Безсоння
Шрифт:
«Раз-два-три-чотири-п ’ять, — подумав Ральф. — Вийшов зайчик погулять…»
— А як же щодо бінокля? — запитав він. — Бінокль дотепер лежить поруч із кріслом у вітальні. Хіба це не доводить, що я не спав?
— І яким чином це доводить? Може, ти ходив уві сні, як сновида, над цим ти не замислювався? Ось ти стверджуєш, що бачив тих лікарів, але навіть не можеш описати їх.
— Це жовтогаряче світло вуличних ліхтарів…
— Але всі двері були зачинені зсередини…
— І однаково я…
— І ще аури, про які ти повторюєш. Вони спричинені безсонням —
Ральф підвівся, зійшов з ґанку й застиг па доріжці, повернувшись до Мак-Ґоверна спиною. У скронях пульсувало, а серце прискорено билося. Задуже прискорено.
«Він не просто вказував. Я був правий, цей маленький сукин син відзначав мене. І він мені не снився. Як і ті, кого я бачив, що вони виходили з будинку місіс Лочер, У цьому я теж упевнений».
«Звичайно, Ральфе, — відповів інший голос. — Божевільні завжди впевнені в божевільних речах, які вони бачать і чують. Якраз це, а не самі лише галюцинації, й робить їх божевільними. Якщо ти справді бачив те, що бачив, що ж тоді сталося з місіс Бенніґен? Що сталося з вантажівкою? Де ти втратив сорок п’ять хвилин, поки Мак-Ґоверн розмовляв по телефону з Ларрі Перро?»
— У тебе тривожні симптоми, — пролунав позаду голос Мак-Ґоверна, і Ральфові почулося щось жахливе в його тоні. Задоволення? Чи могло це бути задоволенням?
— Один з них тримав ножиці, — не обертаючись, тихо вимовив Ральф. — Я бачив їх.
— Ну, подумай же, Ральфе! Поворуши мізками й подумай! У неділю вдень, менше ніж за двадцять чотири години до твого візиту до акупунктуриста, безумець ледве не проткнув тебе ножем. Не дивно, що тобі приверзлася кошмарна ситуація. Голки Гонга й мисливський ніж Пікерінґа трансформувалися в ножиці, ото й усе. Невже ти не розумієш, що ця гіпотеза пояснює все, тоді як ти стверджуєш зворотнє?
— Виходить, я ходив у сні, коли шукав бінокль? Саме така твоя думка?
— Можливо. Швидше за все, так воно й було.
— І те саме з газовим балончиком у кишені моєї куртки? Старий Дор не має до цього жодного стосунку?
— Мене не хвилює балончик чи старий Дор! — крикнув Мак-Ґоверн. — Мене хвилюєш ти! Ти страждаєш безсонням із квітня або травня, після смерті Керолайн ти пригнічений і засмучений…
— Я не пригнічений! — закричав Ральф. На протилежному боці вулиці зупинився листоноша й подивився на них, тоді пішов далі.
— Добре, скажемо інакше, — мовив Мак-Ґоверн. — Ти не був пригнічений. Але ти не спав, ти бачив аури, людей, що вибираються із зачинених будинків глупої ночі… — А потім оманливо веселим голосом Білл вимовив те, чого так боявся Ральф: — Тобі слід бути дуже обережним, старий. Ти починаєш міркувати в стилі Еда Діпно.
Ральф обернувся. Гаряча, пульсуюча кров бухнула в обличчя.
— Ну чому ти такий? Чому ти так зі мною розмовляєш, чому ти мене переконуєш?
— Я не переконую тебе, Ральфе. Я намагаюся допомогти тобі. Бути тобі другом.
— Але виглядає це інакше.
— Іноді правда ранить, — спокійно зауважив Мак-Ґоверн. — Хоч зрідка варто прислухатися до того, що намагаються сказати твій розум і тіло. Дозволь запитати — це єдиний тривожний сон, що наснився тобі останнім часом?
