Блакитна лінія

Натиснув кнопку електродзвінка.

Ледь помітну хвіріку в мурі, куту мідними бляхами й помережану вздовж та впоперек залізними смугами, відчинила дебела, дуже показна молода жінка.

— Ви до кого?

Її — стегнисту й пишногруду — робили ще дебелішою простора блуза з негнучкого «хольцштофу» — «дерев’яної тканини» — і немов жерстяний фартух, либонь, теж із якогось новоявленого ерзацу. Оголені руки по лікті були червоно розпарені. Певно, щойно відірвалася од прання. Вмить упізнав її з орієнтовних прикмет — служниця Барбара обслуговує родину Шеєрів у ранкові години, до полудня.

Розділ тринадцятий «МЕНЕ УПОВНОВАЖЕНО ПОВІДОМИТИ…»

— Я вас ніколи не бачила, — нерішуче мовила Барбара.

— А що вас бентежить?

— Не знаю, що повідомити фрау.

— А, то фрау Шеєр удома? Я до неї. Можете сказати: прибув Отто Шульц, фронтовий друг Адольфа.

— Зачекайте, я зараз…

Отто Шульц докірливо мовив:

— Отут на вулиці? Така чарівна фрейлейн і така нечемна до фронтового офіцера… Як вас звати, щоб я хоч знав, хто це виявив до героїчного вермахту таку нечувану неповагу?

Служниця зашарілася, сховала руки під фартух — на неї подіяли і комплімент, і ляк.

— Вибачте, пане офіцер. Ви просто мене недослухали. Я прошу вас зачекати внизу, у вітальні. Чому ви подумали, що на вулиці?.. А звуть мене Барбарою.

— Дякую, фрейлейн Барбаро! І вибачаюсь за свої поспішні висновки. А все — фронт! Ми там грубішаємо, цивільне життя з його нормами для нас — мов примара.

Він підхопив чемодан з валізкою і переступив кордон «приватної фортеці». Барбара зачинила браму на величезний ключ та ще й на залізний засув. Тепер до садиби можна було увійти лише з допомогою облогового тарана.

«Мій дім — моя фортеця». У сучасних англійців — це лише прислів’я з минулих часів. У німців — споконвічний спосіб життя, що неухильно зберігався без змін.

У холі Отто Шульца відразу огорнули пахощі, які він забув від початку війни. Оті специфічні, ледь вловимі молочно-солодкі пахощі, що враз безпомилково промовляють: у домі — немовля.

Отто Шульц захвилювався, радісне збудження охопило його. Оце новина для підполковника! Ну, Костянтине Васильовичу, за цю видатну вістину з вас таки належить! І добряче… Цікаво: син чи донька? Зараз про все дізнаємося…

Згори широкими дерев’яними сходами зійшла літня жінка. Холодно поглянула на незнайомого офіцера:

— Ви до мене?

— Радий вітати вас, фрау Шеєр! Я вас одразу впізнав — Адольф так багато оповідав про вас.

— На нього це не схоже, — незворушно зауважила вона.

Ясно давала зрозуміти: ваш візит — зайвий. Отто Шульц не губився:

— Ми всі мало цінуємо те, що маємо повсякдень і повсякчас. Але все, що лишаємо удома, несемо в пам’яті і серцях, як найцінніший скарб.

Він різко змінив тему:

— Власне, я виконую волю Адольфа. Він казав мені, якщо трапиться побувати у Берліні, обов’язково завітати до вас. Мовляв, зустрінуть привітно і гостинно.

Фрау Шеєр ще більше спохмурніла.

Лейтенант поспішив заспокоїти її:

— На жаль, я тут тільки проїздом — транзит із пересадкою в Берліні. — Він поглянув на годинник: — Через три з чвертю години я мушу повернутися на вокзал.

Нагорі майнула ще одна жіноча постать — легка, зграбна, рухлива.

— Фрейлейн Бергер! — радісно заволав бравий фронтовик. — Чи впізнаєте старого друзяку Отто Шульца? — одразу повідомив, як його тепер звуть.

— Отто, оце сюрприз! — Такий знайомий і зараз непідробно схвильований голос. — Неймовірно, ви і — тут! Якими вітрами!

— Вітри дмуть зі сходу!

Крістіна щасливо засміялася.

Вона вже була перед ним — молода, гарна, уся якась світлоосяйна. А він не вгавав:

— Ось навідався: дали відпустку. Вперше за всі роки війни.

— Надовго до нас?

Він знову поглянув на годинник:

— На жаль, лише на три години і вже сім хвилин. Як плине час!

— Так мало…

— Що поробиш? Але дозвольте передусім побажати найліпшого здоров’я і життєвого щастя вашій дитині.

— Хто вам сказав про це, Отто?

— Повітря! У цьому домі пахне малюком… Син чи донька?

Відповіла фрау Шеєр, поважно й дещо врочисто:

— У родині Шеєрів одвіку народжуються тільки сини.

— Яке ім’я дали?

Тепер відповіла Крістіна, наслідуючи поважну інтонацію фрау:

— У родині Шеєрів новонароджений одвіку прибирає тільки ім’я діда.

— Виходить — Теодор, — продемонстрував свою неабияку обізнаність Отто Шульц. — Чудова традиція! А як називаєте пестливо?

— Тедді.

— Хоч поява Тедді для мене й несподіванка, — мовив Шульц, — дарунки — при мені.

Він відімкнув чемодан і почав викладати на журнальний столик одне за одним: добрячий шмат товстенного сала, важкі кружальця домашньої ковбаси у смальці, здоровезну, білу, запашну хлібину, в’язанку соковитої цибулі, пучечки часнику — типові «дари Східного фронту». Само собою — великі консервні бляшанки.

— Що ви, пане Шульц! — слабко намагалася відмовитися від тих щедрот фрау Шеєр. — Вам самому нічого не залишиться!

Гість повчально проголосив:

— Солдати фюрера, щоб ви знали, фрау, не голодують. Ще б пак! Нас харчує вся Європа!.. А тут, у вас в Берліні, — я це бачив, — у продуктових крамницях виставлені самі муляжі. Хіба ж прогодуєш Тедді лакованим картоном?

— Шкода, що у вас так мало часу, — дещо засмучено мовила Крістіна.

— Що вдієш — війна! — значуще озвався Отто Шульц. — Події на фронті не зважають на наш настрій та бажання. — І до фрау Шеер: — Гарячий подмух війни жене людей, мов соломинки, в самісіньке пекло.

— Ми вас і зустріти не зможемо як слід, — зітхнула Крістіна. — От і зараз мені час прогулювати малого…

— Далеко?

— Та ні, у нашому садочку.

— О! Тоді дозвольте мені скласти вам товариство.

— Добра думка! — підтримала фрау Шеєр. — Тим часом я встигну щось зготувати. Негарно проводжати в путь вояка з порожнім шлунком.

Віт зустрів хазяйку бурхливою радістю. Проте, що цікаво, вибрикував обережно, щоб не зачепити коляску з немовлям. Отто Шульца пес насторожено обнюхав, а потім вклинцювався поміж ним і першим у житті Тедді персональним транспортом — коляскою. Цей його маневр не лишився незауваженим.