Безсоння

— Що ж він зробив? — тихо запитала вона. — Якщо не підклав бомбу, тоді що він придумав?

— Можливо, він установив бомбу, але собаки з натренованим нюхом ще не виявили її. А може, це така речовина, яку собаки взагалі не можуть зачути. Каністра з бензином, схована на даху, або щось маленьке, закладене в туалетний бачок. Зрештою, він заробляв собі на життя хімією… Поки не покинув роботу, щоб стати цілодобовим психом. Можливо, він хоче отруїти їх газом, як пацюків.

— О Боже, Ральфе! — Луїза, приклавши руку до грудей, подивилася на нього стривоженими, розширеними від жаху очима.

— Ходімо, Луїзо. Час вибиратися.

Тепер Луїза відгукнулася доволі охоче. Ральф підвів її до дверей… Гарячково сподіваючись, що вони відчинені.

— Дві тисячі людей, — майже простогнала жінка, коли вони наблизилися до дверей. Ральф відчув полегшення, коли ручка піддалася, але Луїза крижаними пальцями схопила його за зап’ястя, перш ніж він устиг відчинити двері. Її звернене вгору обличчя світилося божевільною надією. — Може, маленькі чоловічки збрехали нам, Ральфе, — можливо, у них якісь свої корисливі цілі, сенсу яких нам ніколи не осягнути, і тому вони нам збрехали.

— Не думаю, що вони можуть обманювати, — повільно відповів він. — Що найжахливіше, Луїзо, — вони не можуть цього. До того ж є ще й це. — Ральф указав у бік Громадського центру, оповитого брудною мембраною, яку вони вже не бачили, але знали, що вона є. Луїза не обернулася туди. Замість цього вона стиснула холодною долонею його пальці, відчинила двері й пішла сходами вниз.

2.

Ральф, відчинивши двері внизу сходів і виглянувши в коридор шостого поверху, побачив, що там нікого нема, і вивів Луїзу. Вони рушили було до ліфта, але зупинилися біля відкритих дверей з табличкою «КІМНАТА ВІДПОЧИНКУ». Там нікого не було, але працював телевізор, і їхня давня знайома Лізетт Бенсон вела ранкову програму новин. Ральф згадав той день, коли він, Луїза й Білл сиділи у вітальні Луїзи, їли спагетті з сиром і дивилися репортаж про інцидент, коли Центр допомоги жінкам закидали ляльками. Це було менше місяця тому. Раптом він згадав, що Білл Мак-Ґоверн ніколи більше не побачить Лізетт Бенсон, як і не зможе забути зачинити вхідні двері; відчуття втрати, таке ж гостре, як листопадова буря, охопило його. Він ніяк не міг повірити в це. Як сталося, що Білл помер так швидко, без церемоній? «Йому не сподобалося б, — подумав Ральф, — і не лише тому, що смерть у лікарняному коридорі від серцевого приступу здалася б йому нечемною».

Але він бачив, як усе відбулося, а Луїза відчула, як Білл розкладався зсередини. І це навело Ральфа на думку про саван, що огорнув Громадський центр, і про те, що станеться, якщо вони не зупинять виступ Сьюзен Дей.

Він пішов до ліфта, але Луїза потягнула його назад. Вона заворожено дивилася на екран телевізора.

— …відчують величезне полегшення, коли виступ захисниці права на аборт Сьюзен Дей стане історією, — говорила Лізетт Бенсон, — але так вважає не тільки поліція. Очевидно, як захисники життя, так і прихильники вибору відчувають, що вони на грані конфлікту. А зараз репортаж Джона Кіркленда в живому ефірі з Громадського центру Деррі. Джоне?

Блідий похмурий чоловік, що стояв поруч із Кірклендом, виявився Деном Далтоном. На сорочці його виднівся значок, де в червоному перекресленому колі було зображено скальпель, націлений на дитину, що згорнулася клубочком. Ральф побачив півдюжини поліцейських машин і два новеньких фургони, один з емблемою Ен-Бі-Сі. По газону йшли двоє поліцейських із собаками — бладгаундом і німецьким шефердом — на повідку.

— Привіт, Лізетт, я веду репортаж із Громадського центру. Загальний настрій можна охарактеризувати як схвильованість і рішучість. Поряд зі мною Ден Далтон, президент організації «Друзі життя», яка так затято протестує проти виступу міс Дей. Пане Далтоне, ви згодні з характеристикою ситуації?

