Бомба для голови

Ганс сів у крісло й закурив.

— Я вам ще потрібен? — запитав Бауер.

— Якщо дозволите, я затримаю вас на кілька хвилин…

— О так, звичайно… Як ви літали? Багато вражень? Кажуть, Азія — це щось фантастичне? Містика й надмірність… А які жінки! — раптом засміявся Бауер. — Я візьму у вас консультацію перед вильотом, гаразд?

«Вони знають усе про Ісії, — зрозумів Ганс. — Вони там стежили за мною».

— Послухайте, Бауер, — сказав він, — вам лише п'ятдесят один рік. У вас здоров'я спортсмена. У вас попереду років двадцять цікавого, щасливого життя. Чому ви добровільно підкорюєте себе ділу, а не радієте йому? Навіщо ви затіваєте все це з бомбою? Я розумію — батько… Він людина минулого, але навіщо це вам?

Бауер якусь мить роздумував.

«А втім, чому б не спробувати, — вирішив він, — коаліція з Гансом у майбутньому допустима, якщо він відійде, надавши право вирішувати тим, хто може вирішувати. Я можу його зім'яти, але батько є батько, найнесподіваніші риси в людині — батьківські. Я спробую запропонувати компроміс цьому випещеному панському сину, але це буде остання спроба миру…»

— Ви боляче б'єте, — сказав Бауер. — Ганс, діло — це не ваша стихія. З дитинства ви не виробили в собі дисципліни обов'язковості. Ви живете рефлектуючи. Я на це не маю права. Ми не віддамо кнопку містеру Ліму, навіть якщо його друзі володітимуть трьома бомбами. Вони йдуть на те, щоб виконувати ролі статистів, вони вимагають лише дотримання пристойностей. Зрештою вони приймуть нашу доктрину, а не ми їхню. Це аксіома. Вони відстали, вони нічого не зможуть без нас. Треба ж думати про майбутнє, Ганс!

— Кнопка у ваших руках, а випробування в чиїх?!

Бауер зітхнув:

— Ганс, ви зосереджуєте увагу на другорядних, хоча й дуже болючих, питаннях… Так не можна. Коли б ви запропонували розумну альтернативу сьогоднішньому статус-кво у світі, я пішов би за вами. Але йти все-таки доведеться вам за мною.

Бауер потягся й цикнув зубом. Коли б він пішов зразу ж, без цього цикання й не потягуючись ліниво й поблажливо, Ганс, може, не став би дзвонити спочатку до Люса, а потім, заметушившись, до болгарина з Москви. Але в нього не було виходу: післязавтра Бауер вилітає у Гонконг, а там Ганс йому не зможе перешкодити.

Болгарин ще не поїхав. Ганс подзвонив по телефону, який залишив болгарин, і передав, що він з радістю зустрінеться з паном Павлом Кочевим у «Ам Кругдорфі» ввечері, годині об одинадцятій.

«Нехай, — вирішив Ганс. — Чорт з ними! Я вдарю з двох боків. Де вийде. Я запропоную Люсу ввійти в бійку; якщо я дам імена, місця й шифри, світ обуриться, і моєму старому доведеться відступити. Болгарин — підстраховка. Відмовиться Люс — я дозволю болгарину опублікувати мої дані».

Після цього Ганс поїхав в Інститут медицини, щоб поговорити про хворобу Ісії й розробити курс лікування. Ганс сподівався послати до неї лікарів протягом цього тижня, а слідом за ними вилетіти в Токіо й самому… Потім він подався додому. Після двогодинної розмови з батьком він поїхав у ресторан «Ам Кругдорф», а звідти — до Люса.

