Благослови, душе моя, Господа!..

Це зовсім зрозуміла річ: об’єктивна реальність, в якій доводиться жити авторові мемуарів, сприймається ним суб’єктивно, і тому я теж оцінюватиму події від свого імені й, напевно, буду до окремих людей несправедливий, а до себе надто поблажливий, захочу якнайбільше сказати про своє становлення і своє бачення світу, бо інакше й бути не може: кожен знає найкраще передусім себе. Та зацікавлю свого читача, може, тим, що виступатиму на сторінках спогадів у величезному гурті різноманітних людей і намагатимусь оцінити і себе, і їх, і події,

Я виростав в учительській сім’ї і, хоч зі своїми сільськими ровесниками був рівний, бо разом з ними вчився в сільській школі, пастушив, грався у «свинки», «хвостача» й «перескічки», так само, як вони, працював на полі, а восени ми всі разом розпалювали в Мочулі ватру і вчилися курити, – все ж відрізнявся від них: ходив не в гачах і кептарі, а в коротких штанцях і піджачку; в церкві ми всі троє – найстарша Наталка, молодший Євген, якого ми й донині кличемо Нуськом, і найменший я – сиділи разом із батьками на лавочці в захристії, а селянські діти пріли, стоячи перед престолом, або ж казилися на хорах; я багато читав, бо мав таку можливість і, звісно, більше знав, що викликало в сільських хлопців заздрість, яка часто переходила у зневагу, – «диви, який сиромудрий!»; теж не мав я права доводити свою правоту кулаками, як це робили інші, бо мене зупиняли хлопчиська сакраментальною фразою: «Ти гадаєш, що як ти панський син, то тобі все можна?», а в крамниці, яка з приходом «перших совітів» у 1939 року стала своєрідним сільським казино, де гнули політику, пили горілку і грали в карти, я мав право сидіти біля крамаря за лядою і слухати геть-чисто все, про що розмовляли дорослі, – та якби не цей привілей, не написав би я ніколи трилогії «Край битого шляху».

Мені минуло всього десять років, коли прийшло те страшне «визволення», пекельні сліди якого виявляємо донині на пустирищах, в лісах і на подвір’ях енкаведистських катівень, проте пам’ятаю буквально все – кожне мовлене слово, кожну подію і ситуацію, вмів навіть давати їм свою оцінку (після закарпатської трагедії я написав гнівного вірша, спрямованого проти Гітлера), і вже тоді намацував місце, на якому міг стати в найзручнішій для опору позі.

Як нині бачу перші дні п’яної ейфорії, коли до крамниці щоденно завозили дешеву горілку (по 1 крб. 80 коп. за пляшку при учительській місячній платні у 800 крб.), якою радянська влада цинічно споювала вчорашніх просвітян і відродженців, котрі за Польщі, повиганявши з сіл корчмарів, заприсягались у церкві на Євангелії не вживати спиртного.

«Такої влади нам треба!» – гатив кулаком об ляду дебелий вуйко, кидаючи крамареві лише червінця і забираючи в нього п’ять пляшок найчистішого трунку для кумпанії, – одна така пляшка за панської Польщі коштувала десять злотих, тобто один центнер жита… П’яна мужва закладалася за горілку в що-небудь: хто піднімав на руках бочку з нафтою, хто їв мило, були навіть такі, які брали рекорд по спусканню повітря… Дурний регіт стрясав смердючою крамницею, мораль руйнувалася миттєво, зникали повага до старших і сором перед дітьми – все ж можна. Бога нема, такої влади нам треба!

Нині з віддалі часу намагаюся оцінити той стан моїх односельців, шукаючи якогось виправдання для такого раптового упадку духовності, і приходжу до висновку, що зла в людині закладено набагато більше, ніж добра, і тому впродовж всієї історії людство те й робило, що вишукувало проти того зла гамівні сорочки: мораль, страх Божий, пошанування батьків і традицій, Церкву, школи, інститути милосердя, судочинство; а комунізм і фашизм усе це разом зліквідували, випускаючи з пляшки хама, якому все дозволено: брехати, називати чорне білим, убивати, паплюжити найсвятіше, за наклепи брати гроші, за хабарі купувати посади, – і якого, зрештою, коли він стає надто шкідливим, можна без суду знищити, створюючи при тому ілюзію права, – і що там дивуватися, коли побожний дядько, який і курки не міг зарізати, ставав холоднокровним убивцею, коли чесний ґазда, якому курокрад здавався найбільш пропащою людиною, ставши кріпаком-колгоспником, вмить осягав науку злодійства, і ніхто йому цього не брав за зле («не вкрадеш – не будеш мати»), коли наймерзенніша професія – донощицтво – забезпечувала відповідні до виробітку посади, коли звалити хрест, осквернити чи зруйнувати храм, плюнути на розп’яття вважалося доброчинністю, – оце вам матеріал для шкільних творів на тему «Що нам дала радянська влада».