— Що в повітрі витають занепокоєння й рішучість? — запитав Далтон. — Так, можна сказати й так. Ми занепокоєні, що зусилля Сьюзен Дей, найкривавішої злочинниці країни, можуть мати успіх, бо це спричиниться до щоденного вбивства дванадцяти-чотирнадцяти безпомічних ненароджених дітей лише тут, у Деррі.

— Але, пане Далтоне…

— І ми, — обірвав його Далтон, — рішуче налаштовані довести всім, що ми не нацисти, заколисані балаканиною гівняних політиків.

— Пане Далтоне…

— Ми також хочемо довести всім, що дехто з нас спроможний постояти за свої переконання й виконати священний обов’язок, який люблячий Господь поклав на…

— Пане Далтоне, «Друзі життя» планують акти насильства?

Запитання змусило Дена замовкнути, стираючи законсервовану жвавість з його обличчя, і Ральф помітив разючу річ: злість і агресивність покликані були приховати той факт, що Далтон наляканий до смерті.

— Насильство? — вичавив із себе Ден, обронивши це слово акуратно, начебто воно могло поранити йому рота. — Ні. «Друзі життя» відкидають навіть думку про те, що неправедним учинком можна досягти чогось праведного. Ми плануємо провести масову демонстрацію — до нашої боротьби приєднаються захисники життя з Оґасти, Портленда, Портсмута, навіть із Бостона, — але насильства не буде.

— А як щодо Еда Діпно? Ви можете говорити і від його імені?

Губи Далтона, і так стиснуті на нитку, тепер, здавалося, зовсім зникли.

— Пан Діпно більше не має жодного відношення до «Друзів життя», — мовив він, і Ральф уловив у тоні мовця страх і гнів. — Як і Френк Фелтон, Сандра Мак-Кі й Чарльз Пікерінґ, якщо вас це цікавить.

Погляд Джона Кіркленда в об’єктиві камери був короткий, але красномовний. Він свідчив про те, що, на його думку, Ден Далтон геть здурів.

— Ви хочете сказати, що Ед Діпно й інші особи — вибачте, але мені про них нічого не відомо — організували власну групу, яка виступає проти абортів? Щось на кшталт філії?

— Ми не проти абортів, ми за життя! — вигукнув Далтон. — А це велика різниця, жаль, що репортери плутають ці поняття!

— Виходить, вам не відомо, де зараз Ед Діпно і що він планує?

— Я не знаю, де він, і мене це не цікавить, як не цікавлять… філіальники.

«Однак ти боїшся, — подумав Ральф. — І якщо такий самовпевнений вилупок, як ти, боїться, то я просто нажаханий».

Далтон пішов геть. Кіркленд, мабуть, вирішивши, що ще не все вичавив з нього, рушив слідом за Деном, розмотуючи на ходу шнур мікрофону.

— Але хіба не правда, пане Далтоне, що, поки Ед Діпно був членом вашої організації, саме він спровокував кілька протестів з елементами насильства, включаючи витівку з ляльками, наповненими штучною кров’ю?

— Ви все про те ж? — запитав Ден Далтон. — Я помолюся за вас, мій друже. — І пішов геть.

Кіркленд здивовано подивився йому вслід, потім повернувся до камери:

— Ми намагалися зв’язатися з представником протилежної сторони — Ґретхен Тіллбері, яка доклала стільки зусиль, щоб тут, у Громадському центрі Деррі, сьогодні відбувся виступ Сьюзен Дей, — але не змогли її знайти. Ми чули, що міс Тіллбері зараз у Гай-Рідж, притулку для жінок, яким володіє й управляє Центр допомоги жінкам. Очевидно, вона та її асистенти готуються гідно провести те, що, на їхню думку, виллється в мирну демонстрацію й виступ сьогодні ввечері.

Ральф глянув на Луїзу й мовив:

— Принаймні, тепер ми знаємо, куди їхати.

На екрані телевізора з’явилася Лізетт Бенсон:

— Джоне, чи є реальна загроза насильства?

І знову Кіркленд, що зупинився перед низкою поліцейських машин. У руках він тримав білий паперовий прямокутник з надрукованим текстом.

— Служба безпеки виявила сотні таких карток, розкиданих по газону перед Громадським центром. Один із охоронців стверджує, що бачив автомобіль, з якого кидали картки, — «кадилак» моделі шістдесятих, коричневий чи чорний. На ньому не було номерних знаків, але на задньому бампері був напис: «АБОРТ — ЦЕ ВБИВСТВО, А НЕ ВИБІР».