Чорні Журавлі Всесвіту

— Правильно, так і ми з Калве вирішили, — підтримав його Раїн. — Ну, а коли викинули, то шукати її марна справа, самі розумієте…

— Та не може бути! — заперечив Азаров. — Вони ж не можуть бути такі дурні, ваші роботи й машини. Викидати ракету, в якій нема жодної людини, незаправлену, неготову і взагалі чужу…

— Вони не дурні і не розумні, — сказав Калве. — Вони діють за програмою. Щодо людей — може, і в них на зорельоті були автоматичні ракети-розвідники. А відносно того, що викинута ракета була не готова, то автомати цього просто не помітили.

— Тобто як? — здивувався Коробов.

— Можна собі уявити, що автомати, які знімають дані датчиків після повернення ракети з рейсу і передають їх у кібернетичний пост, приймають сигнали, котрі свідчать про недостачу чогось: пального, енергії… Тоді відбувається дозаправлення. А оскільки, як вони собі “розуміють”, ремонт закінчено, сигналів про недостачу чогось не надійшло, то, виходить, ракета готова до вильоту.

— Може бути, звичайно, що це й не так, — сказав Раїн. — Але навіщо сперечатися й сушити голови? Давайте перевіримо!

— Як саме? — спитав Сенцов.

— Пожертвуємо нашим скаліченим кораблем. Він нам більше не потрібний, з нього знято все, що можна було. Переключимо машину на наш ангар. Тоді буде видно, що станеться. Автомати вже кілька днів не чіпають ракету. Якщо наші припущення підтвердяться, значить ми дізнались, як відправляють ракети. І, крім того, облишимо даремні шукання…

Сенцов мовчав. Було видно, як шкода йому розлучатися із своїм, хай навіть ні до чого не придатним кораблем: командувати ним доручено йому, Сенцову, і ось не вберіг… Крім того, якщо експеримент підтвердить припущення Раїна і Калве, значить не лишиться ніякої надії розшукати деталі, яких не вистачає для радіопередавача, щоб налагодити зв’язок із Землею…

— А куди ж зникла решта наших розвідувальних ракет? — прагнучи знайти бодай найменшу можливість іншого рішення, спитав Сенцов. — Адже їх посилали кілька, і жодна не повернулась. Що ж по-вашому: їх усі ось так тут прооперували, а потім викинули? Дуже неприродно виходить…

— Про долю інших автоматичних ракет ми поки що нічого не знаємо, — відказав Раїн. — Можна тільки гадати. Може, й не одна з них побувала тут. А ймовірніше, що решта ракет, потрапляючи в сильне магнітне поле цього зорельота, вибувала з ладу, втрачала правильний курс…

— Можливо, — задумливо додав Коробов. — Відмовила автоматика, і полетіли вони кудись у безконечність, шукай їх тепер. Ти згадай, командире, як нам самим довелося взятися за керування, коли при наближенні сюди заковерзували автомати.

Сенцову нічого було заперечувати. Нічого не скажеш, докази переконливі. По довгій паузі він мовчки кивнув, схвалюючи план Раїна і Калве.

Кінець кінцем головне було — одержати якнайбільше даних про будову зорельота. Хто знає, хай не тепер, а бодай через півроку вони зможуть розібратися і в тому, як його творці налагоджували зв’язок, зуміють все-таки послати сигнал на Землю. Для цього варто було пожертвувати багато чим.

…Три пілоти неквапливо увійшли в ангар. Піднявшись на естакаду, постояли біля корабля. Металева сигара зараз була зовсім не схожа на ту, якою її втягли сюди автомати всього кілька днів тому. З’явилось два нових люки. Основний ступінь міцно приварено до першого — тепер уже не було ніякої можливості відкинути його в польоті… Якісь гребені прикрашали середню частину ракети. Такі ж самі вони бачили і на оболонці чужого корабля, що став тепер їхньою домівкою. Навіщо вони?

Сенцов злегка доторкнувся, немов погладив, шорсткуватої оболонки ракети. Вручну закрили люк, що так і лишився відкритим з самого дня нападу. Потім мовчки спустилися з естакади і відійшли далеко в куток залу. Сенцов послав Азарова передати вченим, що можна розпочинати.

Минуло кілька хвилин. Несподівано в залі почулося легке гудіння, на стінах спалахнули, замиготіли сотні лампочок. Їхня перекличка ставала все швидшою, нарешті, лампи стали спалахувати й гаснути з такою швидкістю, що замерехтіло в очах.

Обидва чекали: ось-ось ракета зірветься з місця, поповзе вгору по естакаді… Та лампочки раптом погасли.

Минуло ще кілька хвилин. Усе почалося спочатку — і знову без очевидного результату. Знову настала перерва, вона тяглася, здавалось, вічність. Сенцов уже зібрався пройти в кібернетичний центр і поцікавитись: чи довго ще вчені-дослідники мають намір розважатись, чи не краще одразу визнати, що дослід їхній не вдався, припущення не підтвердилось?..

У цю мить перекличка вогників почалася втретє, і Сенцов вирішив зачекати до чергової перерви. Та лампочки не згасали, їхнє мигтіння злилося в один світловий киплячий вихор, і, нарешті, Сенцов і Коробов побачили, як важке тіло ракети почало поволі, ледь помітно спливати над естакадою… Воно повисло в повітрі на відстані кількох сантиметрів від поверхні увігнутого лотка, на якому лежало. Це здавалось дивним, надприродним.

— Зараз вони її… — сказав Коробов.

Сенцов замахав рукою, немов вимагаючи цілковитої тиші.

Глухо загуло десь зовсім поряд, за стіною. Затремтіла підлога. По ній ледь помітно заструмували цівочки пилу. Вони текли й текли у двох напрямках — до кутків залу. Сенцов зрозумів, що запрацювали компресори, висмикуючи повітря з ангара.

— Так, вони мають рацію… — пробурмотів він.

Зненацька обидва космонавти здригнулися. В ангарі пролунав могутній рев. Стихнувши, він повторився ще й ще… Спалахнуло під стелею велике червоне око, його уривчасте світло здавалося гнівним. Виття сирени все посилювалось.

— Ясно! — прокричав Коробов. — Нам доведеться вийти… Очевидно, за вимогами безпеки присутність будь-кого в ангарі під час запуску не дозволяється…

Вони швидко пішли до дверей, відчинили, вискочили в коридор. Поки опускались двері, Сенцов окинув останнім поглядом корабель — він усе так само висів над естакадою… Двері опустились, і одразу ж задрижали стіни, стеля — і все стихло, тільки глухе гудіння компресорів чулося за стіною. Коробов спробував відчинити двері, вони не піддавались. До них підійшла решта. Мовчки зупинились, стали чекати.

Двері відчинились хвилин через п’ять. В ангарі все було, як і раніше. Тільки естакада спорожніла.

— Так… — сказав по хвилинній паузі Сенцов. — Ну що ж, прощай… — І було незрозуміло, чи його слова стосувалися зниклого назавжди корабля, чи надії змонтувати передавач, чи всього разом…

— Далеко вона не полетить, — мовив Азаров. — Двигуни ж не вмикаються…

— Стане супутником Марса, — кивнув Раїн. — Колись ми її виловимо…

— Ну, ходімо, — гукнув Сенцов, і всі повернулись у ракету. Скинули скафандри, зібралися в кают-компанії.