Я все це зрозумів уже тоді, сидячи в крамниці за лядою, хоч, звичайно, не міг те розуміння сформулювати; мені було дико споглядати ці оргії безсоромності, а проте… проте і сам піддавався ейфорії, бо ж іще вчора поляки в останньому своєму наступі на українців запроваджували по селах осередки «шляхти заґродової», полонізуючи темних селян; в українських сільських школах звелено викладати історію та географію польською мовою, на уроках співу дітей навчали співати винятково польських пісень, – а тут раптом мій батько, весь осяяний і щасливий, читає вголос дітям «Червону хустину» Андрія Головка, вчить нас козацьких пісень та «Чуєш, сурми заграли», а я ночами не сплю, з’їдаючи захопливу книгу М. Трублаїні «Шхуна “Колумб”», і в душі виношую найзаповітнішу мрію: закінчу на «відмінно» четвертий клас і поїду до Канева на могилу Тараса Шевченка!

Та ось захмелений народ раптом тверезіє: радянська влада проявляється у своєму справжньому вигляді. Чоловіків женуть на шарваркову безоплатну роботу – на дороги і лісоповал, господарства обкладають непосильними податками й поставками, у сусідніх Пилипах організовують колгосп: хто не спроможний здавати поставки – записуйся; дідича з Волового вивозять у Сибір, за ним то в тому, то в іншому селі повивозили «куркулів» і «підкуркульників», масово арештовують колишніх членів КПЗУ і просвітян, у Коломийській середній школі, де вчиться наша Наталка, відбулися арешти учнів старших класів; за столом сидить зажурений, аж чорний, мій батько: ми думали, що стрийко Михайло не пише тому, що перебуває в експедиції на Північному полюсі, а його торік розстріляли…

На людей навалюється страх. Постійний, безперервний, він подібний до невпинної вібрації, від якої можна збожеволіти.

У нас замешкала молода вродлива учителька з Полтавщини Марфа Яківна Ляшенко. В домі раптом западає гнітюча мовчанка: всі ми боїмося Марфи, хоч вона мені дуже подобається. Батько примружує грізно очі й виганяє мене з кімнати, коли я сідаю увечері ближче до гасової лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою історією України» Михайла Грушевського. Учителька все це помічає, вона мучиться нашою недовірою і якось каже:

«Мої дід і баба вмерли голодною смертю тридцять третього».

«А що – був голод?» – вдає простачка батько.

«Я розкажу вам анекдота, добре? – гірко всміхається Марфа Яківна. – Питають селяни партсекретаря, що таке п’ятирічка. “А он, – показав він на цвинтар. – Якщо нині там, приміром, сто могил, то за п’ять років буде в п’ять разів більше. А то ще й перевиконаємо план”». Мовчанка в хаті. Звідки хто може знати, чи Марфа Яківна не провокує.

І враз прорвався болючий фурункул: війна! Найстрашніша подія приносить надію на порятунок. Марфа Яківна квапно збирається в евакуацію, батько не затримує, бо не знає, як поставляться до «східнячки» озлоблені селяни. Цілує її в щоку і каже:

«Тепер послухайте… Нашкодити мені вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в найзлочиннішого тирана світу Сталіна. Ви казали не раз: «Сталін усього не знає». Ні, він знає все найкраще; терор – то справа його рук… Тож запам’ятайте: ця страшна влада не має права на існування».

«Так ось який ви…» – тільки й сказала Марфа й подалася пішки до Коломиї.

«Навіщо ти їй це сказав? – накинулася мати на батька. – Звідки знаєш, що не вигрів гадину за пазухою?»

«Та не всі, не всі ще там очманіли!» – крикнув у розпачі батько.

Потім, за німців, я написав свою першу повість «Кривавий тан», у якій усе це, як зумів, описав, а після війни заховав рукопис на стриху. Коли почалися облави на бандерівців, батько спалив у печі майже всю свою бібліотеку, і я брав участь у цьому аутодафе – кидав книжки у вогонь. Горів Грушевський, горіли Лепкий і Хвильовий… Я крізь сльози дивився, як скручуються в полумені листки моєї улюбленої «Історії України»: ось тліє непереможний козак Мамай з бандурою, і кінь його тліє, і не має він уже тієї сили, щоб на коні намальованому втекти з вогняного полону, ще видно його обриси на попелі, та крушиться попіл… Батько, стиснувши жовна, наказує мені принести все, що я наслямазарив. Я приношу зі стриху жмут шкільних зошитів і швидко кидаю у вогонь. Батько не знає, що я свої вірші і повість заховав за «козлами» під дахівкою, – в якого автора підніметься рука на власні творіння?