Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Твоя правда. Можливо, нам ще доведеться перетнутися зі «старою жінкою» і «темним чоловіком»… але сьогодні наш шлях веде на схід, — сказав Роланд. — Тож ходімо.

І вони знову покрокували автострадою вперед.

5

— А що сталося з Шимі? — через деякий час спитав Джейк.

Роланд розсміявся — частково здивувавшись питанню, частково від того, що спогад був приємний.

— Він рушив слідом за нами. То був нелегкий шлях. Гадаю, подекуди йому було збіса страшно, адже дика місцевість між Меджисом і Ґілеадом простягалася на сотні коліс. Народи, що її населяли, теж були дикі. Їх уже важко і назвати людьми. Але його вело ка, тож він прибув до Ґілеаду, коли настав час ярмарку Кінця Року. На тому бісовому мулі.

— На Капику, — підказав Джейк.

— Апику, — повторив Юк, ідучи за хлопчиком назирці.

— Коли ми з друзями подалися на пошуки Вежі, Шимі поїхав з нами. Був нам кимось на кшталт зброєносця, могли б сказати ви. Він… — Роланд затнувся, закусивши губу. І більше не хотів обговорювати цю тему.

— А що з Корделією? — спитала Сюзанна. — Зі схибнутою тіткою?

— Корделія померла ще до того, як догоріло багаття. Можливо, в неї стався серцевий чи мозковий напад, те, що Едді називає крововиливом.

— Можливо, від сорому, — сказала Сюзанна. — Або від жаху через те, що накоїла.

— Ймовірно, — погодився Роланд. — Отямитися, коли вже надто пізно щось змінити, — це страшно. Хто-хто, а я це дуже добре знаю.

— Там попереду щось є, — Джейк показав на довгу смугу шляху, вільну від автомобілів. — Бачите?

Роланд побачив, бо мав орлиний зір. А Сюзанна почала розрізняти маленькі чорні цятки на дорозі лише за чверть години ходи. І що то, здогадалася радше інтуїтивно, ніж побачила очима. А вже за десять хвилин сумніви полишили її остаточно.

То були черевики. Шість пар черевиків, охайно розставлених у ряд, що перетинав смугу траси 60, яка вела на схід.

Розділ II ЧЕРЕВИКИ НА ДОРОЗІ

1

Вони дісталися до черевиків у розпал ранку. Попереду, вже набувши чіткіших обрисів, височів палац зі скла. Він яскрів ніжно-зеленим сяйвом, як віддзеркалення листя латаття в стоячій воді. Перед палацом виблискувала брама; на вежках легкий вітерець ворушив червоні стяги.

Черевики також були червоними.

Враження Сюзанни щодо того, що їх було шість пар, було зрозумілим, проте помилковим. Насправді пар було чотири, а до них додавався один квартет: чотири темно-червоні чобітки, що вочевидь призначалися для чотириногого члена їхнього катету. Піднявши один черевичок, Роланд помацав його всередині. Він не знав, скільком пухнастикам-шалапутам в історії випадала честь носити взувку, проте мав усі підстави вважати, що жоден з них не діставав в подарунок черевичків на шовковій підкладці.

— Баллі й Ґуччі [48] нервово курять збоку, — сказав Едді. — Бо ці мешти просто суперові.

Найлегше було розібратися, де черевики для Сюзанни, — і не лише тому, що збоку їх було оздоблено кокетливими блискучими прикрасами. Насправді то було не зовсім взуття, а шкіряні накладки, допасовані до культів її ніг, що закінчувалися трохи вище колін.

— Тільки погляньте, — зачудовано протягнула вона, підносячи один черевик вище, щоб сонячне проміння пограло на стразах… якщо то були стрази. На мить Сюзанні спала божевільна думка, що то справжні діаманти. — Шапочки. Через чотири роки потерпання від того, що моя приятелька Синтія називає «зразками урізаного простору для ніг», я нарешті отримала пару чохлів. Подумати тільки.

48

Баллі, Ґуччі — марки шкіряних виробів, у тому числі взуття.

— Чохли? — здивувався Едді. — Це так їх називають?

— Саме так, любий.

Джейкові дісталися яскраво-червоні оксфордські черевики. Якби не занадто визивний колір, вони чудово виглядали б у благопристойних класних кімнатах школи Пайпера. Він зігнув одного черевика, потім перевернув і подивився на підошву. Яскрава і без позначок. Жодного штампу виробника. Хоча Джейк і не сподівався його там побачити. У його батька було близько дюжини пар чудових черевиків ручної роботи. Такі речі Джейк розпізнавав одразу.

Едді отримав низькі чоботи на кубинських підборах («Мабуть, у цьому світі такі підбори називають меджиськими», — подумав він), з гострими носками… у його іншому, колишньому житті такі називали «хіповими». А в середині шістдесятих, у добу, яку пропустила Одетга/Детта/Сюзанна, підлітки могли б охрестити їх «бітлівськими».

Роландові, звичайно, перепали ковбойські чоботи, моднячі (в таких не корів випасати, а на танці ходити), прикрашені вишивкою, вузькі, з високим підйомом. Він оглянув їх, не взявши до рук, потім зиркнув на своїх супутників і насупився. Вони перезирнулися. Здавалося б, троє людей неспроможні перезирнутися водночас, адже дивитися одне на одного можуть лише двоє… проте стверджувати таке могла б лише людина, яка ніколи не належала до жодного ка-тету.

Роланда єднав з ними й спільний кхеф. Він відчував силу їхніх думок, хоч і не міг їх прочитати. Бо цей кхеф належить до їхнього світу. Вони прийшли з різних часових зрізів того світу, проте бачать тут щось таке, що єднає їх трьох.

— Що таке? — спитав стрілець. — Що воно означає, це взуття?

— Нікому з нас це достоту не відомо, — відповіла Сюзанна.

— Так, — підтвердив Джейк. — Ще одна загадка. — Він відразливо поглянув на криваво-червоний оксфордський черевик у своїй руці. — Ще одна загадка, хай їй грець.

— Розкажіть, що вам відомо. — Роланд знову кинув погляд на скляний палац. Відстань до нього тепер скоротилася до п’ятнадцяти нью-йоркських миль. Він виблискував у яскравому світлі дня, мінливий, мов міраж, проте реальний, як… ну, як черевики. — Прошу, розкажіть, що ви знаєте про ці черевики.

— У мене є черевики, в тебе є черевики, всі діти Божі мають черевики, — сказала Одетта. — Принаймні, так вважає більшість людей.

— Ну, — мовив Едді, — ми їх точно тепер маємо. Ти подумала про те саме, що й я?

— Здається, так.

— А ти? Джейку?

Замість відповісти словами Джейк підняв другий оксфордський черевик (Роланд не мав жодних сумнівів, що за розмірами черевики ідеально пасуватимуть їм усім, у тому числі Юкові) і тричі клацнув підборами. Роландові це ні про що не сказало, проте Едді й Сюзанна зреагували якось дивно: почали озиратися, навіщось дивитись на небо, неначе очікуючи, що в погожому осінньому небі звідкись візьметься буря. Зрештою їхні погляди зупинилися на скляному палаці… а потім вони знову втупилися один в одного, круглими від подиву очима й водночас демонструючи обізнаність, що викликала у Роланда бажання взяти їх обох за барки і трусити, доки не зацокотять зуби. Але він стримався. Часом людині не лишається нічого, крім як чекати.