Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— І ти побачив у кулі ту людину, якій мали передати ніж? — спитала Сюзанна. — Вбивцю?

— Так.

— А ще? Ще щось бачив? — докинув Джейк. Скидалося на те, що злочинна змова щодо вбивства Роландового батька не надто його цікавила.

— Так, — здивовано згадав Роланд. — Черевики. Вони з’явилися лише на якусь хвилину. Черевики, що пливли в повітрі. Спершу я подумав, що то осіннє листя. А коли роздивився, що то таке, то вже лежав у своєму ліжку, стискаючи в обіймах кулю… так само, як віз її з Меджису. Мій батько… як я вже казав, його подиву, коли він зазирнув у мішок, не було меж.

«Ти повідомив його, в кого отруєний ніж, — подумала Сюзанна. — У дворецького Дживса чи як його там. Але того, хто мав його використати, не виказав, правда, сонце? А чому? Бо хотів розібратися з цією маленькою справою самотужки?» — Але спитати не встигла, бо Едді випередив її зі своїм власним питанням.

— Черевики? Летіли в повітрі? Тобі це про щось говорить?

Роланд похитав головою.

— Розкажи нам, що ти ще бачив у кулі, — попросила Сюзанна.

У погляді, яким він на неї подивився, було стільки невимовного болю, що Сюзаннині підозри одразу ж, як незаперечний факт, утвердилися в її свідомості. Вона відвела погляд і стиснула руку Едді.

— Даруй, Сюзанно, але я не можу. Не зараз. Я розповів усе, що міг.

— Гаразд, — заспокоїв його Едді. — Роланде, все круто.

— Уто, — погодився Юк.

— А відьму ти там бачив? — спитав Джейк.

Дуже довго Роланд мовчав і, здавалося, не збирався відповідати. Але зрештою відповів.

— Так. Тоді я ще не здихався її остаточно. Вона переслідувала мене, як і сни про Сюзен. Переслідувала мене всю дорогу з Меджису.

— Що ти маєш на увазі? — тихо, з благоговійним трепетом у голосі спитав Джейк. — Роланде, ти про що?

— Не зараз. — Він підвівся. — Нам час іти. — Він кивнув на віддалену споруду, що наче пливла у повітрі. Сонце щойно позолотило її зубчасті стіни. — До того блискучого палацу неблизька дорога, але гадаю, якщо йтимемо швидкою ходою, то дістанемося до нього вже опівдні. Так буде найліпше. Небажано опинитися там після опівночі, краще цього уникнути.

— Ти вже зрозумів, що то таке? — спитала Сюзанна.

— Халепа, — повторив стрілець. — До того ж на нашому шляху.

4

Того ранку тонкохід стогнав так гучно, що навіть патрони у вухах не допомагали від нього захиститися. У найважчі хвилини Сюзанні здавалося, що її перенісся не витримає і просто розвалиться. Поглянувши на Джейка, вона помітила, що в хлопчика течуть сльози — він плакав не так, як плачуть люди, коли їм погано, а так, як вони плачуть, коли в них сильний нежить. Сюзанна ніяк не могла викинути з голови гравця на пилці, про якого розповідав малий. «Звучить по-гавайському, — крутилася в неї в голові думка, поки Едді, маневруючи довкола нерухомих автомобілів, похмуро штовхав поперед себе її новий візок. — Звучить по-гавайському, чи не так? По-гавайському, трясця його матері. Адже так, міс О-Яка-Чорна-Краля?»

Обабіч автостради розлігся тонкохід, відкидаючи примарні відблиски на дерева й зернові елеватори, що наче спостерігали за подорожніми — так голодні тварини в зоопарку дивляться на пухких апетитних дітлахів. Сюзанна впіймала себе на думці про тонкохід у Каньйоні Петлі, що зажерливими лапами тягнувся крізь дим до вояків Латіґо, затягуючи їх у трясовину (а дехто з них заходив у неї сам, з власної волі, негнучко крокуючи, як зомбі у фільмах жаху), а потім її знову опанувала думка про схибнутого з пилкою в Централ-парку. Звучить по-гавайському, чи не так? Рахуємо один тонкохід, і він звучить по-гавайському, правда?

І саме тоді, коли вже здавалося, що витримувати це понад силу, тонкохід почав поволі відступати від автостради 70 і його надокучливі трелі нарешті стали вщухати. Сюзанна навіть змогла витягти з вух патрони. Рукою, що ледь тремтіла, заховала їх до бічної кишені візка.

— Ох і тяжко, — глухим сльозливим голосом сказав Едді. Озирнувшись на нього, Сюзанна побачила, що щоки в нього мокрі, а очі — червоні. — Не звертай уваги, Сьюзі. Це мої носові пазухи. Той звук їх убиває.

— Мене теж, — сказала Сюзен.

— Мої носові пазухи в порядку, але голова розколюється, — поскаржився Джейк. — Роланде, в тебе не завалялося аспірину?

Роланд зупинився, покопирсався в кошелі й знайшов слоїк з ліками.

— А Клая Рейнолдза тобі довелося ще раз побачити? — спитав Джейк, запивши пігулки водою з бурдюка, який ніс.

— Ні, але я знаю, що з ним сталося. Він зібрав собі банду головорізів (дехто з них були дезертирами з армії Фарсона) і заходився грабувати банки… ближче до нашої частини світу, проте на той час ті, хто грабував банки й диліжанси, вже не боялися стрільців.

— Бо стрільці воювали проти Фарсона, — здогадався Едді.

— Так. Проте одного разу Рейнолдз і його зарізяки на головній вулиці містечка Оуклі нарвалися на хороброго шерифа, котрий шістьох із них застрелив на місці. Решту повісили. Серед них і Рейнолдза. Це сталося менш ніж через рік, у час Широкої Землі. — Трохи помовчавши, він додав: — Серед тих, кого застрелили, була Корал Торін. Вона стала жінкою Рейнолдза, грабувала і вбивала нарівні з іншими членами банди.

Якийсь час ішли мовчки. Віддалік скімлив свою нескінченну пісню тонкохід. Зненацька Джейк зірвався з місця й побіг до припаркованого автопричепа. На вітровому склі до «двірника» з боку водія було причеплено якусь записку. Щоб дотягнутися до неї, хлопчикові довелося стати навшпиньки. Пробігши папірець очима, він спохмурнів.

— Що там написано? — поцікавився Едді.

Джейк передав йому записку. Переглянувши, Едді віддав її Сюзанні, а вона прочитала та тицьнула в свою чергу Роландові. Той спробував читати, але швидко похитав головою.

— Я можу розібрати лише кілька слів — стара жінка, темний чоловік. А що означає решта? Прочитайте.

Джейк забрав у нього папірець.

— Стара жінка зі снів живе у Небрасці. Її ім’я — Абаґейл. — Хлопчик зробив паузу. — А тут, унизу, написано: «Темний чоловік — на заході. Можливо, у Веґасі».

Збентежений, Джейк підвів на стрільця тривожний погляд. Аркуш паперу тріпотів у його руці. Але Роланд дивився на палац, що мерехтів на автостраді, — палац, не на заході, а на сході, до того ж світлий, а не темний.

— На заході, — мовив стрілець. — Темний чоловік, Темна Вежа, і завжди на заході.

— Небраска теж на заході, — нерішуче проказала Сюзанна. — Не знаю, що важливіше: це чи та Абаґейл, але…

— Гадаю, вона — частина іншої історії, — відповів Роланд.

— Але її історія близька до нашої, — вставив Едді. — Можливо, наші двері поряд. Настільки близько, що можна переплутати цукор із сіллю… або почати сперечатися.