Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:

— Що крім того? — спитав пошепки Фуньо.

— Адже ви любите легку атлетику? — посміхнувся магістр Діонізій. — Насамперед біг на середні й довгі дистанції? Безперечно! А чи ви любите наперед знати, хто виграє? Дурниця! Правда ж?

— Правда, — шепнув Фуньо.

— Авжеж, — підтакнула Ганка. — Бо коли Фуньо знає все наперед, то вже на середині починає нудьгувати. Для нього кожна справа має бути великою пригодою.

— Ти моя найбільша таємниця й найкраща пригода! — вереснув Фуньо.

— Розумію причину цього вереску, — сказав я, — але певною мірою і схвалюю його, тому що пані Ганці дуже личить цей рум'янець.

— Увага! — озвався магістр. — Увага! Вісім хвилин на

одинадцяту!

— До роботи! — репетнув Фуньо і раптом сторопів. — Так! До роботи! Тільки дозвольте запитати, до якої?

— Зараз дізнаєтесь, — мовив Марек. — Ми з братом опрацювали тільки загальний план завдань. Для перевірки і опрацювання в найменших подробицях ми віддали цей план магістрові Діонізію Вериигорі. Ви готові, дорогий Гібридоне?

— Звичайно, любі діти.

— Тож просимо вас розповісти.

— Будь ласка, дайте мені карту, яку я накреслив для вас.

Заберіть зі столу все зайве, я бачу, що тут зайве все. Та-а-ак! Тепер розкладемо нашу карту. Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я, у зв'язку з моїм зростом, ходитиму по ній.

Ми всі висловили свою згоду, а брати К. розстелили на столі карту.

То була якась дивна карта. Дуже тонка й водночас якась цупка. Вона лежала на столі, наче її випрасували. Дуже барвиста й разом з тим надзвичайно розбірлива. Масштаб її був просто невірогідний, ніби один до п'яти тисяч. Переважна більшість забудови була надзвичайно детально позначена. Та ще й так виразно, ніби хтось спершу сфотографував місто, а потім усе розфарбував відповідними кольорами. Крім того, пункти, що їх магістр обвів, світились, наче були накреслені й розмальовані фосфоричними фарбами.

На цій магістровій розповіді, власне, все й закінчилось. Усе було передбачено до дрібниць. Однак про всякий випадок на прохання Ганки й самого Фуня магістр Діонізій повторив головні дані про місце й час окремих дій. Їм обом теж дали трохи менші, вкладені в футляри карти й список чергових операцій.

О десятій годині тридцять п'ять хвилин ми були готові. Всі важливі й другорядні заходи було обговорено, записано в блокнотах і на магнітофонній стрічці. О десятій годині тридцять дев'ять хвилин я знову залишився сам. Як звичайно, прибираючи після гостей, я розбив усього одну чашку й трошки подряпав одну тацю (розсипаний цукор не рахується).

Тепер усе вмістилося на одній таці, я взяв її й виніс до кухні. У вітальні бабуся Ірена вже витирала найнижчий ряд книжок, і я міг з полегшенням відітхнути. Незважаючи на це, в мене було якесь неясне почуття, ніби я про щось забув.

Так і є. Забув узяти зі столу вазу для тістечок, а також зачинити двері.

Повернувшись до своєї кімнати, я побачив коло столу обох собак, а на столі три безе — позаконкурентні бабусині вироби.

Гірше було те, що мені самому хотілось безе, Навіть дуже хотілось. Та хіба ж їстимеш, коли з одного боку на тебе дивляться двоє очей сумного філософа, а з другого — імлисто поблискують оченята сумної панночки.

— Вам сумно? — спитав я.

У Відповідь почув два легенькі, мов вітерець, зітхання. І якби я не знав, що в погляді цієї парочки прихована ще й ница пронирливість, то міг би розплакатись. — Ви, мабуть, з'їли б отаке безе, крихке й солодке?

Погляди все ще були сумні, але об стілець застукали два хвости, як барабани на параді. В такі хвилини мені часом кортить дізнатись: чи собака керує своїм хвостом, чи хвіст собакою?..

Я спитав їх про це.

