Буремні дев'яності

Але ті кілька чоловіків з натовпу, що не знали Олфа, з приємністю спостерігали любовну сценку, що розігралася між Роббі та мадам Робійяр, які палко стискали одне одного в обіймах і цілувались, сяючи від щастя й захоплено перебиваючи одне одного. Роббі хутенько витяг свою дружину з натовпу і, міцно тримаючи її під лікоть, повів геть, прихопивши вільною рукою її чемодан. Місіс Гауг стояла сама й нетерпляче поглядала довкола, очевидно чекаючи, щоб і її схопили в обійми й розцілували.

Дінні та найближчі Олфові друзі не помітили її, бо, забравши речі молодого подружжя, пішли всі разом до готелю Фогарті, де містер і місіс Фогарті вже чекали на них. І знову вибухнув хор привітань та розпитувань.

— Привіт, Олфе!

— А ти, нівроку, розтовстів, хлопче!

— Ласкаво просимо до нас, місіс Брайрлі!

— Ну, як тут справи?

— Краще не може бути!

— Дощі випадали?

— В Південному Хресті вода на два дюйми стояла.

— Та що ти кажеш!?

— Фургони ходили в об’їзд на Булла-Буллінг.

Місіс Брайрлі павою ступала по курній дорозі, й десятки чоловіків проводжали її очима. Вона була гарненька, наче картинка, вирізана з ілюстрованого журналу. Чоловікам цікаво було знати, як же вона, хай йому грець, призвичаїться до життя в таборі золотошукачів? Та як видно, місіс Брайрлі радіє, що приїхала сюди: поводиться просто і весело, очевидно, переконала Олфа, що дуже легко до всього звикне, вирішили всі.

Про те ж саме говорив і Олф Біллу Фогарті й місіс Фогарті, Дінні Квіну, Джонсу Крупинці та Біллу Єгосафату, коли всі вони посідали в їдальні, щоб випити по чарочці вина.

— Лора сама забажала приїхати сюди, — пояснював він. — їй хочеться знати, як люди живуть на золотих приїсках. Нехай буде й тяжко, говорить, зате будемо разом — все ж таки краще, ніж залишитися так скоро після весілля солом’яною вдовою. Хоч на літо, звичайно, їй доведеться поїхати звідси. Я збираюсь поставити дім. Він уже в дорозі. Ми житимемо тут, поки рудник не стане давати добрі прибутки; тоді ми відкладемо про чорний день кілька тисяч і подамося в подорож навколо світу.

Всі співчутливо засміялись.

— Тепер життя на приїсках вже не таке тяжке,—зауважив Білл Фогарті. — І диліжанси ходять, і фургони безперебійно підвозять продовольство. Вода подешевшала — вісім пенсів за галон, хоч знову починається нестача, бо кожен божий день з’їжджається стільки люду! Є й пасовиська тут поблизу. Дік Лайонс пригнав на цьому тижні цілу череду волів, так що буде в нас свіже м’ясце, принаймні хоч кілька тижнів.

— Зимою тут найкращий клімат у світі, місіс Брайрлі, — підбадьорливо докинув Крупинка.

— Просто рай земний цей Кулгарді, — підтакнув, Дінні, — коли б не пилюка, мухи й посуха.

— А які чутки з Хеннана? — спитав Олф. — На сході подейкують, що саме Хеннан перевершить усі інші приїски.

— Брехня це, ось що я тобі скажу, — скипів Білл Фогарті. — Далеко Хеннану до Кулгарді.

— Що ти мелеш, Білле! — перебив його Джонс Крупинка. — Дік Іган знайшов таку жилу в Крезі, що Бейлі може тільки облизатись.

— А в Марітані на глибині дев’яти футів відкрито такі розсипища, яких я в житті не бачив, — додав Білл Єгосафат.

— По-моєму, Курналпі [12] має не менше шансів посісти перше місце, ніж приїск Хеннан, — втрутився Дінні. — Знайомі хлопці взяли там минулого тижня дві тисячі унцій, а Міккі повернувся з двома самородками, кожен по вісімдесят чотири унції. Він каже, що старий Моліне підчепив там «камінчик» на дев’яносто вісім унцій.

— Про розсипне нам нічого говорити, — вперто стояв на своєму Білл Фогарті. — Щоб жило ціле місто, потрібне рудне золото, як тут, на руднику Бейлі. От згадаєш мої слова, Олафе, Кулгарді стане столицею приїсків. Ще б пак, днями розкопали жилу у мене на задвірку.

12

Курналпі (Kurnalpi) — старательське місто на схід від Кулгарді (розсипище знайдене в 1894 році), нині покинуте (прим. скан).

— Овва! — в очах Олфа спалахнули неспокійні вогники. — Тепер ти розумієш, Лоро, чому я не міг не приїхати? Життя тут таке цікаве!

— Справді? — півголосом промовила Лора. Погляд її блакитно-сірих очей ковзнув по стінах з гофрованого припорошеного заліза і по великій, схожій на сарай, порожній кімнаті з лавами та кількома стільцями круг довгого ряду накритих столів.

— А як Моррі, поталанило йому? — спитав Олф, оглядаючи знайомі обличчя й дивуючись, що серед них немає гордовитого обличчя Морріса Гауга.

— Та не можна сказати, щоб дуже, — відповів Дінні. Зараз він у Хеннані з Фріско та ще двома хлопцями. Не приїздив сюди вже місяців зо три.

— Що? — Олф навіть підскочив. — Але ж ми привезли з собою місіс Гауг! Вона сподівалась зустріти його тут. Написала йому заздалегідь, що їде.

— І тепер, бідненька, мабуть, не знає, що й робити! — вигукнула місіс Брайрлі. — Збігай за нею, Олфе, приведи сюди.

Олф негайно підвівся з-за столу, а з ним і Дінні. Та Олфа на порозі затримав інженер з «Леді Лори». Дінні вийшов сам і побачив, що місіс Гауг сидить біля диліжанса серед торб та пакунків на своєму бляшаному сундучку.

Коней було випряжено, і люди, що товпились перед поштою — новою брезентовою халупою, — чекаючи листів та газет, з цікавістю розглядали самітну молоду жінку. Кілька чоловіків навіть підходили до неї й питали, чи не можуть вони їй чимось допомогти. Але Саллі, налякана їхніми зухвалими поглядами та грубуватою чемністю, з гідністю відкидала ці пропозиції.

— Ні, дякую. Я чекаю свого чоловіка.

Коли вона побачила Дінні, обличчя її заясніло.

— Містер Квін, — вигукнула вона, — а де ж Морріс?

— Розумієте, мем, — лагідно відповів Дінні, — він зараз у Хеннані — це за тридцять миль звідси.

— О господи! — жалібно скрикнула місіс Гауг, і в очах у неї забриніли сльози. — Що ж мені робити?

Олф закінчив розмову з інженером і підійшов до них.

— Ходімте в готель, побудете з нами, — сказав він весело. — Лора вас кличе до себе.

Місіс Гауг зібрала свої пожитки: два саквояжі, напхані книжками, одягом та різними жіночими дрібничками. Паперовий мішечок з виноградом, який вона так старанно оберігала всю дорогу, розірвався — виноград упав у пісок.

— Виноград розкис, і я теж! —з гіркотою вигукнула вона, силкуючись посміхнутись.

— Нічого, нічого, — Олф підняв гроно й струсив з нього пісок. Він знав, що цей рідкісний гостинець призначався Моррісу. — Та ви не сумуйте. Ми дамо знати Моррі, і він через день-два буде тут, а то й раніше.

— Будьте такі ласкаві! — сказала місіс Гауг, глибоко зітхнувши й тамуючи сльози. Дінні, накульгуючи, пішов до готелю, завдавши собі на плечі її бляшаний сундучок.