Чарівник Земномор'я
Шрифт:
Його поклали в окремому покої, і Майстер-Знахар оглянув рани на обличчі, шиї, плечах Геда. Глибокі, рвані та страшні, вони безупину сочилися чорною кров'ю, і жодні чари (навіть загорнуте в павутиння листя періоту) не могли спинити кровотечу. Гед лежав, нічого не чуючи і не бачачи, лихоманка пожирала його, наче сухий хмиз, що спалахує від вогню, і жодне закляття не могло згасити те полум'я.
Неподалік, у відкритому дворі біля водограю, так само непорушно лежав Архімаг. Але він був геть холодним, дуже холодним, живими залишалися тільки очі, яких він не зводив зі сріблястої від місячного сяйва води та з мерехтливого листя на нічних деревах. Ті, хто в ту мить був біля нього, навіть не намагалися лікувати старого мага. Вряди-годи вони пошепки перемовлялися
Архімаг лежав непорушно. Його орлиний профіль, високе чоло та біле, як молоко, волосся осявав місяць. Для того, щоб опанувати некероване закляття і відігнати від Геда страхітливу Тінь, Немерле пожертвував своєю чарівною силою, а відтак його покинули й фізичні сили. Він помирав. Проте Архімаг, котрий не раз уже блукав безживними крутосхилами потойбіччя, покидаючи цей світ, певна річ, не йшов наосліп, а ясно бачив свій шлях. Поглядом Немерле сягав у височінь, крізь листя дерев, але його друзі не знали, що саме він бачить: земні зорі, які вже зникали з досвітнього неба, чи ті зірки, які вічно сяють над пагорбами, що не знають світанків. Невідомо куди зник оскільський крук, що впродовж тридцяти років був улюбленцем Немерле.
— Він летить попереду, — сказав Майстер-Формотворець, який не відходив від смертного одра Архімага.
Починався теплий і ясний день. В Обителі Мудреців і на вулицях Твіля панувала тиша, і жоден звук не порушував безгоміння, лише опівдні гучно озвалися дзвони у Вежі Менестрелів.
Наступного дня у затінку темних дерев Примарного саду зібралася "Велика Дев'ятка", щоб обрати нового Архімага Земномор'я. Одначе навіть там Майстри звели кругом себе дев'ять стін тиші, щоби жодна душа, жодна ворожа сила не могли втрутитися в їхню розмову і вплинути на вибір. Архімагом обрали Ґеншера Бейського з острова Вей. А відтак негайно спорядили корабель, який рушив через Потаємне море, щоби доставити новообраного Архімага на Роук. Майстер-Вітровод стояв на кормі, напинаючи вітрила чарівним вітром. Корабель швидко відплив із гавані і невдовзі зник за обрієм.
Але Гед не мав навіть гадки про все це. Чотири спекотні літні тижні минули у забутті: він не промовив жодного слова, нічого не чув і не бачив, лише часом стогнав або ж ревів, наче дикий звір. Утім, терпіння та вмілі руки Майстра-Знахаря, зрештою, далися взнаки — рани почали гоїтися, відтак минулася й лихоманка. Поступово до Геда повернувся слух, хоча він надалі продовжував мовчати. Одного погожого осіннього дня Майстер-Знахар відчинив віконниці у кімнаті, де лежав Гед. Від тієї страшної ночі на роукському пагорбі перед очима хлопця стояла темрява. Тепер його засліпило яскраве денне світло — він побачив сонце, що сяяло в небі. Гед затулив руками понівечене обличчя й заплакав...
Навіть узимку хлопець говорив іще затинаючись, насилу вимовляючи слова, і Знахар тримав слабого у себе, намагаючись поступово відновити його духовні та фізичні сили. Лише рано навесні Майстер дозволив Гедові вийти надвір, передусім пославши його присягнути на вірність Архімагові Ґеншеру, оскільки через хворобу хлопець не брав участі у загальній церемонії.
Під час недуги жодному з Гедових приятелів не дозволяли відвідувати хворого, тому тепер, коли юнак простував шкільними коридорами, дехто здивовано запитував: "А хто це?" Раніше Гед був спритним, гнучким і сильним. Тепер же — скалічений, кульгавий, зі спотвореним білими шрамами обличчям — він уникав усіх, кого знав і кого не знав, прямуючи до внутрішнього дворика, де колись біля фонтану зустрів Архімага Немерле. Тепер там само чекав на нього Ґеншер.
Архімаг, як і більшість вейських острів'ян, мав дуже темну шкіру. Відповідно до свого сану, Ґеншер був у білих шатах. Його чорні очі ховалися під густими бровами. Гед став навколішки і смиренно присягнув Архімагові. Той якусь хвилю мовчав, наче щось обмірковуючи.
