Безсоння

Ральф знизав плечима. Він не знав і не хотів про це думати. Нехай про це подбають сили, які пересувають їх, немов пішаків по шахівниці, — ті, яких пан К. і пан Л. назвали Вищою Визначеністю. Якщо з’явиться Атропос, Ральф спробує вирвати язика огидному карлику й засунути йому в горлянку, І начхати, якщо це зруйнує чиїсь плани. Він не відповідає за грандіозні задуми й справи лонґ-таймерів, зараз його хвилювала Луїза, що була в небезпеці, і кривава бойня, якій слід було запобігти. І хтозна — можливо, він знайде кілька хвилин і на спробу врятувати свою оновлену шкуру. Ось про що йому варто було подумати, і якщо лиса потвора стане Ральфові на шляху, один із них мусить програти. А якщо це не входить у розрахунки великих хлопців, то пішли вони до біса.

Більшість його міркувань Луїза прочитала по аурі Ральфа — він зрозумів це з її поля, коли жінка торкнулася його руки.

— Що це значить, Ральфе? Ти вб’єш його, якщо він стане на твоєму шляху?

Ральф, подумавши, кивнув:

— Саме так.

Луїза, подумавши, теж кивнула.

— Ральфе?

Він подивився на неї й звів брови.

— Якщо так треба, я тобі допоможу.

Ральфа розчулили слова Луїзи… І він спробував приховати від неї інші думки: єдиною причиною того, що Луїза й далі поруч, є те, що йому поки ще вдається оберігати її. Ця думка наштовхнула його на спогад про брильянтові сережки, але Ральф відкинув його, не бажаючи, щоб вона побачила — або хоча б запідозрила — що-небудь по його аурі.

А в цей час думки Луїзи потекли в абсолютно іншому, більш безпечному напрямку.

— Навіть якщо нам увійти й вийти, не зустрічаючись із ним, Атропос однаково зрозуміє, що тут хтось побував. Можливо, він навіть буде знати, хто саме.

Заперечувати Ральф не міг; вони не мали іншого вибору, хоча б тимчасово. Їм залишалося лише робити свою справу, просуваючись уперед крок за кроком, і сподіватися, що коли завтра вранці встане сонце, вони це побачать.

«Хоча якби в мене був вибір, я вибрав би сон, — подумав Ральф, і тужлива скороминуща посмішка торкнулася його губ. — Господи! Здається, я не спав цілу вічність». Від цієї думки розум його навіть перестрибнув до улюбленої приказки Керолайн про те, яка терниста і довга дорога назад в Едем. У цю мить Ральф вважав, що Едемом може бути лише безтурботний сон до обіду… І навіть далі.

Ральф узяв Луїзу за руку, і вони знову пішли слідами Атропоса.

6.

Метрів за п’ятнадцять на схід огорожі, що відзначала межі льотного поля, іржава колія закінчувалася. Сліди Атропоса, однак, вели далі, хоча й недовго; Ральф був майже впевнений, що бачить місце, де закінчуються сліди, і їхній образ — спиць величезного колеса. Якщо він не помиляється, лігвище Атропоса має бути неподалік від того місця, де Ед Діпно врізався в пікап здорованя, який перевозив діжки з добривом.

Вітер доносив нудотний запах гнилизни й голос Чепіна, — той просторікував на свою улюблену тему:

— …а що я завжди казав! Шахи — як життя…

Вітер затих. Напружуючи слух, Ральф міг чути голос Фея, але слів уже не розбирав. Та це й неважливо: він так часто чув цю проповідь, що знав її напам’ять.

— Ральфе, який гидкий запах. Це він так смердить, авжеж?

Ральф кивнув, хоча навряд чи Луїза це помітила. Жінка, міцно тримаючи його за руку, дивилася широко розплющеними очима вперед. Слід, що починався біля дверей Громадського центру Деррі, кінчався під п’яно похиленим дубом метрів за сімдесят від них. Причина смерті дерева, а не лише його покрученого виду, була очевидною: бік древнього релікта був очищений, немов банан, ударом блискавки. Тріщини, зазубрини, опуклості сірої кори утворювали дивні поєднання скривлених у мовчазному крику облич, а саме дерево розкинуло сухі гілки у вигляді похмурих ідеограм… які нагадували — принаймні Ральфові — японські ієрогліфи, що позначали слово «камікадзе». Блискавці, що вдарила в дуб, не вдалося звалити дерево, хоча вона й постаралася. Міцна коренева система з одного боку була вирвана з ґрунту. Корінь, вирвавшись назовні, припіднімав ланцюг огорожі, неначе купол, уперше за багато років нагадавши Ральфові про його дитяче знайомство з Чарльзом Енгстромом.

