Брати Кошмарик, Магістр і я

Всі четверо дивилися на мене так недовірливо, що мені врешті це не сподобалось.

— У чому справа, мої любі?

— Тату! Може, ти хочеш перевести Королівський морський інститут з Уппсали до Кракова? — спитала Агнешка.

— Чи навпаки… Краків до Уппсали? — спитав Анджей.

— Їдьте вже, — гримнув я, — бо запізнитесь! І, будь ласка, не жартуйте зі мною, бо я зумію знешкодити кожного з вас. Бабусі можу купити найголоснішу платівку естрадного ансамблю і ставитиму її, ввімкнувши найбільшу гучність.

— Боже! — шепнула бабуся.

— Кристині можу подарувати зібрання творів Гелени Мнішек [16] ,— вів я далі,— і читати їх уголос.

— Юреку, — промовила дружина таким тоном, що мені, хоч і гріло сонце, зробилося холодно.

— А дітям вистачить, коли випускатиму повітря з шин. Щодня вранці. Раз із передніх шин, раз із задніх. Ну? То що з цього буде?

— Краще нехай нічого з цього не буде, татусю, — сказала ніби ніжно дочка, — бо ми знаємо двох замаскованих хуліганів: один мого зросту, а другий — Анджейкового. Вони можуть завдати тобі неприємності. І взагалі…

16

Мнішек Гелена (1878–1943) — польська письменниця, автор сентиментальних романів.

— Я теж знаю тих хуліганів, — перебив я Агнешку. — В них добрі серця, й вони не скривдять мене.

— А якщо випадково?

— Їдьте! — вигукнув я. — У вашому розпорядженні близько шістдесяти коней. А в мене? В моєму мопеді ледве дев'ять старих зморених кляч. Їдьте! — повторив я.

І вони зникли!

В мене теж було мало часу, може, навіть занадто мало. Вже давно я пересів з автомашини на мопеда. Ми звали його «Добряком», бо в нього був надзвичайно лагідний характер. Я стежив, щоб він не був занадто швидким, бо, проїхавши більше п'ятдесяти кілометрів, Добряк і не збирався мандрувати під гору. Крім того, він був дуже розпещеним з технічного погляду. Якщо, наїздивши сто кілометрів, я не віддавав його до свого приятеля механіка, він починав поводитись непристойно. Дуже кашляв. Зупинявся серед поля. Вдавав, ніби дуже боїться дощу, корів і півнів.

Я зазирнув у блокнот, де записував Добрякові пробіги, і ніяк не міг пригадати, скільки я наїздив кілометрів після останнього візиту до механіка: сто чи сто дев'яносто. Якщо сто дев'яносто, то цього вечора я повинен буду робити пробіги на довгі дистанції. Інакше ображу чоловіка, який мене дуже цікавить.

Я сів на Добряка, закрутив педалями, мотор увімкнувся, і Добряк рвонув з місця, як у найкращі часи своєї молодості. У мене камінь спав із серця й покотився в один з розкопаних у Кракові рівчаків. На щастя, там нікого не було.

А я мчав на побачення з чоловіком, дуже подібним до мене своїми ім'ям, прізвищем, віком, зростом і вагою, зате цілком відмінним своїм кольором. Мене можна було вважати чорнявим і окатим італійцем чи греком. А він належав до так званого типу «свинячих блондинів». Зрештою, він сам так про себе казав.

Я встиг прибути вчасно. Він їхав просто з Варшави державним «Мерседесом-280 SEL»! Я плентав на Добрякові. Незважаючи на це, ми точно, навіть дуже точно розрахували. Я випередив пана Єжи не більше ніж на півхвилини.

Ми зустрілися на порозі кав'ярні Французького готелю. І перед тим як перейти до справ, які вже починали відбуватись і поволі, але успішно лихоманити ціле місто, — ми повинні були узгодити, по-перше, наші прізвиська (тому що в нас були однакові імена й прізвища), а по-друге, вирішити, чи вже сьогодні повністю включаємось в операцію, чи тільки після того, коли переглянемо зняті протягом дня кіноплівки.

