Безсоння

Луїза: (— Він намагається пояснити, що ми не завжди можемо користуватися цією силою, до того ж дія її нетривала. Як бачите, наші батарейки сідають).

На їхніх обличчях промайнуло розуміння, змішане зі скептицизмом.

Ральф: (— І що в цьому смішного?)

Клото: (— Нічого… І все. Ви навіть не уявляєте, якими дивними здаєтеся нам — неймовірно розумними й проникливими в один момент і страшенно наївними в інший. Ваші батарейки, як ви їх називаєте, ніколи не сядуть, тому що ви обоє стоїте біля бездонного резервуару сили. Ми вважали, що коли ви вже надпили з цього колодязя, то мусили б знати).

Ральф: (— Про що це ви?)

Лахесіс знову повторив дивний східний жест. Цього разу Ральф побачив місіс Перрін, що йшла в оточенні аури кольору форми курсантів Вест-Пойнта. Завважив яскравий списоподібний спалах, що відокремився від її аури. Цей образ перекрило зображення кощавої жінки з каламутно-коричневою аурою. Вона визирала з вікна авта. Почувся голос Луїзи: «О, Міно, який чарівний будинок».

А за мить пролунав м’який усмоктуючий звук, і від аури жінки відокремився вузький промінь. Слідом за цим було третє зображення, скороминуще, але вражаюче: Ральф, що хапає за руку жінку у віконці довідкової… Поле, що оточує її ліву руку, миттєво змінює кольори, стає бірюзовим.

Образ розтанув. Лахесіс і Клото не відривали поглядів від Ральфа й Луїзи.

Луїза: (— О, ні! Ми більше не станемо так чинити! Це однаково що…)

Образ: двоє чоловіків у смугастих робах і в чорних масках крадуться до виходу з банку, на плечах у них пухкі мішки із зображенням долара.

Ральф: (— Ні, ще гірше…)

Образ: через відкрите вікно влітає кажан, робить два кола при місячному світлі, потім перетворюється на Ральфа Лаґоші, одягненого в пелерину й смокінг старого фасону. Він наближається до сонної жінки — не до молодої, квітучої красуні, а до місіс Перрін — і нахиляється, щоб присмоктатися до її аури.

Коли Ральф оглянувся на Клото й Лахесіса, ті несамовито хитали головами.

Лахесіс: (— Ні! Hi-ні-ні! Ви більше не можете помилятися! Ви ніколи не замислювалися, чому ви шот-таймери? Чому павутина вашого життя тчеться десятиліттями, а не століттями? Ваше життя коротке тому, що ви згораєте як вогонь! Коли ж ви берете енергію у ваших приятелів шот-таймерів, ви просто…)

Образ: дитина на морському березі. Гарненьке дівчатко із золотавими кучерями, що розметалися по плечах, біжить до крайки прибою. У руці в неї червоне пластмасове відерко. Вона стає на коліна й черпає воду з безберегої сіро-голубої Атлантики.

Клото: (— Ви — мов ця дитина, Ральфе й Луїзо, а ваші приятелі шот-таймери — немов цей океан. Тепер ви розумієте!)

Ральф: (— Людська раса справді має такий запас ауричної енергії?)

Лахесіс: (— Ви все ще не розумієте. Така кількість сконцентрована лише…)

Втрутилася Луїза, голос її тремтів, ось лише від страху чи екстазу, це Ральф не міг точно сказати.

(— Стільки енергії сконцентроване в кожному з нас, Ральфе. Такі запаси кожної живої істоти на нашій планеті!)

Ральф, присвиснувши, глянув на Клото й Лахесіса. Ті ствердно кивали.

(— Ви кажете, що ми можемо підзаряджатися від людей, що втрапили під руку? І це абсолютно безпечно для них?)

Клото: (— Так. У такий спосіб неможливо завдати їм шкоди, як неможливо вичерпати Атлантику дитячим відерком).

Ральф сподівався, що це так, тому що вони з Луїзою — як божевільні — несвідомо запозичали енергію. Чим же ще можна пояснити компліменти на їх адресу? Люди стверджували, що він має чудовий вигляд, що він, мабуть, подолав безсоння, тому що такий квітучий, моложавий.

«Чорт забирай, — подумав Ральф, — я ж справді помолодів».

Місяць котився за обрій, і Ральф зрозумів, що незабаром зазоріє на п’ятницю. Час було повертатися до головної теми розмови.

(— Перейдімо до справи, хлопці. До чого вам усі ці проблеми? Що нам варто зупинити?)

І перш ніж Ральфові встигли відповісти, його опромінило внутрішнє розуміння, занадто яскраве й виразне, щоб у ньому можна було сумніватися:

(— Проблема в Сьюзен Дей? Він збирається вбити Сьюзен Дей?)

Клото: (— Так, але…)

Лахесіс: (—…але не це важливо…)

Ральф: (— Продовжуйте — час викласти всі карти на стіл).

Лахесіс: (— Ти правий, Ральфе. Такий час настав).

Вони не торкалися одне одного відтоді, як, утворивши коло, піднялися на дах крізь лікарняні поверхи, тепер же Лахесіс поклав легку як пушинка руку на плече Ральфу, а Клото торкнувся пальців Луїзи — так колись джентльмен вів леді на бал. Запах яблук, смак меду, кора дерева… Але цього разу, незважаючи на захопливі відчуття, Ральфа охопила й тривога, коли Лахесіс повернув ліворуч і повів його до краю плаского лікарняного даху.

Як і чимало міст, Деррі був побудований у найбільш географічно незручному місці, яке лише змогли знайти перші поселенці. Центральна частина містечка розкинулася на крутому схилі; унизу повільно текла річечка. З даху лікарні Деррі скидалося на місто, серце якого простромлював вузький зелений кинджал… І в темряві цей кинджал здавався чорним.

В одній частині міста був Олд-Кейп, будинки післявоєнного часу і новий завод. В іншій було те, що зазвичай розуміється під «центром». Центр Деррі зосередився навколо Ап-майлгілл. Вітчгем-стріт піднімалася вгору на пагорб, а далі розгалужувалася на відростки вулиць (Гарріс-авеню була однією з них), утворюючи західний район. Мейн-стріт відходила від Вітчгем на середині пагорба й вела на південний захід уздовж пологішого схилу. Цей район містечка звався Мейн-стріт-Гілл, або ж Бессі-парк. А над вершиною…

Луїза, майже зі стогоном: (— Боже милостивий, що це?)

Ральф спробував сказати щось втішне, але з його грудей вирвався лише тихий скрик. Поруч із вершиною Мейн-стріт-Гілл розпростерлася величезна чорна хмара у формі парасольки, закриваючи зблідлі перед ранком зірки. Спершу Ральф спробував переконати себе в тому, що це лише дим, що на одному з товарних складів, розташованих тут, виникла пожежа… Можливо, зайнялося навіть покинуте залізничне депо в кінці Нейболт-стріт. Але склади були південніше, а депо — далі на захід, до того ж, якби ця поганка справді була димом, то пориви вітру давно розколошкали б її. Але нічого подібного не відбувалося. Величезна хмара зависла в небі, темніша за темряву.

«І ніхто її не бачить, — подумав Ральф. — Ніхто, крім мене… І Луїзи… І маленьких лисих лікарів. Клятих карликів».

Ральф напружив зір, намагаючись розгледіти те, що ховалося всередині хмари, хоча такої необхідності не було: більшу частину свого життя Ральф прожив у Деррі й міг ходити його вулицями із заплющеними очима (тільки не за кермом). Проте він зміг роздивитись будинок, що був усередині савану, тим паче, що на обрії засвітився новий день. Плаский круглий дах нависав над вигнутим фасадом зі скла й цегли. Ця споруда в стилі п’ятдесятих, зведена за проектом відомого архітектора (колишнього мешканця Деррі) Бенджаміна Генкома, використовувалася тепер як Громадський центр Деррі замість зруйнованого повінню вісімдесят п’ятого року старого центру.