Через кладку

Нестор поглянув щиро бесідникові в очі й відгорнув якимось заклопотаним рухом волосся з чола.

«Мушу, Богдане, на мене ждуть обов'язки. А сестра як хоче. Хоча, - додав, - по правді кажучи, мені було б наймиліше, наколи б і вона зо мною їхала».

Добродій Олесь думав, гладячи раз по раз гарною рукою свою плекану бороду.

«За вісім день, кажеш, мусиш?»

«І се твоє непохитне постановлення?»

Нестор потакнув головою.

Добродій Олесь здвигнув плечима.

«Я б тобі пригадав, - сказав, - що для твоєї сестри було б ліпше, якби вона побула ще якийсь час у горах, як вертала в гаряче, порошне місто. На мою думку, вона ще реконвалесцентка. Подумай, якою поверне й стане перед своєю матір'ю. А до того жде її також праця.
– Останні слова висказав якось несміливо й оминув погляд дівчини, немов боявся нагадувати, що її ждуть утяжливі лекції, якими заробляла на життя і причинялася також до удержання.
– А й тобі, як сказав я, не завадить побути довше на гірськім воздусі. Кажеш, тебе жде велика прадя, а про свій фізичний стан не дбаєш ніколи. Розваж, Несторе! Під час пожежі напружувався ти надмірно. Це знаю я не лиш від панства Маріянів, але й від других, що були в той час там присутні й бачили тебе. Ти не силач. Від тої пригоди тобі сили не прибуло. Моїм обов'язком, як уже не більше, є подбати, щоб ти й твоя сестра виїхали відси не менше здорові, як прибули. Тому прошу тебе, щоб від часу закінчення твоєї відпустки залишився ти ще хоч з кільканадцять день тут у горах, і за той час був моїм гостем, однаково, чи за мешкував би в лісничівці, чи в моїй власній хаті. Якби не те, що досі був я такий зайнятий хоробою матері й клопотами поновного впорядкування своєї хати, був би ти вже про ту мою постанову довідався. Нині ти доторкнувся сеї оправи сам, і я тобі за це вдячний. Я маю надію, що за кілька день поліпшиться стан моєї матері остільки, що зможу забрати її вже в свою хату, і тоді запанує в лісничівці давній супокій і свобода. Застановись над моєю просьбою, Несторе».

Молодий чоловік помовчав хвилину, а потім похитав головою.

«Ти зробив рахунок без господаря, Богдане, - сказав.
– Нехай би й які там шляхетні мотиви спонукали тебе до того проекту, але прийняти його я в жоден спосіб не годен. Щодо моєї сестри, то вона, коли хоче, нехай остається у пані Міллер, але я один мушу за вісім день вертати. На протязі тих трьох тижнів, що я тут перебув, я скріпився більше, як навіть сподівався. Навіть і кашель уступив по більшій часті, і я чую, що можу хоч би й подвійну працю взяти на себе».

«Що я тобі ще рішуче відраджую. Ти не так скріпивсь, як повинен», закинув тут добродій Олесь.

«Радо прийняв би я твоє предложения іншим разом, Богдане. Однак цього літа не годен се вчинити. А щодо моєї незначної помочі при пожежі, то ти переоцінюєш її. Кожний інший на моїм місці був би те саме вчинив, і про якісь «обов'язки» проти нас ти навіть не згадуй, бо тим справляєш мені прикрість. Залиши доторкатись сеї справи. Ти не настроїш мене інакше, як настроєний я тепер».

«А я поїду з тобою, Несторе!
– обізвалася тут Маня, що заховувалася досі спокійно.
– За вісім день побуту й супочинку в ліснім воздусі і неперериваного сну я наберу давніх сил. Ваші сумніви щодо мого фізичного стану, пане Олесь, - додала, звертаючись до нього, - цілком безпідставні. Навіть це, - додала й указала на пов'язку кругом голови, - ношу я більше на бажання мого окружения, як з справдішньої потреби. Мені вже нічого не хибує!
– І сказавши це, вона, мов на доказ своїх сил, встала й, отворивши нараз широко обійми, майже блискавкою підняла брата одробину вгору й поставила назад.
– Бачите, пане Олесь?» сказала відтак, віддихаючи глибше, і всміхнулась через плечі до нього, що витріщився перелякано на неї.

«Дійсно, - обізвався добродій Олесь з гірким відтінком у голосі.
– Ви готові цей experiment [69] ще й на кім іншім повторити, щоб лиш свою постанову, як і брат, перетерти. Чому ні? Але вам це все не поможе. Доктор Роттер нехай рішить. Він буде в тій справі компетентніший, як я. Я, як бачу, не вдію нічого. Мужик проти аристократів безсильний. Для них знайдеться в кожнім разі задня хвірточка, через котру вони перед ним вивинуться. Я це відчуваю. Йому остається лише пересвідчення, що він проти них довжником, і що до сплачення свого довгу не подасть йому жодне з них помічної руки. Його матір і майно вирвали з пожежі, а особисті його почування відносно тої цілої події їм байдужі. З ними нехай справляється він сам».

69

– Експеримент (франц).

Наступила хвиля мовчання. Тяжкого, напруженого мовчання. А однак його слова, висказані з поважним, майже понурим супокоєм, викликали дивні наслідки. Брат і сестра поглянули на себе, і коли лице дівчини покрилось блідістю, обізвався Нестор:

«Коли ти, Богдане, з цеї сторони береш цю оправу, то помиляєшся сильно. Не якою-небудь поверховною забаганкою є моя постанова скорішого від'їзду, а поважною річчю. До того примушений я працею, котра, як і сам знаєш, робить нас часто-густо невільниками. Крім того, вимагають того від мене й особисті причини, про котрі тепер говорити річ зайва. Все те разом вимагає від мене подвійної пильності та відречення хоч би й найменшої особистої свободи. Коли моя сестра хоче товаришити мені, то робить це без впливу з моєї сторони. Та все ж таки я обіцяю тобі розважити ще раз твою просьбу й буду старатись вдоволити її хоч почасти».

