Без козиря (збірка)

— Вони ніби сюди пішли, — сказав Цацоха й побіг назад по ходу сполучення.

Слідом за ним, держачись за телефонний провід, біг Свир і поводив своєю слоноподібною головою на всі боки. Позаду, назирці, зі стеком у руці широким кроком поспішав капітан Забачта. Глянувши вниз на окопи, він помітив у зеленій траві подібні до навернутих кротом земляних куч сірі фігури. Вони лежали поміж маками вже як застигла вулканічна маса, а там, де були пробиті в дротах ворота, стояли вже рогатки й міцно охороняли німецькі окопи. За ними з розвернутих закопів у різних місцях, немов руді птиці, вилітала земля й важко розсипалася по брустверу.

— Ці не сплять, — роздратовано прошепотів він крізь зуби. — О, ці не сплять! — повторив іще декілька разів, збиваючи кінцем стека зелені пагінці на рудих стінках проходу.

За третьою лінією дроти виходили із плутаних ходів і вже чорним волосом простягалися навпростець через балку до Риндівського лісу. Цацоха, як горобець, виприснув із окопу й хутко, перебираючи руками дріт, пострибав по росяній траві. З боку нього теж підстрибувала волохата тінь і ніби шорсткою долонею стирала із зелених оксамиток густі перлини рос. Декілька куль, як ранкові бджоли, обігнали Цацоху і, ніби за взятком, теж полетіли до балки. Слідом за першими кулями полетів їх уже цілий рій. Цацоха дриґав ногами, струшував своїм гумовим хоботом і, не зупиняючись, біг далі по дротах. Услід Цацосі капітан Забачта висунув голову й великими склами на сірій машкарі обвів принишклу долину. Сонце вже викинуло на Фердінандів Ніс жменю своїх червінців, і зрошена балка перед Риндівським лісом заграла перламутровими переливами. Погожий червневий ранок підводився із землі й починав курити голубими туманами.

— Он сидить хтось! — показуючи на балку, викрикнув Свир.

Капітан нервово засопів під гумою, потоптався на місці й вужем виповз на траву. Він хвилину постояв на колінах, а потім, озирнувшись по боках, і зовсім припав до землі.

— А я сюди, — сказав Свир і подався далі по проходу.

Кулі все ще підсвистували над капітановою головою, тому він старанно тулився грудьми до землі. Два хрести на френчі чіплялися за траву, а банка протигаза торохтіла по грудках, і це заважало припасти ще більше до остуджених трав. Під самим лісом через балку виднілася черідка корів. Забачта з острахом зміряв віддалення і завагався: кулі шугали вже над самим вухом, а тому, коли почувся позаду Свирів голос: «Вони ось, пане капітане, ось!» — Забачта з полегкістю обернувся і, вже карачки, трясучи своїм залізним хоботом і своєю зброєю, кинувся назад, весь час кланяючись зустрічним кулям.

Поручик Туманов лежав ницьма на дні вузького ходу. Нікого не було поблизу, лише в самому кінці ламаних ходів хутко зникали дві сірі спини.

— Туманов!

— Вони ще живі!

Звернуте набік, замазане обличчя Туманова застигло з піднятими здивовано бровами, а біля підломленої руки лежав наган.

— Застрелився? — крикнув капітан голосом, що в ньому разом чулись і зневага, і здивування, і ледве помітний жаль. — Застрелився? Збожеволів!

— А може, куля, — відповів тихо, мов над покійником, Свир. — Бачите, назад верталися, може, злякалися газів?

Капітан став на коліна й хутко обмацав його тіло.

— Він задушився, — і тихо перевернув його на спину.

— Ось же ранка, — сказав Свир, — гляньте, в голову.

Правий бік голови справді ввесь був укритий товстим шаром рудої кори, а над вухом, як рубін, виступала червоним соком кров.

— Вони ще дихають.

