Через кладку

– Маню!
– обізвався я півголосом і приблизився до неї.
– Завтра не йдіть ще від нас. Хто знає, чи Дора буде вже завтра тут. А хоч би так, тоді хоч тут і там покажіться у хорої, і в нас. Тут ви дома, а хора, вона також звикла до вас.

– Як хора, - докінчила дівчина з ледве замітним нервовим усміхом.
– Але я сповню ваше бажання. За кілька день перевезуть її додому, там вона віднайде себе, як віднайде себе з нас кожне; а відтак піде кожне своєю дорогою, стаючи на своїм місці, не забираючи нічого з усього пережитого на будуче з собою. Чи вдоволені ви, пане?

– Це чую я від вас по раз другий, панно Маню, - сказав я спокійно, хоч у мені задрижало на останні її слова болюче.
– Я б думав, що саме по тім тяжко псребутім часі, коли ми, мов два добрі товариші, прямували до одної мети, сторожачи над боротьбою між життям і смертю, з пожертвуванням всеї сили, - ми повинні тепер розійтись інакше. Ми ж станули собі ближче.

– Гадаєте?
– опитала вона, і її ніжні вуста скривилися гіркою усмішкою.

– Я так думаю.

– А я - ні. Якраз ті наші переконання не зливаються в одно, - відповіла вона поважно.

– Я признаю, панно Маню, що багато дечого, що стояло незрозумілістю, упередженням і поглядами молодшої «Sturm-і Drangperiode» [70] між нами, ви вирівняли своєю благородністю, а головно шляхетним поступуванням. Останній, для нас обох утяжливий час затер чи не на все нерівності між минувшиною а теперішністю. Такого погляду й почування, я переконаний, є й моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви є в дійсності. Не могла не взнати ваш несамолюбний героїчний учинок проти неї, не відчути вашої безкорисності. Вона вам мусить віддати належний поклін, якою б і не була консеквентна в своїх почуваннях і постановах з давнішніх літ.

70

– Періоду «бурі і натиску» (нім.).

– А я буду досить твереза не повірити хвилевим настроям, пане Олесь!
– відповіла вона й піднялась гордо.
– Зрештою, і на що б це все здалося? За тиждень або й кілька день пізніше розійдемось ми назавше; пощо, отже, скидатись того, що піддержувалося тверезим розумом цілими роками? В кожнім іншім разі, - додала, - була б мене, може, зміна її поглядів до моєї особи ущасливила, але нині залишить вона мене холодною Внутрішньо ми однаково розлучені на все.

– На все, Маню?
– спитав я. І я чув, як мій голос мимоволі задрижав.

– Так, пане Олесь. Чи як же?
– спитала й підняла своє лице, що пригадувало блідістю в слабім освітленні якийсь білий цвіт.
– Чи донька колишнього вбогого, але чесного урядовця, що не мала за життя його, з причини свого вбожества, вартості в очах ваших і вашої матері, перейнятої матеріалістичним духом, може її тепер, яко вбога вчителька, що бігає по лекціях, щоб здобути матеріальні засоби, більше мати, як перше? Ні, пане Олесь, - сказала й потрясла гордо головою.
– Якою й була Маня Обринська колись наївною, вірующою в безкористь людську сліпо, в здійснення ідеалів і мрій, то нині вона не є нею більше. Не годна більше бути. Ми були віддалені від себе, жили іншим життям і заняттям, - тягнула далі, під час коли її альтовий голос заграв нараз сильним зворушенням і пірвав і мене з собою, - але я відчувала гірко, що лиш сама та моя вбогість відділила мене від вашої матері й від вас, дарма що душа моя протестувала проти тих розумувань. Остаточно одначе і піддалась їм, переконуючись, що слушність по їх стороні.

Через хвилину я дивився зчудовано на неї, а потім обізвався:

– Чи справді ви того переконання, що я й моя мати причинились своїм, як утримуєте, «матеріалістичним» духом до того? В які уявлення загнались ви, під яким впливом перебуваєте? Ви несправедливі, пані!

– Не можна інакше збирати, як засівається, - відповіла вона, усміхнувшися гірко.

– Я не розумію вас, куди прямуєте ви, пані?

Вона здвигнула плечима.

