Бронзовий птах

— Звичайно!

— Ні!

— Чому?

— А тому! Громовиця — це що? Це пророк Ілля їздить по небу на колісниці і ганяє бісів. А біси ховаються. І в дерева, і в звірів різних, і в людей навіть ховаються. От Ілля-пророк і б'є по них блискавкою. Сховався біс у дерево — блискавка по дереву лупцює. Сховався біс у людину — блискавка в людину б'є. А щоб біс не вселився в тебе, молитися треба. Будеш в час громовиці молитися, то біс в тебе не вселиться і ти живим зостанешся! Більш ніяк не вбережешся.

Зчинився страшенний галас. Комсомольці доводили, що ні пророка Іллі, ні взагалі ніякого бога немає. Жердяй і Муха стояли на своєму. Так щоразу! Про що б не розмовляли, завжди переходили на бога.

— Давайте тихше! — навів порядок Мишко. — Зараз розмова не про бога, а про закони і звичаї юних піонерів. Про бога поговоримо іншим разом. А поки що вам треба добре зрозуміти закони і звичаї. Інакше як же ви зможете вступати в піонери?

У цей час в клуб зайшли Сенько Єрофєєв і Якимко. Почувши останні Мишкові слова, Сенько сказав:

— Хто в піонери вступає? — Він повернувся до дітей, що сиділи на лавках, і грізно повторив: — Хто? Покажись!

Ніхто не показався. Усі боялися Сенька. Тільки Жердяй не боявся ні Сенька, ні Якимка. І хоч саме він не збирався вступати в піонери, тому що вірив у бога (а втім, після відвідання Голигінської гатки ця віра добре-таки похитнулася), Жердяй сказав:

— А хоч би і я збирався. Яке твоє діло!

— Тільки спробуй! — погрозливо промовив Сенько.

— І спробуєм. У тебе не спитали! — сказав, посмілішавши, Муха.

Мишко мовчав. Він хотів, щоб діти самі дали відсіч Сенькові. Нехай відчують свою силу, нехай зрозуміють, що їм усім вкупі нема чого боятися ні Сенька, ні Якимка. Інакше організований тут загін взимку розвалиться, Сенько і Якимко його розженуть.

Сенько посварився на Жердяя і Муху кулаком:

— Побалакайте!

Але вже такої погрози хлопці знести не могли. Генка підійшов до Сенька і став проти нього:

— Ти чого кулаками розмахуєш? Ану, катай звідси!

— Ну, ну, обережніше! — нахабно і боягузливо відповів Сенько. — «Катай!..» Подумаєш, який хазяїн знайшовся! Ваш, чи що, цей клуб, власний? От як наверну! — і підняв кулак.

— Наверни, наверни! — сказав Генка, наступаючи на Сенька. — Наверни, спробуй!

Діти посхоплювались із своїх місць. Сенько зацьковано оглянувся навколо. Якимко боком відходив до дверей і вже стояв там, готовий при першій же небезпеці дати драчки.

— Що ж ти не навертаєш? — казав Генка, продовжуючи наступати на Єрофєєва.

Він розпалився і ліз в бійку. Нарешті він розрахується за яйце, розбите на його голові.

Але бійки тут, у клубі, не можна було допускати. Мишко став між ними:

— Знаєш що, Єрофєєв? Тобі тут не подобається — іди, не заважай іншим. І май на увазі, ніхто тебе не боїться. Нас багато, а ти один. І з усіма ти не справишся.

Сенько обвів усіх злим поглядом, повернувся і пішов до виходу, супроводжуваний веселим сміхом і улюлюканням усіх сільських дітей. Поразка всесильного Єрофєєва була для них несподіваною і приємною подією.

У дверях Сенько озирнувся і знову посварився на всіх кулаком. Пролунав новий вибух реготу. Тоді в безсилій люті Сенько опустив кулак прямо на шию Якимкові.

— А мене за що? — жалібно спитав Якимко.

— Щоб більше не тікав, от за що!

Розділ сорок третій Боротьба розгоряється

Сенько і Якимко ганебно були вигнані з клубу. А другого дня в колишньому поміщицькому садку хтось зламав чотири яблуні. Діти цих яблунь і в очі не бачили. Але прийшов голова з двома селянами, запросив Мишка в садок, показав йому зламані яблуні і похмуро спитав:

— Твоїх хлопців робота?

— Ні, — твердо відповів Мишко, — ніхто з хлопців не міг цього зробити.

— Хто ж їх зламав?

— Не знаю.

— Крім ваших хлопців, нікому, — сказав голова. — Хіба ви бачили когось стороннього?

Але нікого стороннього Мишко не бачив.

— Отож бо воно й є, — сказав голова. — Не було тут сторонніх і не могло бути. Значить, ваші хлопці й зламали.

— Ні! — закричав Мишко. — Ніколи вони не ламали б дерев.

Голова сільради похитав головою:

— А ось же зламали.

Мишко терміново скликав збір загону, розповів про зламані дерева і суворо спитав, хто це зробив. Відповіддю йому була загальна розгублена мовчанка. Мишко допитливо вдивлявся в обличчя. На жодному з них він не вловив і тіні збентеження. Та йому й без того зрозуміло було, що ніхто дерев не ламав, та й не міг ламати. Хто зважиться на такий підлий вчинок?

Чому ж їх у цьому звинувачують?

Через кілька днів Мишко зрозумів, чому…

У повітовій газеті одна за одною з'явилися три замітки. Перша називалась «Добрі клубні організатори», друга — «Припинити нищення народного добра!», третя — «Хіба так допомагають старшим?» Усі вони були підписані якимсь «Шило».

Суть усіх заміток полягала в тому, що комсомолець Мишко Поляков несерйозно ставиться до своїх обов'язків, розпустив піонерів, перетворив загін на банду хуліганів. Замість того щоб допомогти селянам Карагаєва влаштувати клуб, Мишко злигався з місцевим алкоголіком, пустив по вітру громадські гроші і зіпсував клуб. Діти ламають фруктові дерева в садибі, що є народною власністю. Комсомолець Мишко Поляков не хоче допомагати місцевим органам влади, приклад цього — випадок з Борками. І в нього встановилися підозрілі стосунки з родиною особи, яка обвинувачується в кримінальному злочині.

Це був несподіваний удар. Діти були приголомшені. Як їх зганьбили! Прилюдно, в пресі… Адже все це несправедливо, неправильно.

— Треба послати спростування, — сказав Славик.

— Хіба газета надрукує спростування проти самої себе? — заперечила Зіна Круглова.

— А ми їх примусимо! — поводячи очима, закричав Генка. — Я сам поїду в редакцію. Нехай спробують не надрукувати!

— Ніхто там тебе не злякається, — резонно зауважив Мишко. — І потім, запитується, що ми спростовуватимемо? З клубом же було, з Борками теж, тільки про дерева неправда. Дуже гарне вийде спростування: «Клуб ми спотворили — це правда. Доручення голови не виконали — теж правда. А от дерев ми не ламали. Неправда». Після такого спростування з нас ще більше сміятимуться.