— Я знаю, що ти накоїв, — сказав нарешті Архімаг, — але не знаю, ким ти став. Зараз я не можу прийняти твоєї присяги.
Гед звівся з колін і схопився рукою за стовбур молодого деревця, що
росло біля фонтану. Ще й досі йому було важко добирати слова:— Мені належить покинути Роук, володарю?
— А ти хочеш цього?
— Ні.
— Чого ж ти хочеш?
— Залишитися. Вчитися. Знищити... оте зло...
— Це виявилося не під силу самому Немерле. Ні, я гадаю, що тобі не варто покидати Роук, адже тільки тут ти у безпеці. Ніщо не захистить тебе, крім магічної сили Майстрів, яка оберігає цей острів і змушує зло триматися подалі. Якщо ти залишиш зараз острів, то потвора, яку ти пустив у світ, умить відшукає тебе, проникне у твою душу і підкорить своїй владі. Ти станеш перевертнем, слухняною лялькою в руках зла. Тому тобі варто залишитися тут, набратися мудрості та знань, щоб захиститися від цього породження мороку, якщо це взагалі можливо. Тепер Тінь постійно чигатиме на тебе. Скажи мені, чи бачив ти її після тієї ночі?
— У снах, володарю — Гед помовчав, а далі, долаючи сором і біль, продовжив: — Я не знаю, пане, що за потвора з'явилася на мій заклик, і чому вона кинулася на мене...
— Я теж цього не знаю, адже Тінь не має імені. Ти був необережним і викликав її з мороку та пітьми, тому тепер Тінь має владу над тобою. Вона — лише відображення твоєї самовпевненості й невігластва. Це твоя власна Тінь. А хіба вона має ім'я? Ти від народження наділений великою силою, але застосував її марно, промовляючи закляття, над яким не мав влади, не знаючи, як це позначиться на Рівновазі світла і темряви, життя та смерті, добра та зла. Тобою керували зарозумілість і ненависть. Тож нема нічого дивного в тому, що сталася біда. Ти викликав дух із потойбіччя. Але разом із ним у наш світ проникла Сила Небуття. Вона свавільно прийшла звідти, де ніщо не має Істинного імені. Породжена злом, вона жадає творити зло, тому неодмінно захоче використати тебе у своєму лиходійстві.
Ледве тримаючись на ногах, приголомшений Гед промовив:
— Краще б мені було загинути...
— Хто ти такий, аби вирішувати це? Ти, за кого віддав своє життя Немерле!.. Тут, в Обителі Мудреців, ти принаймні у безпеці. Тому тобі належить жити і навчатися далі. Кажуть, що досі ти був здібним учнем. Тож продовжуй займатися своєю справою. І будь старанним. Це все, на що ти зараз здатний.
Сказавши це, Ґеншер закінчив розмову і несподівано зник, як це зазвичай роблять усі маги. Водограй іскрився у сонячному промінні, і Гед, милуючись його мінливими струменями і слухаючи спів води, задумався про Немерле. Колись саме в цьому дворі він відчув себе словом, вимовленим сонцем. Тепер своє слово промовила пітьма, і було несила змусити її замовкнути.
Покинувши дворик, Гед подався до своєї старої кімнати, яку залишили для нього у північній Вежі. Там він і самотував, доки не вдарив гонг, що сповіщав про вечерю. За Довгою Кафедрою хлопець сидів осібно, не піднімаючи голови, не озиваючись навіть до тих, хто намагався приязно привітатися з ним. Відтак за кілька днів йому дали спокій. Та й сам він прагнув якомога більше залишатися на самоті, бо страшенно боявся несамохіть заподіяти зло, — чи то словом, а чи ділом.
Ні Ветча, ні Бурштина вже не було у школі. Та Гед і не намагався зустрітися з ними. Ті учні, серед яких він колись вважався найкращим, уже давно випередили його у навчанні. Тепер Гед учився з молодшими учнями. Проте навіть серед них він був непомітним — слова і заклинання зривалися з його уст невпевнено, Гед затинався, його руки тремтіли, навіть найпростіші чари були для нього надто складним завданням.
Восени він знову мав вирушити до Одинокої Вежі — на черговий вишкіл до Майстра-Істинномовця. Колись ці заняття не подобалися йому, тепер же навпаки — приносили втіху. Адже він прагнув тиші та спокою, а ще знань, але таких, щоб не було потреби вдаватися до заклинань і використовувати силу, яка — і він це знав — все ще таїлася у ньому.
Увечері напередодні походу до Одинокої Вежі у Гедову кімнату зайшов гість у коричневому дорожньому плащі. У правиці він тримав дубову палицю із залізним наконечником. Побачивши патерицю чаклуна, Гед підвівся.