– Ви огірчені й упереджені проти нас, хоч мені не зрозуміло, з яких причин. Ба я піду навіть дальше, - говорив я спокійним голосом.

– Я припускаю, що в моєї матері більше матеріалістичного духу, чим, може, в деяких інших жінок. Це в неї виробилося з деяких причин, котрі порушувати не належить сюди. Одначе крайньою матеріалісткою, як ви це заявляєте, вона не бувала ніколи. На те не допустила б уже її релігійність.

Дівчина вислухала мене мовчки, а відтак, перейшовши повільним, нечутним кроком кімнату, звернулася знов до вікна.

– Бачите, пані Обринська!
– сказав я.
– Ви не маєте фактів і доказів на свої заявления, з котрими, як міродайними, ми повинні числитися.

Вона все ще мовчала, опираючись до вікна, мов я не знаходився недалеко неї; і доперва по хвилі завзятого мовчання заговорила, ігноруючи мої слова цілковито.

– Понад усе ставила вона й ви матеріалізм. Той грубий матеріалізм, що нівечить безоглядно найтонші зворушення душі, найшляхетніші заміри й постанови людської душі. Понад усе.

– І я, панно Маню! І я?
– спитав я, прокидаючися, мов доторкнений гарячим залізом.
– І я, панно Маню?

– І ви також!
– відповіла вона твердо.

– Я також!
– повторив я і пронизав її своїм, я чув, у тій хвилі майже ненавистю спалахнувшим поглядом.
– Маню, схаменіться! Ви могли б своїх слів пожалувати. Я мужик, - упімнув я, - ви з скоробіжучою аристократичною кров'ю в жилах, це правда; але мужицька амбіція, зражена раз до глибини душі, могла б статись для аристократів динамітом, яким би там спокійним і поблажливим не здавався мужик з поверховності. На точці честі він твердий, як камінь, а гордійські вузли, нав'язувані аристократичними руками з шляхетськими гербами на нігтях, розтинає він без вагання.

Вона стояла спокійна, бліда, з очима, що зоріли проти мене, мов ждали, щоб я цілком успокоївся. А відтак пішла до дверей, і мов переконавшися там, що слова наші не дійшли ні до матері, ні до пані Міллер, вернулася знов повільним кроком.

– Я хочу доказів і фактів, хоч би яких незначних!
– наставав я на своєму, сильно зворушений.

– Добре, - сказала вона, - я їх вам подам кожним іншим разом, лиш нині ні, пане Олесь!
– Із тими словами відвернула своє лице, мов ховала його від мене.
– Нині ні.

– Нині ні?

– Так, - відповіла вона зміненим голосом.

– Коли ж я хочу їх саме нині мати!

– Нині ні, пане Олесь, - повторила вона й цим разом (о, диво!) прохаючим голосом.
– Нині ні.

– Чому нині ні?
– спитав я, і в моїм голосі продзвенів мимоволі грізний тріумф побіди.

– Бо ви нині щасливі, пане Олесь, як самі сказали, а я нині обезсилена.

– Ага!
– кликнув я, сміючись злорадно.
– Аристократка не хоче псувати мужикові «неділі». Чи не так?
– спитав я і з тим словом приступив до неї ближче.
– Ні, пані Обринська. Я настаю на те, щоб аристократка попсувала мужикові святочну днину й почислила факти, що потвердили б закиди її та обвинувачення про нашу матеріалістичність. Могла вона знати їх і про них мовчати, можу й я про них дізнатися.

Знов стулилися дівочі вуста до мовчання, знов той самий прохаючий вираз у карих очах - не силувати її. Але я не втерпів. Вона боролась, очевидно, щоб, бути може, не завдати мені своїми висказами болю, між тим коли я, саме внаслідок того, тратив чимраз більше супокій і моя душа неначе видющою ставала. Заразом я не міг при тім усім і не відчути, що оця чудна дівоча душа перейнята до мужика чистою несамолюбною любов'ю, не міг і не сказати собі, що між нами панує якась таємнича перепона, - сила, що спиняє цілковите довірочне зілляння душі в душу. Я почав по хаті проходжуватись, оставляючи їй і собі час до заспокоєння, а остаточно спинився перед нею.