Чорні Журавлі Всесвіту

Раїн зовні лишався спокійним. Та й він усе частіше почав заводити мову про те, чи не пора, зрештою, облишити даремні пошуки, не витрачати марно часу, а використати його для того, щоб оглянути весь супутник, дослідити його — хоч би в інтересах майбутніх поколінь. І — хто знає? — якщо в усьому цьому величезному господарстві знайдеться бодай один придатний до користування телескоп, присвятити свій час (час, який лишався, — так слід розуміти це) тому, що було справою його життя — спостереженню за світилами.

Починало здаватися (чи це Сенцова вже охоплювала паніка?), що Коробов теж вивчає ракету не для того, аби застосувати свої знання при поверненні, а просто щоб якось згаяти час. Може, з таким же захопленням, інколи думав Сенцов, і з таким спокоєм другий пілот розв’язував би зараз шахові задачі, коли б мали вони шахи?

Та припинити роботу не можна було. Зв’язок з Землею був необхідний за всяку ціну: йшлося про безпеку тих, хто згодом полетить цією ж трасою, про безпеку багатьох людей і кораблів. Передавач був конче необхідний. Порівняно з завданням попередити Землю їх власний порятунок відступав на другий план. Тому слід було підбадьорити Азарова, якось допомогти йому.

…Сенцов залишив Раїна і Коробова в нижньому поверсі носової частини ракети, де вони то сяк, то так намагалися підступитись до наглухо закритого апарата штучної гравітації, і рушив у каюту Азарова.

Азаров лежав, уткнувшись обличчям в еластичне ложе. Очевидно, нерви все-таки не витримали: по всій підлозі каюти було розкидано деталі, пластини друкованих схем, окремі блоки, валялись клапті паперу — залишки чергової знищеної схеми.

— Не виходить? — спокійно спитав Сенцов.

– І не вийде. З таким же успіхом можна монтувати передавач з пляшок від пива. Генераторний блок загинув, чим я його заміню? Від підсилювача надвисоких частот що лишилося? Ріжки та ніжки! Нічого й думати…

— Думати все-таки треба, — сказав Сенцов. — Передавач — це головне. Іншого способу повідомити Землю ми не маємо й не можемо мати. Звичайно, на супутнику напевне є якісь пристрої зв’язку. Але як їх розгадати? Як збагнути, передавач це чи який-не-будь агрегат, щоб чистити чоботи?

Азаров кивнув.

— На це надії нема, — сказав він. — Ми можемо покладатися тільки на свої деталі. А в нас їх не вистачає, і взяти їх ніде.

Обидва замовкли, кожний болісно думав, де шукати вихід. Потім Азаров тяжко зітхнув.

— Еге ж, знати б на Землі, що таке скоїться, всю ракету напхав би запасними блоками. Шкода, що в другий рейс і ти не доведеться: тепер уже є досвід в галузі вимушених посадок.

— Ну, це ти облиш, — промовив рішуче Сенцов. — Усі ми хочемо ще літати. Гинути ніхто не збирається. Ось тому й потрібен передавач.

— Ми все зробили, — пробурмотів Азаров. — Тепер залишилось тільки з честю закінчити. Передавач? На передавачі ми на Землю не полетимо.

— Не знаю, звідки раптом такий песимізм, — сказав Сенцов. — Загинути тут ми ніяк не можемо… (Азаров ворухнувся, скоса глянув на Сенцова). Ну, припустимо найгірше. Ми справді не зуміємо використати цю ракету. Ну й що? (Азаров часто закліпав, потім подивився на Сенцова вже прямо). Будемо ждати тут. Кисню, води вистачить надовго. Продуктів — на рік. На лихий кінець налагодимо їх регенерацію.

— І що ж — до кінця життя? — хрипко спитав Азаров.

Сенцов знизав плечима, посміхнувся.

— Л скільки ти ще думав прожити? — спитав він спокійно.

Азаров закліпав, нетвердо відповів:

— Ну, років сімдесят…

— Хай так. То чому ж не можна жити тут? Створимо, так би мовити, філію людства… Тільки нам тут доживати віку не доведеться! Хоч це вже залежить від тебе.

— Від мене?

— Звичайно. Буде зв’язок з Землею — по нас прилетять не пізніше, як через рік. Ти ж сам розумієш, нас не кинуть. Рік — це навіть крайній строк…

— Подумаєш, рік! — сказав Раїн. Обидва озирнулись — не помітили, як він з’явився в дверях. — Робінзони он десятками років жили, та хіба в таких умовах? Тут за рік всього навіть оглянути не встигнеш.

Азаров усе ще лежав, але щоки його злегка зарожевіли.

— Так що зупинка за тобою. Зумієш змонтувати рацію — витягнемо її на поверхню супутника, будемо сигналити на Землю.

— Але з чого? З чого? — закричав Азаров. — Наче я не хочу! Немає ж виходу!

— Вихід завжди є! — твердо сказав Раїн. — Треба тільки вміти його знайти. З могили, кажуть, немає виходу, та й то люди вибирались. Треба шукати! Ти не пробував використати те, що лишилося від обчислювачів Калве? Адже там якісь блоки вціліли…

— Та думав я про це, — відповів Азаров. — А ви бачили, що там уціліле? Таких блоків і в мене самого хоч греблю гати.

— Справді, треба ще подумати, — сказав Сенцов. — Адже вихід десь є, напевно є, тільки ми його не бачимо…

На хвилину запанувало мовчання. І потім Сенцов задумливо промовив:

— Генераторний блок, генераторний блок… А якщо взяти деталі від інших приладів? Наскільки я пригадую будову рації, там використовувалась частина тих же типових деталей, які стоять у наших радіометричних приладах… Хоч би в тих самих лічильниках. Га?

— Я прикидав, — сказав Азаров. — Дещо звідти можна запозичити, але не все.

— Лічильник? — зненацька спитав Раїн. — Заждіть, в мене виникла ідея… Лічильник же ми тут знайшли?

— Ну, знайшли…

— Так, виходить, і сама автоматична ракета має бути десь тут, на супутнику. її треба тільки розшукати. Адже радіообладнання ракет-автоматів принципово від нашого нічим не відрізнялось?

— Лише в деталях! — сказав Сенцов, і Азаров ствердно кивнув. — Це думка!

— Може, там взагалі зберігся цілим передавач! — натхненно підхопив Азаров. — А й справді, як нам одразу не спало на думку?.. Треба негайно розпочати розшуки!

— Я думаю, — сказав Раїн, — що взагалі треба змінити порядок робіт. Хай Коробов укупі з Азаровим ідуть розшукувати. А я допомагатиму Калве, Удвох у нас діло піде набагато швидше. З оглядом же ракети Чудово впораєшся і ти сам.

— А який сенс? — спитав Сенцов. — Калве й так працює правильно. А ми б удвох…

— Хм… — непевно відповів Раїн. — Нагору я все-таки піду?

— Що ж, будь ласка, — погодився Сенцов. — А ти, Вітю…

Але Азаров уже пішов по скафандр.

13

Калве завів Раїна до круглого залу з пультом.

— Ось, — промовив він. — Тут міститься пульт керування. Але вся річ у тому, що ці машини самопрограмуються. Вони здатні самі змінювати режим роботи в залежності від зміни навколишньої обстановки і так далі…

— Знаю, — відповів Раїн. — Відчули на власній шкурі.

— Отже, мислячи логічно, керувати ними практично нема ніякої потреби. Але водночас є і пульт, і органи керування — ось вони. Ця ручка зовсім змінює режим роботи. Я тут де в чому зумів розібратися…