Чарівник Країни Оз

– Звідки мені знати? – розгублено буркнув Рогач. – Я живу всього лише перший день: кепсько почуваюся чи добре – хіба ж розбереш так одразу? – і він задумливо помахав хвостиком-мітлою.

– Та досить уже, – став утішати його Страшило. – Не сумуй! Ми будемо для тебе добрими господарями, даю слово. Сил не пошкодуємо, аби тобі жилося добре. А ти згоден нести нас у повітрі, куди ми побажаємо?

– Напевно, – кивнув Рогач. – У повітрі мені навіть краще. А то якби довелося зіткнутися в дорозі з кимось із родини, я помер би від сорому!

– Як я тебе розумію! – співчутливо похитав головою Залізний Лісоруб.

– Втім, – Рогач раптом змінив тему розмови, – якщо подивитися на вас, люб'язні господарі, – не скажеш, що бодай хтось тут зроблений майстерніше, ніж я.

– Не вір своїм очам, – повчально промовив Шкеребертник. – Візьмімо, на приклад, мене: Вельми Збільшений і до того ж іще й Дуже Освічений.

– Це ж треба, – буркнув Рогач, втім, не надто вражений.

– Мій мозок – рідкісного виду, – нібито між іншим зазначив Страшило, – це всім відомо.

– Та невже? – похитав головою Рогач.

– Ну, а в мене, хоча я сам залізний, – заявив Залізний Лісоруб, – найбільш благородне й любляче серце в світі.

– Радий чути, – ввічливо відповів Рогач і кахикнув.

– Раджу придивитися до моєї посмішки, – не відставав від решти Джек – Гарбузова Голова, – вона ані на мить не сходить із мого обличчя!

– Semper idem, – поважно промовив Шкеребертник, – що в перекладі з латини означає «завжди однаковий».

Рогач незграбно повернувся і спантеличено поглянув на нього.

– Я також у певному значенні унікальний, – і собі обізвався Кінь, щоб перебити незручну мовчанку, – тим більше, в інших речах нічим особливим не відзначаюся.

– Якщо чесно, мені дуже лестить мати таких виняткових господарів, – зізнався Рогач. – Сам я, на жаль, похвалитися нічим не можу.

– Зачекай, – підбадьорив його Страшило. – Пізнати себе – справа не з легких, тут і місяця забракне, скажу з власного досвіду. До того ж ми старші за тебе, врахуй цей факт. Але ж ми поспішаємо, – додав він, звертаючись до решти. – Займаймо свої місця – і вирушаймо!

– Куди летимо? – запитав Тіп, умощуючись на м'якому сидінні дивана й допомагаючи залізти Гарбузовій Голові.

– Повелительку південного краю звати Глінда, – пробелькотів Страшило, коли із чималими зусиллями вилазив на Машину. – Летімо до неї, попросимо поради.

– Оце так ідея! – підтримав друга Лісоруб. Він підсадив Шкеребертника, а потім закинув Коня на заднє сидіння.

– Глінду я знаю добре – вона нас не покине в біді.

– Усі готові? – запитав хлопчик.

– Готові! – за всіх відповів Залізний Лісоруб, сідаючи біля Страшила.

– Тоді, – звернувся Тіп до Рогача, – будь ласкавий, неси нас на південь і лети так, щоб не зачіпати дерева й дахи, але не надто високо, щоб у мене голова не крутилася.

– Готовий виконувати! – відповів Рогач.

Він змахнув усіма чотирма крилами і піднявся у повітря. Мандрівники щосили вчепилися в спинки й боки диванів. А Рогач розвернувся на південь і поплив у повітрі стрімко й велично.

– Який пейзаж! – глибокодумно завважив учений Шкеребертник. – Я би сказав – дуже витончено картинний!

– Знайшов час шукати картинки! – пирхнув Страшило. – Тримайся міцніше, щоб не вилетіти. Машину неабияк хитає.

– А вже скоро буде сутеніти, – сказав Тіп, споглядаючи, як сонце хилиться до крайнеба. – Певно, нам варто було дочекатися ранку. Хтозна, чи може Рогач летіти в темряві.

– Особисто я цього не знаю, – відгукнувся Рогач. – Розумієте, для мене все це нове. Раніше ноги мене носили по землі, до того ж досить швидко. А тепер усі вони наче заснули.

– Так воно і є, – кивнув Тіп. – Бо ми їх не оживляли.

– Оскільки ти мав літати, – пояснив Страшило, – а не бігати.

– Бігати ми й самі можемо, – додав Шкеребертник.

– Завдання зрозумів, – відрізав Рогач. – Старатимуся як зможу.

Якийсь час вони летіли мовчки. Раптом Гарбузова Голова закрутився на місці.

– А чи знає хтось, – запитав він стривожено, – як гарбузи переносять висоту?

– Кепсько переносять, – відповів йому Шкеребертник, – особливо якщо падають із висоти. Але в такому випадку гарбуз перестає бути гарбузом, а перетворюється на гарбузове пюре.

– Невже не можна заради друга втриматися від дотепів? Я ж просив тебе! – сердито сказав Тіп, повертаючи голову до Шкеребертника.

– Просив, просив, – погодився Жук, – і я вже стільки разів утримувався, що й не порахуєш. Та що ж поробиш, слова наче циркачі, їх просто тягне піти перевертом, шкереберть, – усе для того, щоб потішити шановну публіку.

– У таких шкеребертах нема нічого шанованого, – суворо промовив Тіп.

– Невже? – Шкеребертник щиро здивувався.

– Таке треба знати, – вів далі хлопчик. – Освічених Шкеребертників на світі, може, ще не бувало, але показна шкереберть-ученість, на жаль, стара, наче світ.

Жук присоромився і на якийсь час примовк. Коли Страшило пересідав із місця на місце, то помітив на сидінні перечницю, загублену Тіпом.

– Облиш ти її, – сказав хлопчик. – У ній нічого не лишилося, навіщо вона нам?

– А точно нема нічого? – запитав Страшило, з цікавістю розглядаючи баночку.

– Ще б пак, – знизав плечима Тіп. – Я витрусив увесь порошок.

– Але в неї, здається, два дна, – раптом виявив Страшило. – Дивіться, між внутрішнім дном і зовнішнім – проміжок на два пальці.

– Дай-но подивитися, – попросив Залізний Лісоруб, забираючи коробочку із рук приятеля.

Він обстежив її з усіх боків і голосно підтвердив:

– Так і є: дно фальшиве. Що б це мало означати?

– А не можна зазирнути всередину? – запитав Тіп, якого здолала цікавість.