Забачта хутко розірвав санітарний пакет і обмотав прострелену голову:

— Миттю в ліс, на перев'язочний!

Свир хотів уже класти поручика собі на спину, як по ходу наблизився піхотний солдат. Він був без протигаза.

— Скидайте, — сказав він, розтягуючи тонкі губи в широку посмішку, — ложная тривога! — Уздрівши на землі розпластаного Туманова, вже без посмішки додав: — І на них знайшлася куля: не все ж нашому братові ковтати їх!

Забачта встиг уже здерти протигаз, і тепер на солдата глянуло роздратоване, з чорними губами й наллятими кров'ю очима обличчя. Солдат насупив брови, і їх погляди, мов мечі, перехрестилися над поручиковим тілом. Першим відвів очі Забачта і крізь зуби процідив:

— Наволоч! На пункт! — і цьвохнув стеком по халяві.

Підійшов ще один піхотинець. Із двох рушниць зробили ноші й поклали на них важке й безвольне тіло Туманова.

До самого лісу Забачта, втягши голову в плечі, ішов позаду й нервово кусав собі чорні від сажі губи. Він мовчав, але коли серед дороги Туманов раптом застогнав, Забачта все з тим же роздратованим виглядом зупинив носіїв і, нахилившись до раненого, проговорив:

— Туманов, Володя, ти що ж це?

У відповідь почувся лише стогін.

— Вони знепритомніли, — сказав Свир. — Дуже багацько крові стратили.

У лісі їх нагнав Цацоха. Він біг з довгим батогом у руках і цьвохкав ним, як пастух на пасовиську.

— Ось наші провода! — ще здалека крикнув він і знову стьобнув у повітрі батогом.

Уздрівши Туманова на руках, Цацоха здивовано закліпав очима:

— Наш поручик, на смерть? От здорово! — Помовчавши з хвилину, він знову стрепенувся і вже завзято додав: — А я оце теж дав одному духу. Більше, мабуть, не буде плести з нашого телефону батогів.

— Хто? — насупивши брови, запитав Свир.

— Той самий, що ти казав… Пастух, а може, тільки для блізіру коровка, а він той, як ти казав? Я до нього, а він тікать, ну раз таки стукнув…

Десь близько одна по одній чавкнули гармати, і через голови, благословляючи новий день війни, просвистіли на Обринчів ліс перші снаряди.

Поручик Туманов смикнувся, застогнав, потім враз розплющив широко очі й хутко заговорив:

— Тріснула… тріснула… Ворушаться!.. Скоріше, вилазять… Тікають… Вогонь!.. Тридцять один, два… Забачта!..

Капітан Забачта, що в лісі знову випростався, уже сухо спитав:

— Що тобі, Туманов?

Але поручикові очі дивилися просто в блакитне небо, а він похапливо говорив далі:

— Я знаю, інгредієнт… четвертої степені з мечами і бантом… Мамо, ой мамо, ой, боляче… Вогонь!..

Свир перезирнувся з піхотним солдатом і, клацнувши на зубах зелену галузку, шпурнув її на землю. А очі Туманова знову заплющились, і замість слів уже виривався тільки тихий стогін.

Тим часом сонце продерлося крізь зелене шатро і, пустуючи, заплуталося в рудому волоссі його неголеного обличчя, від чого стала примітною на круглому підборідді під волосом маленька ямочка. В ній нервово бігала тінь і робила його обличчя подібним до обличчя переляканої дитини.

Забачта все ще навколішках стояв біля Туманова. Від останніх його слів очі йому затуманилися. Він зірвався на ноги і, кусаючи чорні губи, широким кроком пішов до перев'язочного пункту, що вже білів наметами між деревами.

Під ногами по траві, мов світлячки, бігали сонячні зайчики, а вгорі, над головою, будячи юний день, співали свою стальну пісню артилерійські снаряди.

Харків, 1926

ГОЛУБІ ЕШЕЛОНИ Повість