Божі воїни

— Шахрайство! — гучним басом закричав хтось із юрми. — Попівська махльована брехня! Не вірте в це, браття, люди добрі! Не довіряйте єпископським пройдисвітам!

Солдат з ешафота підбіг до краю, прокричав накази, вказуючи на місце, з якого кричали. По натовпу прокотилися хвилі, коли в нього вдерлися алебардники, розпихаючи людей ратищами. Рейневан зупинився. Починало ставати весело.

— Матір’ю, — викрикнув хтось із зовсім протилежного кінця площі, голосом, який здався Рейневанові знайомим. — Матір’ю називає себе ця римська церква! А є змієм найлютішим, котрий труту на християнство пролив, коли хрест жорстокий проти Чехії воздвигнув кривавими руками, а підкупленими устами хрестовий похід проти праведних християн оголосив! Повна брехні попівська неправедність хоче вбити в Чехії безсмертну правду Божу, яка самого Бога має за примножувача та захисника! А хто на правду Божу руку піднімає — тому смерть і муки пекельні!

Чиновник з ешафота віддав накази, показав рукою, до того, хто кричав, стали продиратися крізь тисняву сумні солдати в чорних куртках.

— Рим — продажна дівка! — заревів хтось басом із зовсім нового місця. — Папа — антихрист!

— Римська курія, — пролунав подібний бас, але з зовсім іншого боку, — це шайка злодіїв! Не священики вони, а грішні лотри!

Бренькнула лютня, і добре знайомий Рейневанові голос заспівав голосно і дзвінко:

Правда — річ Христова, Лжа — антихристова. Правду попи таять, Людям олжу баять, Бо правди ся боять ^{33}!

Люди почали сміятися, підхоплювати пісеньку. Алебардники і сумні металися в різних напрямках, матюкалися, штурхали і лупили ратищами, прочісували площу в пошуках крикунів. Марно.

У Рейневана були більші шанси. Він знав, кого шукати.

* * *

— Помагай Боже, Тибальде Раабе.

На звук слів голіард аж підскочив, гримнувся спиною в перегородку, налякавши коня, який стояв за нею. Кінь брикнув копитом у стіні стайні, захропів, інші коні підхопили хропіння.

— Панич Рейнмар… — Тибальд Раабе уже зміг вдихнути, але блідість ніяк не сходила з його щік. — Панич Рейнмар! У Шльонську? Очам не вірю!

— Я його знаю, — сказав супутник голіарда, карлик у каптурі.
– Я його вже бачив. Два роки тому, на Гороховій горі, на зльоті з нагоди свята Мабон. Або, як ви говорите, aequinoctium [187] . З гарною панною був. Виходить, це свій.

Він стягнув каптур. Рейневан мимоволі зітхнув.

Яйцеподібну і видовжену голову істоти — щодо того, що це не була людина, сумнівів бути не могло — прикрашала щетинка рудуватого волосся, жорсткого, як їжачі колючки. Картину доповнював ніс, загнутий, як у папи на гуситській листівці, і витрішкуваті, порізані червоними жилками очі. І вуха. Великі вуха. Настільки великі, що слово “колосальні” саме просилося на язик.

187

Рівнодення (лат.).

Покруч зареготав, видно, радий з того, яке справив враження.

— Я — мамун, — похвалився він. — Не кажи, що не чув.

— Чув. Тільки що, на ринку. А отже, правда те, що про вас говорять…

— Що ми можемо довільно спрямовувати звук? — мамун відкрив рота, але його басовитий голос пролунав з-за спини Рейневана, який аж підскочив від несподіванки.

— Звичайно, можемо, — мамун радісно всміхнувся, а голос долинув звідкись збоку, з-за кінських стійл. — Для нас це завиграшки.

— У давні часи ми заманювали в цей спосіб подорожніх у болота, — говорило далі створіння, а його голос долинав щоразу з інших місць: з-за стіни, з-під скирти соломи, з горища. — Для розваги. Тепер теж заманюємо, але рідше, бо нам розваги набридли, скільки можна, до бісової мами. Але вміння часом може придатися…

— Я побачив і почув.

— Ходімо вип’ємо чого-небудь, — запропонував Тибальд Раабе.

Рейневан ковтнув слину. Мамун зареготав, натягнув на голову тісний каптур.