«Сьогодні така гарна погода, — ввічливо пирхнув Ренні.— Аж приємно махати хвостом».

Массумі виявила певну неуважливість, оминувши розмову про хвіст.

«Ах, — зітхнула вона, — якби солодкі безе мали ще смак копченої грудинки».

Я

перестав вагатись.

Почастував гостей тістечками, сам теж з'їв одне, потім вирядив Ренні й Массумі на їхнє місце в кімнаті дітей.

А сам сів біля телефону. Десь із півгодини шукав Когось Важливого в Варшаві.

Нарешті знайшов-таки. Розмова тривала близько години, але я не шкодував грошей. Це була саме така розмова, на яку я сподівався, якої чекав і на яку покладав надії.

Розділ XII

Годинник на ратушній вежі сповістив місто, що зараз вісімнадцята година. А це була вже година заспокоєння.

Деякі ловці сенсації, названої «Кольоровими димарями», висловлювали своє глибоке розчарування й незадоволення.

Нетерплячі приїжджі, не дочекавшись о дванадцятій годині жодної кольорової вистави, вже близько тринадцятої почали поволі роз'їздитись. На другорядних дорогах зникали затори, на магістралях панував уже нормальний рух, його приплив, порівняно з відпливом, усе зменшувався. Настала, як уже я казав, година заспокоєння і — не буду приховувати — глибокого розчарування.

З міста виїздило все більше машин. Поїзди, що відходили з вокзалу Центральний Краків, були переповнені, а ті, що прибували, — майже порожні. Дійшло до того, що після марного чекання вистави багато Краків'ян виїхали з запізненням на вихідні дні в Татри і в дачні місцевості поблизу Кракова.

Пішоходи вирушили на вечірні прогулянки під тихим зоряним небом.

Нерозумно надто легко роздратовуватись у дуже старому й задумливому місті. Особливо о тій порі, коли смеркає, і вдосвіта.

Буває, прихилишся до муру, а він наспівує мелодію з вісімсотих років. Або ступнеш на камінь, а камінь дзвенить, наче під сталевою рицарською стопою. А часом у вузькій вуличці залунає весела пісенька народних акторів, яких називали рибалтами.

У цьому місті в гарну погоду завжди варто дочекатись вечірніх тіней, що все густішають. Того дня також слід було почекати, коли настане вечір. Тому що за планом, розробленим братами Кошмарик і Фунем Прекрасним для його знімальної групи та додаткових груп Краківського телебачення, операція мала початись о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин. Точніше — перший сигнал, який сповістив би, що того вечора й тієї ночі в Кракові щось відбуватиметься.

О дев'ятнадцятій годині Фуньо оголосив стан повної готовності. Той же Фуньо викликав у мене повагу (не вперше) ще до полудня. План дій, що його ми затвердили між десятою та одинадцятою (розмножений магістром в п'ятдесяти ксерокопіях, зроблених кишеньковим апаратом), Фуньо знав уже в уривках об одинадцятій десять. Ми екзаменували його двадцять хвилин. Він не зробив жодної помилки. Був спокійний, кмітливий і привабливий; тоді я вперше зрозумів, чому така славна дівчина, як Ганка, вийшла за нього заміж.

Зараз, о дев'ятнадцятій годині, всі групи вже розташувались на своїх місцях. Всі телекамери стояли націлені, мов дула, на ціль номер один. Об'єктиви камер були оснащені додатковими фільтрами, які придумали брати Кошмарик. Виготовив їх, звичайно, магістр Д. Г. Вернигора! Ті фільтри, на відміну від звичайних, які пом'якшують різкість світла, освітлювали об'єкт навіть пізно вночі.

Моя родина покинула мене. Власне кажучи, дійшло до розриву співдружності, який викликав я сам. Уся моя четвірка, а точніше (рахуючи й собак) уся моя шестірка, хотіла сьогодні розважитись спогляданням кольорової вистави, яку я їй обіцяв. Звичайно, я не пояснював принципу «Кольорових димарів». Замість цього я згадав про досліди Королівського морського інституту в Уппсалі. І сказав Анджеєві, який мав вести автомашину, з якого пункту Кракова буде все добре видно.

Поделиться с друзьями: