Божі воїни

* * *

— Дивися, — шепнув Малевольт. — Дивися, Рейневане.

У легенькій імлі, яка піднялася над пентаграмою, щось ворухнулося, задрижало, затанцювало мозаїкою мерехтливих відблисків. Рейневан нахилився, напружив погляд. Протягом однієї короткої миті йому здавалося, що він бачить жінку, високу, чорноволосу, з очима як зорі, зі знаком півмісяця на чолі, вбрану в взірчасту сукню, яка мінилася численними відтінками то білого, то міді, то пурпуру. Перш ніж він остаточно збагнув, на кого дивиться, видиво зникло, але присутність Матері Всесвіту все ще була відчутною. Легенька імла над пентаграмою згустилася. А потім знову просвітліла — і він побачив те, що хотів побачити.

— Ніколетта!

Здавалося, що вона його почула, різко повела головою. На ній був ковпак з хутряною облямівкою, гаптована курточка, навколо шиї — вовняна шаль. За її спиною він бачив сто білостовбурних безлистих беріз. А за березами — стіну. Будинок. Замок? Станицю? Храм?

А потім усе зникло. Зовсім, повністю й остаточно.

— Я знаю, де це, — сказав мамун, перш ніж Рейневан почав нарікати. — Я впізнав місце.

— То кажи!

Мамун сказав. Він іще не закінчив говорити, а Рейневан уже мчав до стайні сідлати коня.

* * *

Видиво не обманювало. Він побачив її на тлі білостовбурних беріз, ще біліших через те, що вони охоплювали край бору, чорну стару дубину. Її сива кобила ступала поволі, обережно ставила ноги в глибокому снігу. Він пришпорив коня, під’їхав ближче. Кобила заіржала, його гнідий жеребець відповів.

— Ніколетто.

— Рейнмаре.

На ній був чоловічий одяг: ватована, гаптована узорами куртка з бобровим коміром, рукавиці для їзди верхи, грубі, зроблені з фарбованої вовни braccae, тобто ногавиці, високі чоботи. Ковпачок з хутряною облямівкою був надягнутий поверх шовкової підбійки, яка закривала щоки і шию ззаду, крім того, шия була кілька разів обмотана вовняною шаллю з вільно відкинутим на плече кінцем — на кшталт чоловічої ліріпіпи.

— Ти наслав на мене чари, чарівниче, — холодно сказала вона. — Я це відчувала. Приїхати сюди мене змусила якась сила. Я не могла опиратися. Ти чарував, признайся.

— Чарував, Ніколетто.

— Мене звати Ютта. Ютта де Апольда.

Він пам’ятав її інакшою. На перший погляд, нічого нібито не змінилося: ні обличчя, овальне, як у Мадонни Кампена, ні високе чоло, ні правильні дуги брів, ні злегка задертий ніс, ані лінія вуст. Ані вираз обличчя, оманливо дитячий. Змінилися очі. А може, зовсім не змінилися, може, те, що він помічав у них тепер, було там завжди? Захована в бірюзово-блакитній глибіні холодна розважливість, розважливість і загадка, яка чекає на розгадку, таємниця, яка чекає на те, щоб її розкрити. Речі, які він уже бачив. В очах майже ідентично блакитних і так само холодних. В очах її матері. Зеленої Дами.

Він під’їхав ще ближче. Коні фиркали, пара з їхніх ніздрів змішувалася.

— Я рада бачити тебе при здоров’ї, Рейнмаре.

— Я радий бачити тебе при здоров’ї… Ютто. Це дуже гарні ім’я. Шкода, що ти так довго приховувала його від мене.

— А хіба ти, — вона підняла брови, — коли-небудь запитав у мене, як мене звати?

— Як я міг? Я ж плутав тебе з іншою особою. Ти обдурила мене.

— Ти сам себе обдурив, — вона поглянула йому просто в очі. — Тебе обдурила мрія. Може, ти потай прагнув, щоб я була іншою? Під час викрадення це ж ти, ти сам, власним пальцем показав своїм дружкам на мене як на Біберштайнівну.

