Благослови, душе моя, Господа!..
Шрифт:
Отож кілька слів про Дмитра.
Німці зайняли Київ, а в Коломиї стараннями Українського крайового комітету і його голови Костя Паньківського відкрилася українська ґімназія, до якої потягнулися звідусіль сільські хлопчики в полотняних гачах та кептарях; пішли і ми з братом – у латаних-перелатаних «панських» вберях; пам’ятаю, я ходив у райтках з витертого штруксу, холоші яких, за відсутністю чобіт, запихав у вовняні камаші.
Через ті райтки я й познайомився з Дмитром Павличком зі Стопчатова, який ходив до нижчого роком класу і з яким ми, хоч на певній дистанції, але в чесних і приязних стосунках, пройшли крізь школу, університет, літературу й політику.
«Ну й райтечки, ну й райтечки!» – почув я одного разу глузливе позаду себе в ґімназійному коридорі під час перерви.
Я різко повернувся з твердим наміром
Він стояв поруч з ошатно вдягнутим своїм однокласником Аскольдом Ганьківським, якого знали всі, бо був він синочком знаменитого в Коломиї лікаря, і я сказав Аскольдові: «Скажи йому, хай защепить ґудзик!»
Спантеличений задавака вмить привів себе до порядку, і ми всі троє мирно вийшли на подвір’я й цілу велику перерву проходжувалися, косячи очима на сільських дівчат і на панянок, вибираючи потаємно кожен для себе «даму серця», без якої ніхто з нас не міг би себе вважати повноцінним гімназистом, – таких погордливо називали «офермами» або «куйонами».
Наше знайомство з Дмитром не переросло в тісну дружбу: мабуть, тому, що вчились у різних класах, та й напевне вже тоді відштовхнулися від себе наші вельми еґоцентричні біополя, які й нині не перетинаються; моя незалежність та прямота і Павличкова владність виявились несумісними, проте це не завадило нам упродовж десятків літ, як я вже мовив, бути в добрих стосунках, які ґрунтуються передовсім на взаємоповазі, взаємопідтримці й паритетності, і чому б мало бути інакше, коли породила нас та сама прикарпатська земля і та сама неволя виробила однаковий проти неї імунітет; вчились ми у тих самих учителів; нашим старшим братам однаково ламали життя більшовицькі чи то німецькі окупанти, між якими істотної різниці ніколи не було; визрівали ми серед одного й того ж лихоліття, і навіть наші маленькі радощі були дуже схожі.
Ще не раз у своїх спогадах я звернуся до постаті Дмитра Павличка, якого, незважаючи на суперечливість характеру, певну непослідовність у літературній і політичній діяльності, а теж на його гріховні порахунки із власним сумлінням, вважаю однією з найвидатніших особистостей нашого українського часу, точною його фотографією – без підфарбовувань і ретуші.
«Дами сердець», а ще походи на Воскресінецьку гору або до тисового заповідника у Княждворі, а теж футбол і закордонні фільми, а ще наші бурсацькі витівки, а ще лекції в наймудріших на світі ґімназійних професорів, з яких щодругий був комбатантом Української Галицької Армії і кожен вчився як не в Празі, то у Відні, і той урочистий страх перед їхнім маєстатом – усе це був позитив, який мав витворити із сільських недотеп витончених інтеліґентів.
Та домінував тоді у світі негатив – страшна воєнна дійсність, яка в одних питомців ґімназії вселяла черствість, байдужість до крові, а то й розбуджувала жорстокість, а в інших – праведний гнів, гарячий патріотизм і саможертовність, – але і те, і друге не дало визріти тій інтеліґентній витонченості: одним ламав хребти конформізм, інші складали голови на вівтарі Незалежності, і тільки невелика частина колишніх ґімназистів, уцілівши фізично і духовно, перейшовши через фальшиве травестування, вийшла нині на світло денне з відбитками всіх «родимых пятен» тоталітарних режимів у душах – і ось такими ми є, і такими нас приймайте, і будьте, хто не зазнав того, що ми, вибачливими до нас і милосердними.
