Без козиря (збірка)

У раптовій тиші, хоч у вухах усе ще дзвеніли постріли, відчулась якась тривога.

— Знову в атаку? — сердито буркнув Свир.

Телефоністи почали дзвонити у всі кінці.

— Батальйон, «Балта»! — кричав Цацоха. — Що за метушня? Ніякої метушні, — сказав він уже до Свира, — ідуть забирати поранених.

Свир визирнув із бліндажа. Декілька вогників попливло від окопів. Потім вогники, мов світлячки, розлетілися по долині. Де вони довше зупинялися, туди підходило ще дві постаті, підіймали із землі темний силует і несли до окопів. Окопи почали сповнюватися стогоном і зойками. В одному місці млосну тишу, заповітрену важким духом, раптом роздер крик:

— І мене, братці, я ще живий… Загибаю!..

І від цього крику ніби затьмарився чіткий профіль молодика, густіша стала ніч і чорніші стали маки, залляті кров'ю.

Хтось сказав по телефону, а Цацоха повторив, що Керенський усе ще сидить у бліндажі під Риндівським лісом і чекає на відновлення атаки. Поручик Туманов раптом обернувся і, ввесь смикаючись і блискаючи глибоко запалими очима, схопив трубку.

— Пункт главковерха… Да, да… скоріше. Пан міністр? Вас просять до себе солдати… Чуєте, сотні, тисячі солдатів. Чудове видовисько: без рук, без ніг, навіть без голів!.. Да, да, ти чуєш, капловухе опудало, Наполеон чебоксарський, на мітинг просять!.. Сердитесь? Задаремно! — Туманов брязнув трубкою об землю й закрутився в бліндажі, як спійманий у сильце птах. Цацоха усе ще вів розмову з піхотою, потім увесь напружився й притиснувся до трубки:

— Що, що?

— Наші лізуть із німецьких окопів… Німці добивають ранених прикладами… Вже в першій лінії… Що, що?

Розмова обірвалась, і в декількох місцях знову заклекотали кулемети. Земля за бліндажем застугоніла під тупотом сотень ніг. Волохаті силуети засновигали по спорожнілих було окопах і, буруючи, як льодолом повесні, з ревом ринулись по ходах сполучення назад.

— Німці, німці! — кричали вони.

— Давай артилерію!

Панічно заскиглив у телефоні зумер. Цацоха, часто кліпаючи віями, встиг зібрати докупи всі свої речі й чекав лише на знак від поручика. Туманов, почувши, що на Диких Ланах піхота відійшла вже на свої старі позиції, а від Печорського полку зосталося лише сімнадцять чоловік, теж якось, ніби причаївшись, почав прислухатись. Піхота, не звертаючи уваги на те, що артилерія, як у грозу грім, знову вже била у ворожі окопи, все ще продовжувала грізно бурувата.

— Вимагають, щоб наша била, важка! — викрикував від телефону Свир. — У німців метушня… Наша піхота розбігається… Що? «Балта», «Балта»! — Свир оскаженіло стукнув декілька разів трубкою по коліні, бризкаючи слиною, дунув у неї, але відповіді ніякої не було. Винувато оглядаючись на зсудомленого поручика, сказав:

— Або ж піхота знялась, або ж знову обірвалось.

Туманов, як покинутий на тонучому кораблі пасажир, злякано визирнув у темний прохід і відступився назад. У хворобливих його очах заблимало під повіками якесь вагання; його поривало до дверей і в той же час щось стримувало. Він боровся і нервово хапався то за наган, то за голову. Потім Туманов злодійкувато озирнувся на розгублених телефоністів і мовчки вийшов із бліндажа.

Свир і Цацоха подивилися услід поручикові, що зник у темноті, і знизали плечима.

— Втік, чи що?

— А чорт його знає. З глузду, мабуть, з'їхав. Треба подзвонити капітанові, а ти дуй на лінію, та зараз же.

Цацоха неохоче поклав свої черевики в куток і визирнув із бліндажа. Блідий молодик стояв уже над Дикими Ланами, а внизу під ним панічно зривалися ракети й освітлювали сірі хмарки диму, що кожен раз із громом випльовували шрапнель.