— Я хотів… — він натягнув віжки. — Я мусив уберегти вас від…

— Отож-бо, — підхопила вона. — То що я мала тоді зробити? Заперечити? Відкрити твоїм дружкам-розбійникам, хто насправді є хто? Каську ти бачив, вона мало не вмерла від страху. Я воліла сама дати себе викрасти…

– І далі мене обдурювати. На Гороховій горі ти й оком не змигнула, коли я називав тебе Катажиною. Тобі було зручніше бути інкогніто. Ти воліла, щоб я нічого про тебе не знав. Обдурила мене, обдурила Біберштайна, обдурила всіх…

— Обдурювала, бо мусила, — вона закусила губу, опустила очі. — Ти не розумієш цього? Коли вранці я зійшла з Горохової до Франкенштейна, то зустріла купця, вірменина. Він пообіцяв відвезти мене у Штольц. І за самим містом, очам не вірячи, зустрічаю цих двох, Касю Біберштайн і Вольфрама Панневіца-молодшого. Їм не довелося нічого говорити, досить було на них подивитися, щоби знати, що тієї ночі не тільки я зазнала… Гм-м… Що не тільки я мала… Гм-м… Цікаві пригоди. Каська панічно боялася батька, Вольфрам свого — ще більше… А я що мала зробити? Розповісти про чари? Про політ попід хмарами на шабаш чарівниць? Ні, для нас обох було краще прикидатися ідіотками і стверджувати, що ми втекли від викрадачів. Я розраховувала, що від страху перед помстою пана Яна раубрітери втечуть за тридев’ять земель і що правда ніколи вийде на яву. Що ніхто її навіть не буде дошукуватися. Я ж не могла знати, що Кася Біберштайн вагітна…

– І що її ґвалтівником назвуть мене, — закінчив він із гіркотою в голосі. — Ти анітрохи не перейнялася тим фактом, що для мене це означатиме смертний вирок. І ще гіршу, ніж смерть, ганьбу. Заплямовану честь. Ти справжня Юдиф, Ютто. Промовчавши в питанні зґвалтування, ти обійшлася зі мною, як твоя біблійна тезка з Олоферном. Віддала їм мою голову.

— Ти не слухав, що я казала? — вона смикнула віжки. — Очистити тебе від звинувачення у зґвалтуванні означало звинуватити тебе в чаклунстві — думаєш, твоя голова від цього би виграла? Зрештою, мене однаково ніхто не слухав: що значить слово дівчини, яка, як відомо, не має розуму, проти слова лицаря, який складає присягу на розп’ятті? Мене б висміяли, вирішивши, що я страждаю на вапорт і пальпітацію матки. А ти був у безпеці в Чехії, ніхто не міг до тебе там добратися. Принаймні до того часу, коли, як я сподівалася, Вольфрам Панневіц переборе страх і впаде Біберштайнові до ніг, просячи Касиної руки.

— Він досі цього не зробив.

— Бо він нікчема. Світ, виявляється, кишить нікчемами. Переспати з дівчиною кожен готовий наввипередки. А що потім? Підкулити хвоста, ноги на плечі й драла в чужі краї…

— Це в мій город камінь?

— Який ти здогадливий.

— Я писав тобі листи.

— Й адресував їх Катажині Біберштайн. Але й вона жодного не отримала. Часи не сприяють листуванню. Шкода. Я з радістю отримала б звістку, що ти живий. Охоче прочитала би, що ти пишеш… Мій Рейнмаре.

— Моя Ніколет… Ютто… Я кохаю тебе, Ютто.

— Я кохаю тебе, Рейнмаре, — відповіла вона, відвертаючи голову. — Але це нічого не змінює.

— Не змінює?

— Ти приїхав у Шльонськ виключно заради мене? — вона підвищила голос. — Ти кохаєш мене до смерті, прагнеш з’єднатися зі мною, доки й життя? Якщо я погоджуся, усе покинеш, і ми втечемо десь на край світу? Зараз, негайно, так, як стоїмо? Два роки тому, коли я віддалася тобі, я була готова. Але ти боявся. Тепер же, своєю чергою, стане на перешкоді, певно, важлива місія, яку ти повинен виконати. Зізнайся! Ти повинен виконати місію?

— Повинен, — зізнався він, не знати чому червоніючи. — Ця місія справді важлива, обов’язок справді святий. Те, що я роблю, я роблю і для тебе. Для нас. Моя місія змінить картину світу, покращить цей світ, зробить його кращим і красивішим. У такому світі, у справжньому Царстві Божому, коли воно настане, будемо жити, ти і я, жити і кохатися довіку. Я прагну цього, Ютто. Мрію про це.

— Мені майже двадцять років, — сказала вона після довгої мовчанки. — Моїй сестрі — п’ятнадцять, на Трьох Царів вона виходить заміж. Вона дивиться на мене зверхньо, а вважала би несповна розуму, якби відкрилося, що я зовсім є заздрю їй заміжжя, а тим більше — нареченого, приблизно втричі старшого від неї пияка і простака. А може, я справді ненормальна? Може, батько мав рацію, коли забрав у мене і спалив книги Хільдегарди Бінгенської і Кристини Пізанської? Що ж, мій коханий Рейнмаре, якщо так, то виконуй свою місію, воюй за ідеали, шукай Грааль, змінюй і покращуй світ. Ти чоловік, а це чоловічі речі: воювати за мрії, шукати Грааль і покращувати. Я ж повертаюся до монастиря.