Той негатив існував усюди – давив, розчавлював, лякав, спотворював… Я не знаю, якими б виросли мої діти, коли б вони в дитинстві знаходили в газетах замість потішних ілюстрацій фотографії змасакрованих енкаведистськими садистами жертв: чоловіків з виколотими очима, жінок з розпореними животами й відрізаними грудьми – останки тих жертв розкопують нині в кожному місті й містечку і на подвір’ї замарстинівської тюрми у Львові… Якби пережили втрату надії на краще життя, коли німці (на яких сподівалися збожеволілі від більшовицького терору люди), позривавши спершу синьо-жовті прапори, що їх вивісили емісари Ярослава Стецька 30 червня 1941 року на міських ратушах, і розігнавши сільські неозброєні «Січі», поприкріплювали повсюдно шильди «Nur f"ur Deutsche» і проголосили гасло «Deutschland "uber alles»; євреїв зігнали в ґетто, а в місті їм, у білих
пов’язках із зіркою Давида, можна було ходити тільки проїжджою частиною дороги; якби бачили безкінечні колони євреїв, яких із дітьми на руках гнали у Шепарівський ліс на розстріл, – а ти стояв біля ратуші й дивився на тих чорних людей зі скляними від жаху очима, і тебе мучила совість, що вчора якомусь із них не віддав, а продав за три не потрібних тепер йому золотих гріночку хліба, щоб за них піти в кіно; дивився, не забуваючи при тому, що не вивчив ще на завтра латину; а ти, вибравши серед дівчат «даму серця» на ґімназійному подвір’ї, бачив унизу, в ямі ґетто, четверо трупів на закривавленій перині… Якби втікали, як ми, стрімголов з ринку додому, бо там розпочала облаву щуцполіція, виловлюючи юнаків і дівчат на роботу до Німеччини… Якби на власні очі бачили десятьох хлопців-баудінстів, прив’язаних за ноги до вбитих у брук залізних палів, і їх за те, що зіпсували каменедробарку, по одному, на очах у натовпу, методично розстрілювали ґестапівці… Якби пережили ту безнадію, коли німці втікали, а наступали не менш страшні й жорстокі «червоні визволителі»… Якими б мої діти виросли?А виросли б і понесли у своїх душах і страх, і обережність, і впертість, і послужливість, і хитрість, і маску Януса – як ми…
Тільки той, хто не пережив цього і післявоєнних нічних жахів, хто не бачив поскиданих у штабелі біля сільрад убитих бандерівців, батьки яких німіли й не мали права зінатися до вбитих синів, тільки той може дивуватися, що загубили ми на тяжких дорогах витонченість душ. Та кому вдалося зберегти в собі елементарну порядність і вірність Україні, той має нині силу випікати у власній душі сліди рабства і, загартований та неволею едукований, стояти за державним кермом.
Тому я звертаюся до вас, дорогі земляки за кордоном, які уникли наших випробувань, які не мліли зимовими ночами, очікуючи вивозу в Сибір, які не підривали себе фанатами у бункерах, яких не виключали з університетів за те, що ходили у вишиванках, які в престижних навчальних закладах, а не в концтаборах, здобували політичну й цивільну освіту, – не ставтеся до нас погордливо й поблажливо і облиште мрії про в’їзд до Києва на білих конях, допоможіть пограбованій Україні чим можете, навчіть нас потрібного сучасного ремесла, а політичну діяльність залишіть тим, які нинішню політику вистраждали і, навчені вчора, знають нині, що потрібно самостійній Україні, а про що слід забути.
Гай-гай, я ж бо заліз у такі жахи, а ми ж, ґімназисти, мали ще й свята.
Хіба то не свято – щоденно споглядати, як ґімназійним коридором проходить величний професор Богдан Левицький-Штраус, знаменитий україніст і германіст! Він мене ще не вчить, він випускає матуристів, але я знаю – буде вчити, хоч і не підозрюю, що колись аж так заважить у моєму житті його наука: втішений письменницькою славою, я буду вдячно молитися за його душу і – зацькований компартійною ордою – проклинатиму його за те, що спрямував мене на літературний шлях.
Того я ще тоді не знав, а він проходив коридором – маєстатичний Штраус (матуристи шепочуться по кутках: «Штраус палить на іспитах, Штраус… Штраус… Штраус!..») – іде, зігнувши в лікті руку і звівши її кулаком до підборіддя, потрясає нею, зловтішно вимовляючи впівголоса: «Я тобі дам Штраус, о-о, я тобі дам Штраус!»
Та я не боюся його, втікаю з уроку математики, якої не знаю і знати не хочу, і, припавши до дірки від ключа, дивлюся на Штрауса, який читає лекцію з української літератури в матуральному класі, слухаю, завмираю і до знемоги насолоджуюся поемою Івана Франка «Іван Вишенський».
Мов зелена піраміда на хвилястім синім полі,На рівнині лазуровій велетенський ізмарагд…На Афоні дзвони дзвонять у неділю по вечерні…Що мені до України, хай рятується як знає…І яке ти маєш право, черепино недобита,Про своє спасення дбати там, де гине міліон?!Та то такий біль, така краса, такий чар – і хтось має право це слухати, а я тільки по-злодійськи підглядаю, а я…
І тут якийсь збитошник штовхає мене двома руками в сідницю, я головою відчиняю двері, влітаю до класу, клас гримнув реготом і тут же замовк; Штраус опустив руку і запитав, дивлячись на мене крізь окуляри, немов крізь лупу на комашку: