Буба : мертвий сезон

— Дам? Павелку, ти возиш якихось бабів на вокзал?

— Та ж він щойно сам сказав, — дід виїдав рештки Бубиного супу.

— Матуся — це інша справа, — заспокоював тато бабцю Риту, яка почала прислухатися до сімейної дискусії. — Я тебе, мамусю, куди завгодно відвезу, куди лише забажаєш.

— От я й забажала, — заявила бабуся й підхопилася зі стільця. — Бубо, допоможеш мені пакувати речі?

— Звичайно! — від радощів Буба замалим не розцілувала стару. Проте заспокоїлася, ба, їй навіть стало трохи соромно, бо дівчина помітила незвичайну річ. Зустрічаючи бабусю, родина поводиться так, наче проводжає її, і навпаки. Рішення про від’їзд усі зустріли з таким неприхованим ентузіазмом, що варто було його прийняти, аби бодай раз побачити дружну й щасливу сім’ю.

На щастя, бабуся боялася подорожувати, і перед мандрівкою зосереджувалася виключно на собі.

— Я непокоюся через мій хребет, бо дуже погано переношу поїздки…

— Не варто перейматися! Я дам тобі мою дорожну надувну подушку, — пообіцяла мама. — Оту рожеву, яку ти хотіла вициганити торік.

— Авжеж, пригадую, — похмуро відказала свекруха. — Будь-яка інша невістка почувалася б щасливою, даруючи матері таку дрібничку.

— Я почуватимуся щасливою цьогоріч, — пообіцяла мама.

— У мене немає мінеральної води…

— Ми купили упаковку, беріть собі, — пробурмотіла Бартошова з-над раковини.

— І парасольку забула.

— Я віддам свою. Швейцарську, що так тобі подобалася, — тато ледь не витанцьовував біля своєї матері. Буба подумала, що роки практики на телебаченні не минулися марно.

— А раніше ти казав, що це чоловічий парасоль, — дорікнула синові бабця.

— Ти, матусю, у нас дуже мужня, тож він тобі пасуватиме, — швиденько відповів тато.

— А й справді, — Буба намагалася якось приховати татів ляп. — Бабуся стільки тренується, що будь-який мужчина позаздрить.

— Тобі теж не завадить. Разом із твоєю мамою. Бо у вас схильність до огрядності. Шкода, що я не можу вам залишити свій спортивний костюм, але до крамниці зі спорттоварами ближче, ніж до магазину з колготками, — в’їдливо кинула бабуся, а Буба кинулася зачиняти її величезну валізу. Щойно спітніла дівчина всілася на останньому чемодані, силкуючись його замкнути, як пролунав дзвінок.

— Заходьте! — гукнув тато в домофон. За мить двері відчинилися.

— Добридень, ви до кого?

— Доброго здоров’я, — озвався ледь хрипкуватий голос. — Я до панни Буби.

— Перепрошую? — перепитав тато. — Ви, мабуть, до мого тестя?

— Не маю честі бути знайомим з вашим шановним тестем. Я прийшов до Буби… — наполягав хрипкоголосий незнайомець.

— А ви…

— Знайомий панни Буби… — не здавався той.

Цього було достатньо, аби Буба схопилася з валізки й вибігла в коридор.

— Добридень, панночко, — усміхнувся Клеменс, який і досі стримів біля дверей, бо Бубин тато вочевидь забув про гостинність.

— Доброго дня, пане Клеменсе, — зраділа дівчина, не звертаючи увагу на те, що в коридорі з’юрмилася вся родина. Усі, крім Добавки, дивилися на прибульця з підозрою.

— Це мій знайомий, пан Клеменс. Нам треба поговорити, тому заходьте, будь ласка, до моєї кімнати. Вип’єте чаю?

— Та що ви, панно Бубо! — Клеменс майже обурився. — Я віддавна не п’ю чаю, бо вживаю інші напої. А я щодо нашої умови…

— Будь ласка, ось моя кімната. Допоможи бабусі пакувати речі, — звернулася дівчина до приголомшеної матусі. — Під тобою валіза швидше закриється, — додала вона, ненавмисне образивши маму й зачинила за собою двері.

— Шановний татусь нервують, — здогадався Клеменс, мнучи в руках свого кашкета.

— Ні, він лише трохи здивувався.

— Так само, як і шановна матуся, — зауважив Клеменс.

— У нашій родині прийнято всьому дивуватися, — побачивши Бубину посмішку, її знайомий полегшено зітхнув і зручно вмостився на стільці.

— От що я вам скажу. Сталін гратиме завтра із Чорним Зенеком, але кажучи це, я звинувачую сам себе, бо мені б не хотілося бачити вас у «Рисеві».

— О котрій годині? — Бубині очі спалахнули.

— Десь увечері. О сьомій, може, о восьмій.

— От і чудово! Я неодмінно прийду. У мене є трохи грошенят, тож усе гаразд. Я чесно їх заробила, — похвалилася Буба, ані словом не похопившись про користь від обжерства рідних.

— Я наполягаю, панно Бубо, аби ви цю справу як слід обміркували. Сталін — це Сталін. Йому не один пам’ятник поставили.

— Навіть голубів ці пам’ятники не злякали, — набурмосилася Буба, проте відразу ж усміхнулася до свого знайомого. — Я знаю, що ви до бару не зайдете…

— Я так вирішив. Проте перебуватиму неподалік, щоб у випадку якихось проблем прийти вам на допомогу, — заявив Клеменс і підвівся. Вийшов, супроводжуваний загальним мовчанням, яке іноді западає під час певних урочистостей.

Буба зітхнула, бо на її думку, поведінка рідних була дивною, і спокійно рушила перевірити, чи бабця, бува, нічого не забула. Уже не раз траплялося, що потяги від’їжджали без пані Рити лише тому, що та забула свої капці.

Лише пізнього вечора батьки покликали Бубу до кімнати, яка знову перетворилася на колишню вітальню.

— Ми розуміємо, донечко, що ти почуваєшся самотньою, але слід уважно вибирати друзів… — почала мама, яка немовби керувалася інструкцією для батьків, де їм радили не сприймати вибору дітей, удаючи при цьому, наче повністю з ними погоджуєшся.

— Ми не сноби, — утрутився тато. — І поважаємо твої демократичні переконання… Але це не причина, щоб ти приятелювала з якимсь бомжем…

— Пан Клеменс ніякий не бомж, а якщо навіть так, то я нічого проти них не маю. Крім того, ми лише товаришуємо, а не зустрічаємося! — пояснила Буба.

— Усе спершу завжди невинно виглядає! — мама припинила вдавати шкільного психолога. — Наша донька знається з якимсь… волоцюгою!

— Ти повинна більше нам довіряти, — тато намагався зберігати спокій.

— А може, це й вас стосується? — спохмурніла Буба.

— Ми розуміємо, — загнувся тато. — Складний вік, дорослішання й таке інше… Проте, якби ти з нами спілкувалася, то не заводила б собі таких друзів! — зневажливо скривився він.

— Але ж ви зовсім його не знаєте, — Буба безмежно здивувалася. — Крім того, з вами неможливо розмовляти, бо от уже тиждень, як знімаєте якесь кіно… До цього ви розлучалися. А ще раніше нікого не хотіли бачити. Навіть одне одного!

— Це справді так, золотко, — тато намагався все залагодити. — Але ж віднедавна… Ми навіть разом обідаємо!