Безсоння

«Саме так, — з тупою впевненістю подумав Ральф, не в змозі відвести очей від стрибучого створіння. — І тільки так. Ким би не була ця істота, вона божевільна. Абсолютно й безповоротно».

Створіння, мабуть, прочитало думки Ральфа, тому що в цей момент його губи спотворила усмішка, хитра й зла одночасно. Начебто їм обом була відома одна й та ж неприємна таємниця. І Ральф був упевнений, що створіння якимось чином співало крізь розтягнуті в усмішці нерухомі губи…

Раз-два-три-чотири-п’ять. Вийшов зайчик погулять… Шість-сім-вісім. Іди ДО БІСА. Дев’ять-десять, чорт з тобою. Всі помруть, іди ЗА МНОЮ!

Це не один із тих маленьких лисих лікарів, котрі, як був упевнений Ральф, виходили з будинку місіс Лочер. Схоже на них, але не вони. Це…

Створіння відкинуло скакалку. Пролітаючи в повітрі, стало спершу жовтим, затим червоним, розбризкуючи іскри навсібіч, доки не впало на тротуар. Маленька фігурка — лікар № 3, — посміхаючись, дивилася на Ральфа, і він несподівано ще дещо зрозумів — і жахнувся. Він нарешті впізнав капелюх, який мало на голові це створіння.

То була загублена панама Білла Мак-Ґоверна.

4.

І знову створіння немов прочитало його думки.

Продовжуючи посміхатися, воно зірвало панаму з голови, оголивши круглий безволосий череп, і почало вимахувати головним убором Мак-Ґоверна так, неначе нарешті осідлало дикого жеребця.

Раптом воно показало на Ральфа, немов означуючи його. Потім знову одягло панаму й зникло в проході між двома будинками. Сонце звільнилося від хмар, і розмірено колихка яскравість аур знову почала блякнути. Ще мить — і перед ним була Гарріс-авеню — нудна вулиця, така, як завжди.

Ральф глибоко зітхнув, згадуючи вираз божевілля на маленькому усміхненому обличчі. Згадуючи те, як воно показувало

(Іди ДО БІСА!)

на нього, немов

(Всі помруть, іди ЗА МНОЮ!)

означаючи.

— Скажіть мені, що я заснув, — хрипло прошептав він. — Скажіть мені, що я заснув і це чудовисько мені наснилося.

Позаду відчинилися двері.

— О Боже, ти розмовляєш сам із собою, — мовив Мак-Ґоверн. — Чи не поклав ти гроші в банк, Ральфе?..

— Так, достатньо для того, щоб покрити видатки на свій похорон, — огризнувся Ральф. Йому здавалося, що він говорить як людина, яка щойно пережила нервове потрясіння й усе ще переживає його наслідки. Він сподівався, що Білл підійде до нього з виразом тривоги (або підозри) на обличчі й запитає, що сталося.

Однак Мак-Ґоверн цього не зробив. Усівшись у крісло-гойдалку, він схрестив руки на вузьких грудях і задивився на Гарріс-авеню, немов на сцену, на якій він сам, Ральф, Луїза, Дорренс Марстеллар і багато інших люди похилого віку — представники золотого віку, за визначенням Мак-Ґоверна, — були приречені грати свої часто нудні, а іноді й болісні ролі.

«Припустімо, я розповім Біллові про його панаму, — подумав Ральф. — Припустімо, я почну так: “Білле, я знаю, що сталося із твоєю панамою. Її носить якийсь тип, подібний до тих, яких я бачив минулої ночі. Вона була на ньому, коли він стрибав через скакалку”».

Але якщо в Білла й залишилася хоч якась надія, що його сусід ще не вижив з розуму, ця остання крапля, без сумніву, розвіє її. Так.

Ральф вирішив тримати язика за зубами.

— Вибач, що затримався, — сказав Мак-Ґоверн. — Я застав Ларрі вже в дверях, він збирався в похоронну контору, але перш ніж я встиг його запитати, він переказав мені половину подій із життя Мей і всю історію свого власного. Базікав без угаву хвилин сорок п’ять.

Звичайно, це було перебільшенням — Мак-Ґоверн був відсутній хвилин п’ять щонайбільше, — Ральф глянув на годинника й здивувався, що вже одинадцята п’ятнадцять. Знову подивившись на вулицю, він не побачив місіс Бенніґен. Вона зникла з виду. Як і вантажівка. Невже він заснув? Очевидно… Але ні за що в світі він не міг би знайти обриву у своєму усвідомленому сприйнятті.

«Нумо, не кажи дурниць. Ти спав, коли бачив маленького лисого чоловічка. Ти бачив його уві сні».

Це мало якийсь сенс. Навіть те, що створіння носило панаму Білла Мак-Ґоверна, мало сенс. Та сама панама фігурувала в нічному кошмарі про Керолайн. У тому сні панама була затиснута між лапами Розалі. Ось лише цього разу він не спав. Ральф був упевнений у цьому.

Ну… Майже впевнений.

— Ти не хочеш довідатися, що повідомив мені брат Мей Лочер? — трохи ображено поцікавився Мак-Ґоверн.

— Вибач, — пробурмотів Ральф. — Я витав у хмарах.

— Прощаю тебе, сину мій… Тільки з цієї миті слухай уважно. Детектив, який веде цю справу, Фандерберк…

— Я впевнений, що це Аттербек. Стів Аттербек.

Мак-Ґоверн махнув рукою — частий жест, коли його поправляли.

— Неважливо. Хай там як, а він зателефонував Ларрі й повідомив, що повторний розтин підтвердив природну смерть. Найбільше їх турбувало — в контексті твого дзвінка, — що у Мей через сильний переляк могло не витримати серце. Зачинені зсередини двері й той факт, що нічого не пропало, суперечать припущенню про непрошений візит, однак у поліції серйозно сприйняли твій дзвінок.

Його напівосудливий тон — немов Ральф кинув жменю піску в чудово відлагоджений механізм — вивів Ральфа із себе.

— Звичайно, вони сприйняли його серйозно! Я бачив двох чоловіків, що виходили з будинку, і сповістив про це владі. Коли поліцейські прибули на місце, вони виявили леді вже мертвою. Як же вони можуть не сприймати дзвінок серйозно?

—. Чому ти не назвав себе, коли дзвонив?

— Не знаю. Та й яка різниця? А як вони можуть бути впевнені, що страх не довів її до смерті?

— Не знаю, чи впевнені вони на сто відсотків, — роздратовано вимовив Мак-Ґоверн, — але, думаю, що вони близькі до цього, якщо віддали тіло Мей братові для поховання. Можливо, у поліції для подібних випадків є спеціальні тести. Я знаю лише, що цей Фандерберк…

— Аттербек…

— …повідомив Ларрі, що Мей, швидше за все, померла уві сні. — Мак-Ґоверн, закинувши ногу на ногу, погрався складками своїх блакитних штанів, а потім простромив Ральфа поглядом:

— Я хочу дати тобі одну пораду, так що слухай. Іди до лікаря. Негайно. Сьогодні. Йди до Літчфілда. Справа серйозна.

«Ті, що виходили з дому місіс Лочер, не бачили мене, але цей третій бачив напевно, — подумав Ральф. — Він бачив мене і вказував на мене. Цілком можливо, що він розшукував саме мене».

Чудова думка. Суцільна параноя.

— Ральфе? Ти чув, що я сказав?

— Так. Як я зрозумів, ти не віриш, що я справді бачив незнайомців, які виходили з будинку Мей Лочер.

— Ти правильно зрозумів. Я помітив вираз твого обличчя, коли сказав, що був відсутній сорок п’ять хвилин, і я бачив, як ти подивився на годинника. Ти не повірив, що минуло так багато часу. А причина твого невір’я проста: ти задрімав, навіть не помітивши цього. Такий собі міні-сон. Можливо, подібне відбулося з тобою й у ту ніч, Ральфе. І тієї ночі тобі приснилися два чоловіки, а сон був настільки реальний, що ти, прокинувшись, зателефонував у поліцію.