— Вернись! — крикнув йому вслід Свир, коли Цацошині босі ноги залопотіли вже вниз до піхоти. — «Балта» озвалась, «Балта»! Все благополучно? Ну й гаразд!

Над окопами дійсно кулеметний клекіт поволі уступив місце вже поодиноким пострілам із рушниць, а доки Цацоха вмостився з трубкою біля свого телефону, до піхотних окопів устигла знову підкрастися тиша, в якій кожний шерех комахи родив непоборну тривогу. Недогарок свічки від подуву вітру у віконце розпливчастими тінями гладив руді бліндажні стіни й жовтими плямами вилискував на стомлених обличчях телефоністів. Цацоха, напевно пірнувши в філософічні міркування про останній лист із села, де вже три роки на нього чекала земля, мрійно заплющив очі, потім йому одвисла нижня губа й телефонна трубка покотилася з його рук.

Свир глянув на його зморене обличчя і, похитавши головою, теж із трубкою коло вуха, прихилився до стіни. До бліндажа ніби зачинилися затушкані двері й непомітно закралася млосна тиша, навіть дзвінкий акомпанемент оркестру цвіркунів злився з тишею і перетворився у дзвін думок. Вони пхалися безладною чередою до голови й то дзвеніли гулко, як скло, то провалювалися в глибокий льох. Тоді Свир до болю нагнічував дугами брів липкі очі, потім широко розплющував і автоматично викрикував:

— «Варшава»!.. повірочка.

— «Голта»!.. повірочка.

Щодалі мислі починали вже повзати, як сонні мухи восени, і Свир губив їх початок і кінець. Його гнітила думка, як кінчити війну. Мислі падали у глибокий льох, Свир знову блимав. «Треба кінчати війну… А ми слухаємося, як ті вівці». І знову кудись провалювалися думки.

Раптом на ввесь бліндаж розлігся твердий, владний, але приглушений голос:

— Барбоси, це ви так вартуєте? Гази, чуєте?!

Цацоха і Свир разом кліпнули очима й відсахнулися назад: на дверях, пригнувши голову, стояв хтось у френчі з капітанськими погонами. Він придивлявся до них величезними очима за стеклами з білими обідками, що сиділи над довгим зеленкуватим і гранчастим хоботом. Все обличчя по вуха ховалося під сірою гумою, а хобот від його слів трясся й цокотів кінцем об пряжку паска на животі. За спиною капітана над Фердінандовим Носом яскравими бризками займалася зоря.

Цацоха й Свир все ще кліпали сонними очима й машинально натискали на кнопки телефонів.

— «Варшава», «Голта»!

— Ви чули, що я вам сказав? — знову крикнув капітан. — Гази!

Його голос хоч виходив і через дірку в хоботі, проте телефоністи відчували, як він ніби ходив у них поза шкірою.

— Де ваші протигази? Де поручик Туманов?

І капітан нервово ляснув себе стеком по халяві. Це був характерний рух, по якому Свирові не трудно було вже пізнати свого старшого офіцера Забачту.

— Ну, прокинулись? — ще раз спитав капітан і ткнув кінцем стека в Цацошин лоб.

Телефоністи поквапливо заметушились і, все ще тикаючи пальцем у глухий телефон, другою рукою неоковирно почали натягати гумові протигази на обличчя.

— А це чий? — указав Забачта стеком на третій протигаз, що висів на розсосі.

— Поручика Туманова.

— А ви мені скажете врешті, де він?

— Вони ще звечора вийшли, а куди — хіба ми знаємо?

— Збирались до вас на пункт.

— Без протигаза? Шукайте скоріше. Дзвони!

Тепер десь порвався зв'язок з батареєю, а із штабу полка відповіли, що Туманова не бачили.

— Не бачили? В одну мить зв'язаться з батареєю, а поручика відшукати хоч під землею.

І капітан, різко повернувшись на каблуках, вийшов на прохід. Лише він опинився під одкритим небом, як вся його войовничість злетіла, капітан поквапливо втяг голову в плечі, зігнувся, ніби під гострим ворожим поглядом, і, вагаючись, затупцював на місці.