…Останні роки Фрідріх Дорнброк жив за методом «хвилинного графіка». Про це йому розповів Дюпон. «Знаєте, — говорив Дюпон, — мені дев'яносто вісім, але я не відчуваю віку. Треба підкоряти себе часу. Вам, німцю, це зробити значно легше, ніж мені, американському французу». — «Я живу в часі, — відповів тоді Дорнброк, — у мене розписана кожна година, смішно було б нам жити якось інакше». — «У вас розписані години, і це погано, — сказав Дюпон. — Це програш у часі. Треба розписати день по хвилинах. Коли в мене вперше сорок років тому набрякали ноги, я подумав: «Еге, це вже симптом. Молодість кінчається». А наша чоловіча молодість справді кінчається під шістдесят років. Починається зрілість, яка не має права перейти в старість. Я встаю кожного ранку — ось уже сорок років — рівно о сьомій тридцять. Дві-три хвилини я лежу в ліжку й щасливо почуваю себе. О сьомій тридцять три до мене без стуку входить масажистка. Клаудіа працює в мене сорок років, — пояснив Дюпон. — Вона мене мне цілу годину. В цей час я куняю, а коли Клаудіа починає м'яти мені шию й працювати над хребтом, щоб розігнати солі, дрімота проходить. І я допомагаю Клаудії: думаю про щось одвічне. Про море або небо. Або про те, як гарно зараз у густому сосновому лісі. О восьмій тридцять чотири я лягаю у ванну з сосновим чи морським екстрактом. Там уже лежать газети: секретар по пресі підкреслює для мене червоним олівцем усі курйози, детективні штучки й невеличкі напіверотичні оповідання з малюнками Пета Ноя. О дев'ятій я сідаю до столу. Я їм тільки вівсяну кашу без молока і двісті грамів вареної телятини. Чашка зеленого чаю. О дев'ятій п'ятнадцять я виходжу з дому і сорок п'ять хвилин гуляю в саду. О десятій — від'їжджаю в банк. До дванадцятої я слухаю висновки експертів по промисловості, сільському господарству, по біржі й по внутрішньополітичному становищу. Потім півгодини новини з-за кордону. В цей час я лише слухаю і не дозволяю собі ставити запитання чи висувати пропозиції. Після того як усі новини вивчені, о дванадцятій тридцять дві — другий ленч. Триста грамів вареної глибоководної риби — без солі, п'ять сирих яєць перепілки — чудова профілактика від склерозу, чашка кави, шматочок сиру. О тринадцятій — роблю підсумки інформації, яку я одержав, висуваю кілька гіпотез і прошу перевірити їх ще раз у нашому бюро електронного обчислення. Причому я не дозволяю собі йти врозріз з думкою моїх експертів, бо вони молоді люди, вони зацікавлені в ділі, тому що ввійшли до правління, а не лишилися службовцями. Але вони не вивчали латині, — посміхнувся Дюпон. — І тільки знання предмета дозволяє мені висувати гіпотези — нічого більше. До тринадцятої тридцяти ми одержуємо з обчислювального центру аналіз перших двох годин роботи біржі й приймаємо рішення. О чотирнадцятій годині я починаю прийом іноземних представників. О п'ятнадцятій годині я їду до себе і півгодини плаваю в басейні. До сімнадцятої години — передобідній сон. О сімнадцятій — півсклянки міцного бульйону; я не вірю, що бульйон — це зло, як твердять деякі медики… Вони вбачають у бульйоні якийсь там сурогат, абортований м'ясом, наскрізь пройнятий «органічними непотрібностями». Вранці римські імператори випивали склянку бульйону, а древні були розумніші за нас. Після бульйону — п'ятихвилинна розмова з дружиною. Потім трохи підсмажена дичина з варенням з кислої сливи, п'ятдесят грамів ікри з лимоном і два індійські абрикоси. О дев'ятнадцятій тридцять — дві партії в шахи з моїм садівником, мосьє Бікофф. О двадцятій годині до мене приїжджає помічник із зовнішньополітичних питань, і ми працюємо до двадцяти тридцяти. О двадцятій тридцять — вечірній чай. О двадцять першій — півгодини я читаю. Плутарха чи Флемінга. О двадцять першій тридцять я лягаю в ліжко. О двадцять другій я вже сплю. І час не може зіграти зі мною свою звичну штучку. Я не віддаю часові — часу. Те, що я сьогодні порушив графік, розповідаючи про свою систему, свідчить про моє найкраще ставлення до вас, Дорнброк. Не вважайте тільки, що, дотримуючись системи, я жертвую чимось. Я любив випити, але я й тепер дозволяю собі коктейль у суботу, о дев'ятнадцятій п'ятдесят, після однієї партії з мосьє Бікофф. Чекаю я цього коктейля два тижні — це теж стимул. Я не знаю, що солодше — заборонений плід чи чекання, коли ти його вкусиш. Раз на місяць, у неділю, — концерт. Я ламаю графік, якщо гастролюють Менухін, Ріхтер чи Армстронг, — я схиляюся перед мистецтвом великих. І останнє: позбавте себе неділі, Дорнброк. Це страшний день. За один цей день людина старіє не на хвилини чи години, вона старіє у цей бридкий день загального лицемірства на день, так, так, на цілий день! До побачення, Дорнброк».