По лиці добродія Олеся перебіг мов сонячний проблиск. Одначе він, здержуючись від усякого теплішого тону в своїм голосі, простяг руку до Нестора й сказав:

«Дякую, мій хлопче». Нестор і Маня мовчали хвилину.

Сестра похилилася наново над шитвом, а Нестор, поглядівши деякий час в створене вікно, подався нараз до дверей.

«Куди, Несторе?
– спитала Маня півголосом.
– Залишися трохи коло нас».

«Я обіцяв прийти коло цеї пори до пані Маріян і не хотів би, щоб на мене ждали».

«Що поробляють дівчата?
– спитала Маня.
– Я вже цілик три дні не бачила їх».

Нестор усміхнувся.

«Панна Ірина вчитується завзято в історію музики, котру дістала від мене, а панна Наталя відсилає й приймає листи й вижидає, мов сходу сонця, днини, в котрій окинеш пов'язку з чола й зможеш взяти участь в одній проектованій прогулці по орхідеї в околиці «Чортового млина».

«Держись, Несторе, - погрозив йому жартівливо добродій Олесь, - і не заглядай надто глибоко в морські очі.»

По ніжнім лиці Нестора перебігла краска.

«Не бійся, - обізвався він, а відтак, мов відриваючися від обох, насилу додав: - Ось я бачу, йде доктор Роттер, і я тепер тут лишній».

Сказавши це, віддалився так само нечутно, як прийшов. Будь здорова.

Твоя А. Міллер».

* * *

(Пізніше).

Чотирнадцятий день минув передучора від часу, як моя мати лягла в постіль і майже чи не з смертю боролася. Слава богу, криза минула щасливо, доктор Роттер вважає її врятованою, і від тої хвилі йде її стан чимраз до ліпшого. Саме, як кажу, передучора була та тяжка ніч, коли ми, чи не всі, пересиділи коло її постелі. То є: пані Міллер, доктор Роттер, Маня й я. Коли ж коло півночі, в котрій побоювались погіршення, вона впала в глибокий спокійний сон, а лікар, переконавшися востаннє, що організм освободжений від гарячки, - він залишив її під наш догляд і пішов. Відходячи, звернувся до Мані, за котрою слідив очима, як звичайно, і сказав:

– Тепер, панно Маню, спочивайте спокійно. Ваша задача, яку повзяли ви на себе, вже скінчена, а ваша поміч відтепер майже лишня. Хора цим сном скріпиться більше, як попередніми, а її дальший догляд не буде вимагати стільки осіб, як досі. Я дуже вдоволений з її стану. Відтепер дозирайте ви вже себе й брата. Вам обом треба більше одпочинку, чим вам здається.
– І докинувши, що з нею ще, мабуть, побачиться, він попрощався.

Маня, зачувши з уст Роттера, що вона при постелі хорої віднині зайва, піднялася по його віддаленню з свого місця і, замітивши, що йде в сусідній кімнаті лиш створити вікна, вийшла нечутно в кімнату цвітів, у котрій мали ми вже першого вечора дискусію. Моя мати спала спокійно, пані Міллер сиділа напівдрімаючи непорушно в фотелі коло неї, і я пішов за дівчиною.

Вона отворила дійсно одне вікно широко і, сперши голову на руку, дивилась якийсь час мовчки в чудову безгомінну ніч. Було по легенькім дощі, і теплий воздух, переповнений вогкістю, пригадував собою весняні ночі. Саме перед вікнами, над горою, пишався місяць, і навкруги панувала тишина, майже північної години!

Я підійшов до дівчини.

– Кріпіться, панно Маню.
– промовив я до неї півголосом.
– Я тепер такий щасливий, що хотів би, щоб усі, а й ви, почували себе такою. Але тепер ви втомлені, і я не задержу вас довго. Я хотів вам нині лиш поки що одним словом за все добро, що пішло від вас для мене й моєї матері, подякувати. Але де те слово, панно Маню, щоб ним висказати всі мої почування для вас?

На мої слова дівчина звернулася до мене, і по її лиці було видно вираз зчудування.

– Я тут недалеко вашої матері ще лиш на хвилину задержусь, - сказала, - а відтак також піду.

– Чи моя присутність вас виганяє?
– спитав я, і мій голос, котрий мав я досі завсіди в своїй власті, задрижав мимоволі м'якістю.
– Ви ж тут у своїй хаті; я втиснувся в неї й розбив на силу її супокій.

– Не в тім річ, пане Олесь, - обізвалась вона.
– Я потрохи звикла перебувати тепер в оцій кімнаті. Ви самі чули, що моя присутність при постелі хорої лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим задержуватись в поблизькості вашої матері довше. Цими днями, а може й завтра, як чую, приїде пані Дора К. Вона займе, як заявила мені пані Міллер, оцю кімнату. На час, нехай би й який короткий, поки переїде хора досвого дому, я піду до панства Маріянів. Краєвиду, як оцей, - додала, вказавши рукою на дійсно чарівну картину ночі перед очима, - може, й не побачу перед від'їздом вдруге.
– Вісім день злетить скоро, тому зачинаю поважно прощатися зо всім.