Безсоння

(— Якщо тут і лунають голоси, Луїзо, то я їх не чую — ця клята штуковина заглушає їх).

Ральф показав на предмет у центрі кола — чорноти, що була за гранню всіх попередніх концепцій чорноти савана, апофеоза всіх саванів разом узятих. Але Луїза похитала головою:

(— Ні, не заглушає, а висмоктує їх до останньої краплі).

Вона глянула на чорний предмет із жахом і відразою:

(— Ця клята штуковина висмоктує життя з усіх предметів, що зберігаються тут… Вона намагається висмоктати життя й з нас).

Так, звичайно. Тепер, коли Луїза вимовила це, Ральф відчув, як саван — або предмет, огорнутий ним, — тисне на щось, заховане в глибинах його мозку, штовхає, крутить і розхитує… Намагаючись вирвати це щось, як виривають зуб із рожевої м’якоті ясен.

Намагається висмоктати з них життя? Близько, але не точно. Ральф подумав, що не їхні життя потрібні предмету, захованому всередині савана, як і не їхні душі… Він жадав їхньої життєвої сили. Їхнього КА.

Очі Луїзи розширилися, коли вона вловила цю думку… А тоді її погляд змістився, зупинившись у точці трішечки вище його плеча. Вона потягнулася вперед, простягаючи руку.

(— Луїзо, я не став би цього робити — ти все можеш обрушити на…)

Занадто пізно. Вона щось висмикнула, подивилася на це з виразом приголомшеного розуміння, потім простягнула Ральфові:

(— Воно ще живе — усе тут живе. Не знаю, як це можливо, однак… Воно дуже слабке. Чому?)

Луїза простягала йому білий тапочок, який колись належав або дитині, або мініатюрній жінці. Взявши його в руки, Ральф почув м’який, немов віддалений спів. Звук настільки самотній, як листопадовий вітер у холодний день, але надзвичайно приємний — цілковита протилежність скрипу чорного предмета на підлозі, який так різав слух.

Йому був знайомий цей голос. Безсумнівно.

На носаку тапочка виднілася бордова пляма. Спершу Ральф подумав, що це шоколадне молоко, але відтак зрозумів, що воно насправді: засохла кров. У цей момент він знову опинився біля «Червоного яблука», підхоплюючи Наталі, перш ніж Елен випустила крихітку з рук. Він згадав, як заплелися ноги Елен, як вона хитнулася назад, навалюючись на двері магазину, немов п’яний на стовп, простягаючи до нього руки. «Дай мені ди-ти-ну… Дай мені Нат-лі».

Він упізнав цей голос — то був голос Елен. І цей тапочок був на її нозі того дня, а крапля крові впала на носак або з розбитого носа Елен, або з рани на щоці.

А голос усе співав і співав, скреготання чорного предмета в савані не могло обірвати співу, і тепер слух Ральфа — або те, що було йому слухом у світі аур, — загострився до межі, уловлюючи голоси інших предметів. Вони співали, становлячи сумний хор.

Живі. Співали.

Вони можуть співати — усі речі, зібрані тут, можуть співати, тому що і їх власники ще можуть співати.

Їхні господарі ще живі.

Ральф знову зиркнув угору, помітивши тепер, що, хоча деякі предмети й скидаються на старі — пом’ятий саксофон, наприклад, — та майже всі вони зроблені недавно; у цьому алькові не було велосипедних коліс випуску дев’яностих років минулого сторіччя. Ральф помітив три годинники, і всі вони виявилися електронними. Зовсім нова бритва, тюбик губної помади, на якому ще зберігся цінник «Райт-Ейд».

(— Луїзо, Атропос украв ці речі в людей, які зберуться сьогодні ввечері у Громадському центрі. Так?)

(— Так, упевнена.)

Він указав на чорний кокон, що скрипів на підлозі, майже перекриваючи своїм скрипом пісню… Висмоктуючи її з предметів, що оточували його, живлячись нею.

(— Що б не було всередині цього савана, воно має безпосереднє відношення до того, що Клото й Лахесіс називали ниткою керування. Саме воно зв’язує всі ці предмети — усі ці життя — воєдино.)

(— І це перетворює їх на КА-ТЕТ, правильно?)

Ральф повернув тапок Луїзі:

(— Ми заберемо його з собою. Він належить Елен).

