все ще ошелешений, але з почуттям вдячності до цих солдатів, ступив за ними. Старший озирнувся і з посмішкою сказав:

— Цюрік!

Байда розгублено знизав плечима і, відчувши тільки зараз надмірну втому від пережитого хвилювання, знесилено опустився на ослінчик.

— Чи мені здалося, — заговорила чомусь пошепки Харита, — якісь вони не німецькі. Як посміхнувся — ну наче рідний брат.

— Майстеровий, мабуть, — сказав Байда, важко дихаючи, ніби сходив на високу гору.