Бауер не повірив своїм очам, коли під'їхав до величезного, похмурого, огородженого глухим парканом особняка Дорнброка: в кабінеті старого горіло світло. Такого не було ось уже п'ятнадцять років.

— Не дивуйтеся, — сказав Дорнброк, побачивши Бауера. Він був одягнений і неквапно ходив з кутка в куток величезної, майже зовсім порожньої кімнати — тільки стіл, тахта, два крісла і великі портрети дружини й старшого сина Карла, що загинув в останній день війни. — Я не сплю відтоді, як повернувся Ганс. Мабуть, і ви приїхали до мене в зв'язку з його станом?

— Так.

— Він пішов до Ульбріхта?

— Поки що ні. Але він усе розповів Кочеву.

— Все? Абсолютно все?

— Так.

— Червоний уже дома?

— Ще ні, пане голова.

— Де Ганс?

— Він у режисера Люса.

— Люс теж дома?

— Ні, він в іншому місці, а звідти вилітає в Ганновер.

— Їдьмо, — сказав Дорнброк. — Я готовий.

Бауер сидів у другій кімнаті й прислухався до розмови батька й сина. Старий так само, як і вдома, ходив з кутка в куток.

— Зрозумій, Ганс, не я, не мої компаньйони, не Бауер програють, якщо ти стоятимеш на своєму. Програють мільйони людей, які довірили нам свої заощадження, які купили акції, які поклали гроші в наші банки. Програють робітники наших заводів, одним словом, програють німці… німці, наші з тобою співгромадяни. Молодості властивий егоцентризм. Ти дивишся на себе збоку, ти не хочеш дивитися на себе як на людину, котра бере участь у величезному ділі… Ти, я сподіваюся, поки що не віриш, що я працюю заради особистого збагачення? Ти ж знаєш мої вимоги до життя: вівсяна каша і чашка бульйону. Я працюю й живу в ім'я нації, в ім'я майбутнього Німеччини, в ім'я майбутнього Європи, в ім'я майбутнього твоїх дітей, Ганс…

— Моїх дітей? — перепитав Ганс. — Он як?

— Ганс, якщо ради твого життя…

Ганс перебив його:

— Знаю, тату… Знаю… Ти віддаси своє життя не вагаючись. Я чув це. Я про інше. Невже думати про майбутнє нашої нації треба, тільки вбиваючи людей?

— Вбиваючи людей?! Про що ти?! В тебе погано з нервами!

— Де червоний?

— Який червоний?

— Спитай Бауера. Або людей з бюро Айсмана. Червоний мав подзвонити мені. Якщо він не дзвонить, значить, його теж убили.

— Кого ще вбили, Ганс? Про що ти? Хто кого вбив?

— Мене вбили! Ти мене вбив! — закричав Ганс. — Своєю боротьбою «за світле майбутнє нації»! «Політики неспроможні забезпечити майбутнє нації» Адже ти так кажеш! «Вони прирікають Німеччину на становище другорядної держави! Нашим генералам дозволяють командувати танковими маневрами, а кнопки в руках американців! Хто пустить нас випробовувати свою оборонну зброю в Сахарі? Французи?! Американці? Чи англійці в Тихому океані?! Союз принижених врятує нас! Полігон в Азії — в ім'я майбутнього!» Це ти прищеплював мені весь час! І від радіоактивних опадів знову гинуть люди! І вмирає та, яку мені бог послав!

— Знову ти про себе, хлопчику, — тихо сказав Дорнброк. — Не можна так. Ти мій наступник. Тобі судилася гірка і велика доля продовжувати діло. Ти відповідаєш перед богом за долю нації.

— Не лякай мене. Зі мною сталося найстрашніше для тебе: я вже нічого не боюсь. Раніше я боявся тільки за тебе: «Що з таточком? Як він там, у цій тюрмі? Що з ним?» Потім я боявся за нас з тобою. А коли ти вирішив ввести мене в діло, я перестав боятися взагалі, і мені навіть спочатку подобалося бути сильним! А тепер не подобається! Наше діло вбиває, батьку! Воно зараз убиває мою кохану!