Блакитна лінія

— Гельмуте, невже тобі не відомо, що моя форма значно урізноманітнює асортимент у будь-якому харчовому закладі? — засміявся Віллі.

— Знаю! — підтримав його Гельмут. — Тому як викінчений егоцентрист і хочу скористатися з щасливої нагоди.

— Тоді — вперед!

У ресторані ласий до кулінарних принад Гельмут Фогт повівся як досконалий знавець усіх потаємних припасів. Обер-кельнер тільки витріщувався на його замовлення. А Майєр з поважною міною на обличчі тільки схвально похитував головою.

Нарешті, записавши замовлення, обер-кельнер наважився делікатно натякнути:

— В наші часи такий дефіцит роздобути дуже нелегко…

— Дорого? — прямо запитав Майєр.

— Про це ліпше знає господар закладу, — ухильно відповів обер-кельнер.

— Грошви стане! — поклав край його ваганням Віллі.

Гельмут скинув оком довкола й мовив:

— Раніше тут було затишніше — залу освітлювали свічки. А тепер понавішували на стіни бліді електричні світлячки. Як у борделях…

— Тебе такі зміни не надихають? — руба запитав Майєр.

Гельмут сторопів.

— А-а, я забув про твій мундир… Сам розумію: віск нині дефіцит — війна. Але ж який приємний, запашний душок ішов од свічок. Іноді здавалося — пахне медом. От і в Мюнхені, — раптом запалився він, — все без змін!

— Звідки знаєш?

— Кілька днів тому повернувся з однодобової екскурсії по історичних місцях націонал-соціалістського руху. На чолі з екскурсоводом ми встигли відвідати геть усі бірхаузи [10] освячені генієм і думкою великого фюрера.

10

Пивні заклади.

— Сподобалося?

— Ще б пак! Пиво там досі чудове.

— Пиво? Не розумію.

— За день ми встигли навідатися лише до пивних. Враження — незабутні! У самісінькому центрі старого Мюнхена на Платцль [11] із давніх-давен стоїть «Хофбройхауз» — «Придвірний пивний дім». У тамтешній пісеньці співається, що Мюнхену не загинути, «поки наш «Хофбройхауз» на майдані стоїть…» Уяви, Віллі! На першому поверсі «Хофбройхауза»— циклопічні зали з довжелезними дубовими столами на сотню випивох, на другому — зали «для чистої публіки» та екскурсантів по історичних місцях. Ще вище — велетенська зала, призначена для гульні цілого натовписька. Один «Хофбройхауз» може ковтнути все населення якогось невеличкого провінційного містечка. Ну й видовисько! Вражає.

11

Майданець (нім.).

Майєр терпляче, поблажливо похитуючи головою, слідкував за перипетіями історичних мандрів. Із старої пивної «Штернкерброй» на вулиці Ам Таль, де було утворено нацистську партію, екскурсанти потрапили до «Бюргербройхауза» на Дахауерштрассе, потім до «Маттезера» на площі Штахус і, нарешті, до «Льовенброя» поблизу залізничного вокзалу. Після того вже впакувалися у спальний вагон. Від спогадів очі Гельмута посоловіли, ніби він знову добряче набрався рідини з «імперського пивного заводу».

— А як твої службові справи? — перевів Майєр розмову на інше.

— Мої? — Гельмут Фогт замислився. — Як би це тобі коротко окреслити… Ну, скажімо, так: повністю залежать від загального становища в нашому відомстві. Зараз — кепсько.

— Чому?

— Лихоманить. Усі знервовані. У катастрофі, що сталася на Кавказі, — він притишив голос, — абвер звинувачує нас.

— Отакої! А конкретно? Чи це секрет?

— Якби ти носив іншу форму…

— А що — форма?

— Вона надає доступ до всіх секретів! — засміявся Фогт.

— Ах, от воно що! — всміхнувся й Віллі. — Тоді розповідай. Я сам лише недавно прибув із Кавказу. «Скорочення фронту» відбувалося ще за моєї присутності.

— Справді? — пожвавішав Гельмут. — А чи не зустрічався тобі майор абверу пан Штюбе?

— Знаю такого! Знайомий особисто.

— Що він за людина? — Тепер в очах Фогта світилася неприхована цікавість.

— Спершу сам скажи: що тебе непокоїть?

— Цей Штюбе «копає» під нас…

— А конкретно?

— Звинувачує у невмінні зберігати військову таємницю. Мовляв, від нас просочилися відомості про розташування військових споруд.

— Яка нісенітниця!

— Точно! Але цей Штюбе накатав донос і надіслав його в Берлін. Таємниця! Хіба доти до кишені заховаєш? І укріпрайон до сейфа не замкнеш.

— Логічно.

— Але не для всіх. У Берлін викликано барона фон Шилінга, нашого кавказького фахівця.

— І його знаю! Він зводив споруди в районі нашого розташування.

— Отож!

— Г-м, — замислено мовив Майєр, — на Штюбе це схоже — перекласти провину на іншого…

— І що ж тепер буде?

— Хіба це зачіпає тебе особисто?

— Хтозна-чого набалакає наш фон барон у контррозвідці… Будуть непереливки, якщо росіянам щось відомо й про «Блакитну лінію». Всім!

— Нові оборонні споруди? Ти до них причетний? — швидко запитав Майєр.

— На щастя — ні. Бог милував! До моїх креслярських обов’язків належить «Атлантичний вал».

«Отже, барон фон Шилінг знає про «Блакитну лінію» детально, — замислився Майер. — Як же бути? На жаль, барон — не шкільний товариш… Проте… Раптом неприємності барона зацікавлять Хейніша? Здається, шеф мав з ним якісь позаслужбові справи… Службові теж: Хейніш забезпечував охорону районів будівництва… Отже, «копаючи» під барона, Штюбе б’є по репутації штандартенфюрера… Це вже щось!..»

— Коли прибуває фон Шилінг?

— Завтра вдень. Спецрейсом.

— Атепер, Гельмуте, забудемо про справи — до нас плинуть страви!

Вони вдвох весело зареготали.

Наступного ранку Майєр насамперед доповів про почуте Хейнішу. Як він і сподівався, новина дуже стривожила штандартенфюрера.

— Знову цей Штюбе! — процідив він. — Капостив на Кавказі, тягнеться й сюди, до Берліна!

— Можуть виникнути неприємності? — Цим запитанням Майєр ще більше загострив його неспокій.

Однак шефа найбільше тривожило зовсім не те, про що думалося Майєрові. Справа в тім, що з допомогою барона Хейніш широко користувався транспортом відомства Тодта, відвантажуючи до рейху, до себе додому, грубезні ящики зі «східними сувенірами». І якщо це вийде на яв…