Думка Ральфа перелетіла до Керол, закопаної по шию в пісок, яка кричить про сліди людини в білому. До жуків, що струменіють відгодованим потоком з її голови.
— Мені взагалі останнім часом не снилися кошмари, — глухо
відповів він. — Гадаю, ти цьому не повіриш, тому що тоді руйнується твій настільки прекрасно розроблений сценарій.— Ральфе…
— Дозволь запитати тебе. Ти справді вважаєш побачених мною людей і смерть Мей Лочер простим збігом?
— Може, й ні. Очевидно, через фізичне й емоційне перенапруження створилися умови для короткочасного функціонального психічного розладу.
Ральф мовчав.
— Я вірю, що такі речі трапляються час від часу, — підводячись, мовив Мак-Говерн. — Можливо, це звучить кумедно з вуст настільки раціонального птаха, як я, але це так. Я не стверджую, що тут відбулося саме це, але припускаю таку можливість. Та в одному я абсолютно впевнений — тих двох чоловіків, яких, як тобі здається, ти бачив, узагалі не існує в реальному світі.
Ральф дивився на Мак-Ґоверна, засунувши руки в кишені й відчуваючи, як вони стискаються в кулаки. Від напруги м’язи в нього тремтіли.
Мак-Ґоверн, зійшовши з ґанку, обережно взяв Ральфа за руку трохи вище ліктя:
— Я думав…
Ральф так різко висмикнув руку, що Мак-Ґоверн зойкнув від подиву й похитнувся.
— Я знаю, що ти думаєш.
— Ти не слухаєш, що я…
— О, я почув достатньо. Більш ніж достатньо. Повір мені. І вибач — мені краще прогулятися. Просто необхідно провітритися. — Ральф відчував, як кров відлинає від скронь і обличчя. Він намагався думати про інше, щоб позбутися безглуздої сліпої люті, але йому це не вдавалося.
Ральф почував себе майже так само, як після кошмару про Керолайн. Думки металися від жаху й сум’яття, а коли він зробив кілька кроків, його охопило відчуття, що він не йде, а падає, як тієї страшної ночі, коли він упав з ліжка.
— Ральфе, тобі необхідно звернутися до лікаря! — крикнув навздогін Мак-Ґоверн, і Ральф уже не зміг переконати себе, що не чує ноток дивного, сварливого задоволення в голосі Мак-Ґоверна. Турбота, що перекриває їх, можливо, й була щирою, але це нагадувало солодку поливу на кислому пирозі.
— Не до фармацевта, не до гіпнотизера, не до голковколювача! Тобі необхідно звернутися до твого власного сімейного лікаря!
«Так, до того, хто вгробив мою дружину, — подумки вигукнув Ральф. — Того, хто закопав її по шию в пісок і хто сказав, що їй не варто ні про що турбуватися, якщо вона прийматиме валіум або тиленол-3».
А вголос вимовив:
— Мені необхідно прогулятися. Ось що мені потрібно, і це єдине, що мені потрібно. — У скронях болісно стукотіло, ніби всередині били відбійним молотком, — ось такі, подумав Ральф, напевно, і бувають серцеві напади. Якщо він якомога швидше не візьме себе в руки, то з ним станеться те, що його батько називав «апоплексичним ударом від люті». Ральф чув, як за ним плівся Мак-Ґоверн. «Не займай, Білле, — подумки попросив Ральф. — Не торкайся мене, бо якщо ти це зробиш, я можу розвернутися і врізати тобі межиочі».
— Невже ти не розумієш, що я намагаюся допомогти тобі?! — вигукнув Мак-Ґоверн. Листоноша на протилежному боці вулиці знову зупинився й глянув на них, а біля «Червоного яблука» Карл, що працює зранку, і Сью, яка змінює його вдень, здивовано дивилися на них. Карл тримав у руках пакет з гамбургерами. Так, у такі моменти помічаєш дивні речі… Однак не настільки дивні, як ті, що він бачив уранці.
«Речі, що, як тобі здавалося, ти бачив, Ральфе», — м’яко прошептав зрадницький голос у його голові.