Бронзовий птах

— Виходить, що так.

— А хто ховається в лісі? Парубки, яким човняр возив мішки. Так?

— Виходить, що так, — повторив Жердяй, напружуючи всю свою догадливість, щоб зрозуміти, куди хилить Мишко.

— Отже, — закінчив Мишко, — є якийсь зв'язок між вбитим лісником і цими парубками в лісі.

Хоч висновок був дуже далекий від посилки, Жердяю це здалося переконливим. Можливо, тому, що він ніколи не вивчав логіки.

— Правильно, — сказав він, розкривши рота від подиву.

— От бачиш, — продовжував Мишко, поспішаючи закріпити у Жердяя це переконання, — значить, треба дізнатися, чи в лісі ті парубки і що вони там роблять, тоді ми напевно все з'ясуємо.

— Як же ми дізнаємось?

— Дуже просто: підемо вночі у ліс.

— Це на Голигінську гатку? — жахнувся Жердяй.

— Чому ж на Голигінську гатку? Просто підемо в ліс, і все.

— Нізащо не піду! — заявив Жердяй. — Хоч убий — не піду. І не кажи більше, не вмовляй.

Мишко підготувався до цієї відмови. Але він розумів, що без Жердяя йому в лісі нічого робити: вночі він один заблукає.

— Ех ти, — сказав Мишко, — рідного брата не хочеш з біди виручити!

— Якби ж я знав, що це братові допоможе… А то ж не знаю.

— Напевне допоможе, — наполягав Мишко. — Ти тільки поміркуй: твого брата можуть засудити, а ти не хочеш йому допомогти. Я стороння людина, і то хочу допомогти — іду вночі в ліс, не боюсь. А ти рідний брат і не хочеш, боїшся. І не соромно тобі!

Жердяй мовчав.

— Ти про матір подумай. Побивається ж вона? Правда побивається?

— Побивається, — похмуро відповів Жердяй.

— От бачиш! Вона побивається, доки слідство триває. А якщо його безвинного засудять? Вона й зовсім збожеволіє з горя. І тобі її не жалко. Ех, ти!

— Я йти не відмовляюсь, — сказав Жердяй, — тільки на саму гатку не піду. Дійдемо до гатки, і все.

— Гаразд! Ти нас тільки туди виведи, а все інше ми самі зробимо.

— А ще хто піде?

— Генка… Тільки ти дивись, Жердяй, нікому не кажи!

— Чого б я казав?

— І матері своїй не кажи, нікому, зрозумів?

— Зрозумів.

— Підемо сьогодні вночі.

— Вже сьогодні?

— А навіщо відкладати? Сьогодні й підемо. Приходь увечері в табір. Як тільки всі поснуть, ми втрьох і підемо.

— Добре, прийду, — відповів Жердяй і знову взявся за сокиру.

Розділ тридцять восьмий Славикові розшуки

Надвечір Славик повернувся з Москви і розповів таке:

— Графи Карагаєви — родичі знаменитих Демидових. Був такий тульський коваль Демид Антуф'єв. Його син Микита постачав зброю Петру Великому. За це Петро подарував йому уральські заводи, дав дворянство і прізвище Демидов. Дочка одного з Демидових вийшла заміж за графа Карагаєва.

— Кому це цікаво? — презирливо скривився Генка.

— Слухай. Демидови були найбагатші люди в Росії. Навіть королівни за них виходили. Був такий Анатолій Демидов, так він одружився з рідною племінницею імператора Наполеона.

— Це вже ти брешеш!

— Слово честі! І Анатолій Демидов, щоб теж бути іменитим, купив в Італії князівство Сан-Донато і став іменуватися князем Сан-Донато.

У таке повідомлення не міг повірити навіть Мишко, хоч і знав, що Славик ніколи нічого не вигадує. Але, можливо, він прочитав якусь вигадку і повірив у неї? Хіба можна купити ціле князівство, можна сказати — цілу країну?

Але Славик наполягав на своєму. Він навіть образився:

— Якщо ви мені не вірите, то їдьте на Урал. Там ви побачите залізничну станцію, яка називається Сан-Донато.

— Чого ж ображатися? Розповідай.

— Я не ображаюсь. Але коли б ти в таку спеку цілий день просидів у Рум'янцевці, то теж образився б.

— Гаразд, розповідай, — примирливо сказав Мишко.

— Так от. Демидови були дуже багатими людьми. Мали на Уралі заводи і копальні. І були великими диваками. Наприклад, один Демидов, Прокіп, влаштував у Петербурзі таку п'янку, що п'ятсот чоловік вмерли від перепою…

— От бреше! — вереснув Генка і ляснув себе по колінах.

— Слово честі! Цей Прокіп у Англії був і за щось образився на англійців. Тоді він повернувся в Росію і скупив усе конопляне прядиво, щоб воно не дісталося англійцям. Адже вони імпортували з Росії головним чином конопляне прядиво, от він їх і провчив.

— Провчив… за власні грошенята.

— А що йому гроші? От, наприклад, інший Демидов — Павло. В 1835 році подарував цареві Миколі Першому алмаз, який коштував рівно півмільйона карбованців…

— Мабуть, був великий підлиза, — зауважив Мишко.

Генка знову не повірив:

— Один камінець коштує півмільйона золотом? Занадто дорого!

— Уяви собі — півмільйона, — продовжував Славик. — Це був знаменитий алмаз Сансі… От цікава історія. Цей алмаз був вивезений з Індії років п'ятсот тому і належав Карлу Сміливому Бургундському. Карла вбили на війні, і алмаз підібрав один швейцарський солдат. Але він не знав ціни алмазу, думав, що це просто красивий камінець, і продав якомусь попу за один гульден, тобто за карбованець. Піп, не будучи дурнем, продав алмаз португальському королеві Антону. Король Антон, теж добрий спекулянт, продав його за сто тисяч франків французькому маркізові Ле-Сансі. З того часу цей алмаз називається Сансі. Тепер слухайте, що трапилося далі. Слуга Сансі віз до нього цей алмаз. На слугу напали розбійники і вбили його. Але слуга встиг проковтнути алмаз. Сансі звелів розтяти труп свого слуги і знайшов алмаз у його шлунку.

— Веселенька історія, — зауважив Гонка, обмацуючи живіт у тому місці, де, на його думку, мав бути шлунок.

— Потім, — продовжував Славик, — королі знову почали спекулювати алмазом. Сансі продав його англійському королеві Якову Другому. Яків Другий — французькому королеві Людовіку Чотирнадцятому, потім він потрапив до Людовіка П'ятнадцятого. Одним словом, його довго перепродували, поки, нарешті, у 1835 році Павло Демидов не купив його для Миколи Першого…

От яка історія.