— Нема чого боятися, — посміхаючись пояснив голіард. — У нас це відпрацьовано. Якщо хтось дивується, ми кажемо, що він — чужоземець. Прибув здалеку.

— Зі Жмуді, - карлик висякався, витер ніс манжетою. — Тибальд навіть придумав мені жмудську кликуху. Насправді мене звати Малевольт, Йон Малевольт. Але на людях він називає мене Бразаускасом.

Корчмар поставив на стіл черговий дзбан, черговий раз зацікавлено подивився на мамуна.

— Як воно там у вас, на тій Жмуді? — не втримався він. — Теж така дорожнеча?

— Ще гірша, — серйозно відповів Йон Малевольт. — За звичайнісінького собі ведмедя правлять уже п’ятнадцять грошів. Я би переселився у ваші краї назовсім, але тутки троха занадто розводять трунки.

Корчмар відійшов, ніщо не вказувало на те, що він зрозумів натяк. Тибальд Раабе чухав голову. Він саме вислухав Рейневанові розповіді. Зосереджено, ані разу не перебиваючи. Здавалося, він поринув у спогади.

— Дорогий Рейнмаре, — сказав він нарешті, облишивши дратівливу манеру титулувати його “паничем”. — Якщо ти чекаєш від мене поради, то вона буде просто-таки банально проста. Утікай зі Шльонська. Я застеріг би тебе, що в тебе тут багато ворогів, але ж ти й сам прекрасно про це знаєш. Це ж через них ти тут, хіба ні? Тож послухайся доброї поради: утікай до Чехії. Твої вороги трошечки занадто могутні, щоби ти міг їм зашкодити.

— Справді?

— На жаль, так, — голіард проникливо подивився на нього, майже прошив поглядом. — Особливо ж Ян, зембицький князь, — це трохи зависоко, як на тебе. Я знаю, що він заграбав твій маєток, я бачив, як він змарнував сукновальню пана Петра. І досить багато знаю про обставини смерті Аделі Стерчевої, щоб здогадатися, які в тебе наміри. І раджу: облиш їх. Для князя Яна твоя помста — це, вибач за порівняння, так, якби пес на сонце гавкав.

— Надто поспішні висновки, — Рейневан вихилив кубок вина, яке й справді було трохи засильно розведене водою. — Надто поспішні, Тибальде. А може, в мене у Шльонську інші завдання та справи, інша місія? Ти хотів би мене від цього відмовити? Ти? Після того, що я бачив сьогодні на нємчинському ринку? Мамун зареготав.

— А гарно було, га? — вишкірив він нерівні зуби. — Гасали в юрмі, як лягаві, крутилися, чисто тобі гівно в ополонці…

— Така робота, — Тибальд Раабе був серйозніший. — Агітація — важлива річ. А Малевольт, як ти бачив, співпрацює зі мною, допомагає мені. Підтримує нашу справу. Поділяє переконання.

— О! — зацікавився Рейневан. — У питанні вчень Вікліфа і Гуса? Ліквідації верховенства папи? Причастя sub utraque specie та модифікації богослужіння? Необхідності реформи Церкви?

— Ні, - перебив мамун. — Нічого такого. Я не ідіот, а тільки ідіот може вірити, що вашу Церкву можна реформувати. Однак я підтримую будь-які революційні рухи та пориви. Бо мета — ніщо, а рух — усе. Треба зрушити з фундаменту будівлю світу. Викликати хаос і сум’яття! Анархія — мати порядку, курва мать. Хай упаде старий порядок, нехай згорить дощенту! А на дні попелу залишиться іскристий діамант, зоря вічної перемоги! [188]

188

В останньому реченні мамун Малевольт цитує вірш польського поета Кипріяна Норвіда (1821 — 1883) “Саме для того”.

— Розумію!

— Якраз. Корчмарю! Вина!

* * *

Корчмар, як на диво, очевидно, взяв близько до серця Мале-вольтові шпильки, бо почав подавати не настільки розведене вино. Результату не довелося довго чекати — мамун, який вдавав із себе жмудина, захропів, спершись об стіну. Позаяк же й корчма опустіла, Рейневан вирішив, що настав час порозмовляти відверто.

— Мені потрібне місце, де я міг би сховатися, Тибальде. Причому радше на тривалий час, ніж на короткий. До Wynachten [189] . Може, довше.

189

Wynachten (нім. діал. від Weihnachten) — Різдво (25 грудня).