«Не треба гратися з Чакі, — казала йому мати. — Він поганий хлопчик».

Ральф не знав, поганий Чакі чи ні, однак міцним горішком він був без сумніву. Чарлі Енґстром ховався за деревом з довгим прутиком у руці, який він називав Чарівним Жезлом. Коли мимо проходила жінка в пишній спідниці, Чакі скрадався за нею навшпиньках, діставав іззаду Чарівним Жезлом спідницю й задирав її. Частенько йому навіть вдавалися розгледіти кольори спідньої білизни, поки жінка не починала розуміти, що відбувається, і зчиняла крик, погрожуючи розповісти все матері. Ланцюг огорожі, припіднятий коренем дуба, нагадав Ральфові спідниці, котрі Чакі задирав своїм Чарівним Жезлом.

— Ральфе?

Він подивився на Луїзу.

— А хто такий Свинтус Ян? [51] І чому ти зараз про нього думаєш?

Ральф розреготався:

— Ти побачила це в моїй аурі?

— Можливо. Тепер я ні в чому не певна. А хто він такий?

— Розповім коли-небудь іншим разом. Ходімо.

Взявши жінку за руку, Ральф повів її до дуба, під яким закінчувалися сліди Атропоса, — до все дужчого смороду тління, який був візитівкою карлика.

51

Тут гра слів, яка полягає у схожій вимові: Peekie Want — Чарівний Жезл і Piggy Juan — Порося Ян.

Розділ двадцять п’ятий

1.

Стоячи під дубом, вони розглядали землю. Луїза напружено покусувала нижню губу.

— Нам дійсно необхідно спуститися вниз, Ральфе?

— Так.

— Але навіщо? Що ми повинні зробити? Забрати те, що він украв? Убити його? Що саме?

Ральф не знав… Але був упевнений, що зрозуміє, вони обоє зрозуміють, коли прийде час.

— Гадаю, зараз нам краще не думати, а діяти, Луїзо.

Блискавка діяла, немов потужна й жорстока рука, перекинувши дерево й утворивши величезний провал під коренем із західного боку. Для чоловіка або жінки рівня шот-таймерів ця яма здалася б тісним і, можливо, моторошним провалом із краями, що обсипаються, і переплетеними, настовбурченими коренями, схожими на змій, але Ральф і Луїза не побачили в ній нічого незвичайного.

«Дитина з розвиненою уявою могла б побачити більше, — подумав Ральф. — Ця темна заглибина навела б її на думку про піратський скарб… сховок… печеру тролів».

Але Ральф сумнівався, що навіть шот-таймерівська дитина з багатою уявою помітила б невиразне червонувате світіння, що виходило із землі, або зрозуміла 6, що поплутане коріння насправді є сходинками, які ведуть у невідоме (і, безсумнівно, неприємне) місце.

«Ні… Навіть дитина-фантазер не побачить цього… Хоча, може, й відчує».

Правильно. А відчувши, якщо є хоч кілька звивин у голові, він (або вона) втече звідси, немов за ним женуться всі демони пекла. Так і вчинили б Ральф і Луїза, якби вони могли керуватися здоровим глуздом. Але гребінець Джо Вайзера, брильянтові сережки Луїзи та й втрата власного місця у Визначеності не дозволяли Ральфові піти. І звичайно ж, Елен (можливо, й Наталі) і дві тисячі людей, які зберуться в Громадському центрі сьогодні ввечері. Луїза права. Від них чекали якихось дій, і якщо вони здадуться зараз, то готову булочку вже ніколи не спекти заново.

«Це і є мотузки, — подумав він. — Ті канати й ті сили, за допомогою яких нас і використовують як гвинтики величезного механізму».

Тепер він дивився на Клото й Лaxecica крізь потужні лінзи ненависті, і якби раптом вони опинилися тут, то неодмінно напружено переглянулися б і відступили на кілька кроків.

«І були б абсолютно праві, — подумав Ральф. — Абсолютно».

— Ральфе? Що сталося? Чому ти так розлютився?

Він підніс руку Луїзи до губ і поцілував її.

— Нічого. Ходімо. Ходімо скоріше, поки ми остаточно не втратили волю.