(— Знаю.)

Луїза довго дивилася на тапок, потім зробила те, що Ральф розцінив як украй розумну дію: відірвала смужку мережива від комбінації й прив’язала тапок до зап’ястя лівої руки на зразок браслета.

Ральф наблизився до савана й схилився над ним. Наближатися виявилось важко, але ще важче було зупинитися поруч — все одно що притулитися вухом до мотора потужного свердлильного верстата або дивитися на яскраве світло, не мружачись. Цього разу серед дзижчання можна було розрізнити окремі слова — ті, які вони чули, наближаючись до краю савана, що навис над Громадським центром: «Забирайтеся…»

Ральф затиснув вуха долонями, але це, звичайно, не допомогло. Звук лунав не зовні. Ральф опустив руки й глянув на Луїзу:

(— Що ти про це думаєш? Що робити далі?)

Ральф не знав, чого саме він чекає від неї, але відповідь була несподіваною:

(— Розріж його й забери те, що всередині, — і зроби це негайно. Та річ небезпечна. До того ж ти не замислювався, що вона може кликати Атропоса на допомогу, кудкудакаючи, мов курка з казки про бобовий стручок, що гукає Джека?)

Узагалі ж, Ральф обмірковував таку можливість, хоча й не у таких яскравих образах. «Добре, — подумав він. — Відкрити ящик і витягти приз. Ось лише як це зробити?» Ральф згадав потік світла, яким він вистрілив в Атропоса, що приманював Розалі. Але тут подібний трюк може радше нашкодити, ніж допомогти: а раптом він злякає предмет, який їм слід узяти?

«Навряд чи тобі вдасться задумане».

Ральф і сам сумнівався в успіху своєї місії… Але якщо ти оточений речами, господарі яких мусять вмерти до сходу сонця, — роздумувати не є найкращим виходом.

«Мені потрібна не блискавка, а ножиці, гострі ножиці Клото й Лахесіса…»

Ральф глянув на Луїзу, вражений ясністю образу.

— Не знаю, про що ти подумав, але зроби це якомога швидше.

6.

Ральф подивився на праву руку — руку, з якої зникли зморшки й ознаки артриту, руку, оточену яскраво-блакитною короною світла. Почуваючи себе йолопом, Ральф виставив вказівний і середній пальці, притиснувши інші до долоні й згадуючи дитячу гру — камінь розбиває ножиці, ножиці ріжуть папір, папір прикриває камінь.

«Стань ножицями, — подумав він. — Мені потрібні ножиці. Допоможи».

Нічого. Він глянув на Луїзу, вона дивилася на нього з моторошною безтурботністю. «О, Луїзо, якби ти тільки знала», — подумав Ральф, але тут же стер свою думку. Тому що він відчув щось.

Так. Щось.

Цього разу він не став оформлювати думки в слова, а створив образ: не ті ножиці, якими Клото перерізував «мотузочку» Джиммі В., а величезні ножиці його матері для стрижки овець — довгі, вузькі леза, гострі як бритва. Поринаючи усе глибше в стан концентрації, Ральф навіть побачив два слова, вигравірувані на лезі: «ШЕФФІЛДСЬКА СТАЛЬ». Він знову відчув внутрішню зміну, але вже не спалах, а повільну й надзвичайно потужну м’язову напругу. Ральф зосередив погляд на пальцях руки й зусиллям волі змусив створені уявою ножиці відкритися й закритися. Коли образ підкорився йому, Ральф повільно розвів і звів пальці, створюючи щось на кшталт літери «V», яка звужувалася й розширювалася.

Тепер він почував, як енергія, яку він запозичив у Нірвани й жебрака, збирається в голові й, поколюючи мурашками, стікає в пальці правої руки.

Аура, що оточувала виставлені вказівний і середній пальці, згущувалася… І подовжувалася, набуваючи форми вузьких лез. Ральф почекав, поки аура видовжилася на п’ять дюймів, потім розвів і звів пальці. Леза відкрилися і закрилися.

(— Нумо, Ральфе! Дій!)

Так — він не міг дозволити собі чекати й експериментувати. Він почував себе акумулятором, за допомогою якого намагаються завести занадто велику машину. Ральф почував, як уся його енергія стікає по руці в леза. Це не могло тривати довго.