Першу справу ми залагодили швидко: ще перед першою чашкою кави і першим тістечком. У «свинячого блондина» були веселі очі й велике почуття гумору.

— Справа ясна, пане Єжи! Будуть такі ситуації, коли хтось намагатиметься якнайшвидше згадати, хто з нас є хто. Ні кольору очей, ані шкіри ми не змінимо. Але що ви думаєте про волосся?

— Зараз я вам скажу, пане Єжи. — Я зміряв обвід його голови, а тоді пішов до телефону.

Коли мої п'єси ставили в театрах, я на репетиціях і навіть у день прем'єри найкраще почував себе в костюмерній, поміж електриків і техніків. Поміж тих людей мені було добре, тому я й приятелював з ними. А тепер виявилось, що завдяки давній дружбі за півгодини ми будемо мати дві однакові руді перуки.

— Пане Єжи, — сказав я, — трохи попудріть темною пудрою вашу шкіру «свинячого блондина»… Ой, вибачте! — збентежився я, а той пан Єжи надувся від сміху, як (прошу вибачити) свинячий пухир, а потім плеснув мене по плечі, аж стіна загула.

— Пане Єжи, — відповів він, — а ви знаєте, як мене звичайно називають? Як? Саме так, як вас: видатний курдупель.

Як мене?

— Саме так, як вас. Та все ж ви гарно придумали з цими рудими перуками й темною пудрою. Будемо тинятися тут і там, обидва з кудлами, наче червона морква. Ви будете зватись Єжи Рудий, а я — Єжи Рудавий.

— То ви будете зватись пан Рудавий?

— Еге ж.

— А я Рудий!

— Атож!

— А вам не здається, що це трохи несерйозно?

— Я вважаю, що це зовсім несерйозно.

— У зв'язку з цим я хочу вас про щось запитати.

— Будь ласка.

— Чи справа, яку ми невдовзі маємо залагодити, але залагодити дуже урочисто, не постраждає від цієї нашої несерйозності?

— Дорогий Рудий! Це справа не тільки урочиста… бо це взагалі сьогодні нічого не означає. Це справа, як по правді, найбільшої ваги. Не лише для Кракова, але й для всієї країни. І не тільки для нашої країни. Ви читали брошури Ярослава, Марека й того третього?

— Я переглянув… але… відверто кажучи… не дуже…

— Не дуже? То в такому разі краще нічого не кажіть. Ані слова. Бо я прочитав ту брошуру двічі від початку до кінця.

— А я, дорогий пане Рудий, справді дуже добре на всьому цьому розуміюсь і хочу, щоб ви запам'ятали це раз і назавжди!

— Що саме, пане Рудавий?

— Саме те, дорогий Рудий, що ці три автори брошури, які підписалися тільки своїми іменами, — геніальні створіння, з рідкісними знаннями й чудовими задумами.

— Я дещо про це знаю, дорогий Рудавий. Навіть занадто добре знаю. І гадаю, що їм буде надзвичайно приємно почути це від вас особисто. Я їм розповідав про вас багато хорошого. А мені вони довіряють. Та вони, мабуть, уже й почули те, що я вам сказав.

— Ви думаєте, що вони підслухують?

Рудавий заходився шукати мікрофон під столом, під кріслом тощо.

— Облиште, Рудавий, — сказав я. — Від магістра Гібридона я довідався, що вони сконструювали апарати, які так підслухують з відстані трьох кілометрів, ніби з п'ятнадцяти сантиметрів. Цього досить?

— Досить. Я навіть зовсім не дивуюся тим геніям, — посміхнувся Рудавий. — Та все ж… хто такий Гібридон? Звучне ім'я. А як його звуть повністю?

— Повністю — магістр Діонізій Гібридон Вернигора.