Без козиря (збірка)

— Знову на панів робити. Вставай, синку! — І гладить його по русявій голові.

Потривожений Ілько поривчасто одвертається до стіни й сердито сопе. Мати оглядається на двері й тихенько цілує Ілька в голе плече. Він сердито смикає плечима:

— Одв'яжіться!

— То муха, синку, я муху прогнала, спи, спи. Тільки б сили набиратися, світом милуватися, а ми вже й тебе запрягли.

Ілько рвучко ліг на спину:

— Чого ви скиглите над головою?

Але, побачивши порожнє батькове ліжко, кривиться, позіхає і, заточуючись, теж іде надвір умиватися.

У розчинені двері вривається пронизливий гудок. Ходики на стіні показують надломленою стрілкою шість годин. Харита замислено хитає головою:

— Не буде воно так, ой, не буде.

І в кінці довгого-предовгого шляху їй ввижається Клим на гнідому коні.

Людським ходком

Ілько сьогодні вперше йшов працювати під землю і тому трохи хвилювався. Мати в рідкому кулешику ловила ложкою картоплини й підсовувала їх Ількові.

— На цілий же день ідеш. Та не дуже там хоч надривайся.

Але Ілька більше хвилювало те, що він піде вже в лампову й візьме лампу з рук Марусі, лампової, як дорослий. Досі вона тільки дражнила його капловухим. Тепер він зустрінеться з нею інакше. І в Ілька від цієї думки тьохкало серце.

Гордій Байда витер рукою рота після кулешу і зиркнув на Ілька. Вони обидва взяли по шматку хліба у вузлик. Байда поклав на плече кайло і вийшов першим. Ілько поклав на плече лопату і пішов слідом за батьком.

Виселок цвів ранішнім сонцем, бур'яни бризкали на ноги холодною росою. Зеленим полем і голим вигоном з усіх кінців поспішали шахтарі. Перед ними курилася білим димом висока гора породи, а біля неї безперестанку мерехтіли колеса на копрі. Але чутка про збільшення робочого дня, мабуть, уже встигла облетіти всіх, і шахтарі йшли похнюпившись, сірі й мовчазні. Біля ґанку комендатури вартовий у касці робив їм якісь знаки рукою, і шахтарі обходили його, мов потайного собаку, серединою вулиці. Сад зеленів, з нього дихало запашною прохолодою. Над клумбами весело дзвеніли метушливі комахи.

— Хіба що? — кинув через кам'яну огорожу здивований Гордій Байда. На другій половині директорового будинку підтикана дівчина з червоними литками мила вікна.

— Пани приїдуть.

— Значить, правда!

Дівчина, замість відповіді, видивляючись у шибку, тужливо заспівала:

Ой піду я на могилу, Гляну, подивлюся, Як згадаю про ту волю, Та й знов зажурюся…

Байда стяг кущуваті брови на переніссі:

— Як же вони хутко!

Їх догнав Гнат Убогий. З'явився він тільки з тиждень тому, але де був, так Байда й не міг довідатися. Гострий раніше на язик, Убогий став тепер потайкуватий, обережний. Байда розумів, що зараз таким і треба бути, але те, що Гнат крився від нього, дратувало Байду, кожен раз навертало на думку, що на нього все ще не покладаються. Дратувала його ще й Гнатова зверхність. З цим ніяк не могла миритися владна Байдина натура. «Які всі розумні стали», — бурмотів він собі під ніс.

— Злітаються! — кивнув на будинок Гнат.

— Значить, почули, що можна.

— Ненадовго, мабуть.

— А то що?

— Тісно буде.

— Посунешся.

— Я такий, щоб їх посунути.

— Руки короткі.

— Більшовики доточать.

— «Більшовики», «більшовики»! — передражнив Байда. — Шершнів тільки роздражнили!

— А тебе так нічому й не навчили! За панів уболіваєш!

— Про мене, нехай би вони хоч і всі повиздихали. Ну а без інженерів і нам не обійтись. Люди на те вчилися.

— А тобі не давали. Мовляв, у робітника голова не туди стоїть. Нехай, дурень, усе життя довбає вугілля. Бариші вони й самі порахують.

Убогий і тут мав рацію, і Байда знову скипів:

— Тільки не агітуй мене, будь ласка. Куди ж пак — не голова, а університет якийсь. Сам у революціонерах ходив.

— На повідку у Вариводів. Зійшли такі революціонери на пси, Гордію.

Ілько, мовчки вслухаючись у їхню суперечку, враз чмихнув.

— А ти чого зубами торгуєш? — визвірився на нього батько.

Ілько зніяковів і почервонів. Почувши слово «пси», він згадав, як вони з Гараськом, з його приятелем, спіймали колись директорового бульдога й на лобі в нього намалювали жовтою фарбою інженерську кирку й молоточок. Директор був трохи схожий на свого пса, а з киркою й молоточком ця схожість виступила ще більше. Шахтарі про бульдога потім довго згадували, а побачивши директора, так і прискали зі сміху. Бульдога з того часу стали кликати, як і директора, — Едуард Едуардович.

Біля лампової, чорної від вугільного пороху, стояв вартовий гайдамака, другий стояв біля контори. Ще декілька їх тинялося по двору. Кожного з шахтарів, що з'являлись на подвір'ї, вони обмацували очима, намагаючись ніби просвітити їхні думки, але замість цього бачили тільки замурзані, виснажені, сердиті обличчя.

Коли Ілько подав у віконце свій номерок, Маруся, з великими сірими очима, гнучка, як линва, враз, ніби вітром нахилена, потягнулася до нього:

— Чи це ти! А мені видалося, що Клим.

Ілько відчув, як у нього палахкотять вуха. Маруся, щоб приховати своє збентеження, посміхнулась, і в чорній кімнаті блиснув рядок білих зубів.

— От ще капловухий! У шахту?

— Авжеж, не куди!

— Коногоном?

Ілько йшов працювати за саночника. Соромлячись признатися, він ще дужче почервонів, схопив лампочку і вистрибнув із черги.

З лампами, всередині яких блимав жовтий язичок, шахтарі збирались у прокуреній і сивій від тютюнового диму нарядній. На естакаді гуркотіли вагонетки з породою. Жінки й дівчата, неоковирні в своїх грубих шахтарках, блимали рядками зубів і загонистою лайкою підганяли забурені вагончики. Дівчат зустрічали й проводжали важкими дотепами парубки. Статечні шахтарі смалили востаннє перед спуском під землю цигарки з запашної махорки.

У всіх на язиці вертілася надбавка години.

— Завтра ніби наказ буде, — сказав Семен Сухий. — І не годину, а цілих чотири хочуть накинути.

— Цебто дванадцять годин працювати?

— А сказяться вони!

— Вони, може, і не сказяться, а ми так напевно сказимось.

— Не посміють. Хто б їм дозволив!

Десятники вигукували наряди. Біля чорної стінки стояв Люй Лі з кайлом на плечах. Він морщив своє плескате обличчя з припухлими повіками і весь час перепитував:

— Моя чево?