Чорні зорі

Радари не дають зображень. Тому природно, що сплески ліній, накреслюваних електронними пучками на екранах локаторів, розшифрували саме так. Ракети йшли на великій висоті — близько ста кілометрів — і з такою неймовірною швидкістю, що її не вдалося навіть визначити. Через три хвилини після першої було зафіксовано другу ракету…

Цікаво, що Кримська обсерваторія, розташована приблизно на одній довготі з Полтавою і озброєна значно потужнішими телескопами, польоту цих тіл не зафіксувала. Отже, у вдалих спостереженнях Степана Георгійовича Дрозда величезну роль відіграв випадок: полтавському астрономові просто пощастило. Та коли згадати, що на земній кулі дуже багато обсерваторій і що спостереження за небом провадяться безперервно, стане зрозумілим, що випадковість у даному разі була проявом закономірності: хтось повинен був помітити ці тіла, і першим помітив їх Дрозд.

Повідомлення Степана Георгійовича та радіограми чорноморських постів пішли різними шляхами, але спричинилися до подібних дій. Шифроване радіо постів полетіло в Головний штаб Протиповітряної оборони; за ним надійшли повідомлення інших, внутрішніх постів спостереження. Вони неначе рідким пунктиром позначали політ ракет з півдня на північ. Протягом кількох хвилин усі авіаз’єднання на аеродромах Європейської частини СРСР радіонаказами з штабу було приведено в бойову готовність “номер один” — пілот у літаку.

“Де впадуть?” чекали у Головному штабі. Проте ракети не впали ніде. Не знижуючи висоти, вони пролетіли над Калініном, Ладозьким озером, Карелією; їх траєкторія помітно викривлювалась на захід. Над Печенгою вони залишили територію СРСР і помчали до норвезьких островів Шпіцберген. Політ ракет тривав трохи більше як шість хвилин, — такий результат було одержано після зіставлення радіограм з півдня й півночі.

У Головному штабі відчули деяку полегкість і віддали наказ замінити готовність “номер один” готовністю “номер два” — льотчик на аеродромі.

Телеграму Дрозда було передано в Харків, у Пулково, в астрономічний центр Академії наук, а далі — в усі обсерваторії Радянського Союзу й світу. У незвичайний час, коли у східній півкулі починався день, астрономи Європи, Азії, Африки, Австралії почали нишпорити в небі рефракторами, рефлекторами, радіотелескопами.

Невідомі тіла не зникли. Через годину після спостережень Степана Георгійовича їх помітили телескопи Кейптаунської обсерваторії, ще через двадцять хвилин їх засікли над Магдебургом…

ТРИВОГА

В Європі настав ранок.

Багато газет Парижа, Лондона, Рима затримали свої ранкові випуски, щоб опублікувати одержані в останню годину повідомлення про невідомі супутники, які з’явилися над Землею цієї ночі. Власне, новина не так уже й приголомшувала: не вперше над планетою кружляли в усіх напрямках супутники, які було видно в бінокль і простим оком. Незвичайним було, мабуть, тільки те, що ці нові таємничі супутники, рухаючись у стратосфері, поки що анітрохи не розжарилися від тертя об повітря і що про їх запуск не повідомляла жодна держава світу.

Та це могло здатися важливим лише для вчених. Газетярі ж західних країн, люди, яким нерідко бракує знань, але які вміють буйно фантазувати, створили сенсацію:

“Космічні кораблі кружляють над землею!”

“Марсіяни шукають місця для посадки!”

“Супутники-снаряди! Невже в них марсіянські Мішель Ардан, капітан Ніколь і Барбікен?”

“Снаряди з глибин всесвіту!”

“Просимо до нас, жукоокі!”

“їх уже можна розгледіти в бінокль! Купуйте шістнадцятикратні біноклі Цейса!”

Того дня більшість людей тільки те й робила, що вдивлялася в небо. Оптичні магазини розпродали всі свої товари, навіть окуляри із збільшувальними скельцями Ентузіасти розбирали об’єктиви фотоапаратів і майстрували з них підзорні труби. Ніхто нічого до пуття не знав, крім газетярів, звичайно. Останні, вигадуючи казна-що, штурмували обсерваторії і безперервними інтерв’ю набридали астрономам і астрофізикам, які звикли до спокійного розміреного життя.

“Немає сумніву, що це — космічні кораблі, — друкували газети великими літерами заяву відомого астронома Редлі. — Хіба ж могла б хоч одна держава в світі стриматися, щоб не заявити про супутники, які вона запустила?”

Протягом дня супутники були помічені послідовно над Барселоною, Лондоном, Каліфорнією, Середньою Азією, Каїром, Польщею, Мельбурном, Новою Гвінеєю, Алма-Ата і так далі. З’ясувалося, що вони увесь час відхиляються на захід, відстаючи від обертання Землі. Це в свою чергу підтверджувало думку про космічне походження тіл.

Про кожне нове спостереження повідомлялося в спеціальних випусках газет і по радіо. Самі спостереження з точним зазначенням часу та координат надсилалися в астрономічні центри: Грінвіч, Пулково, каліфорнійську обсерваторію Паломар. Там їх систематизували.

Надвечір картина в Європі почала прояснюватись. Газети вмістили фотографії супутників, зроблені в Мексіці спеціальним телескопом, призначеним для спостережень за метеорами. Знімки, передані фототелеграфом, були невиразні, проте на них, на тлі попелясто-сірого неба, вимальовувались темні снарядоподібні силуети. За ними тягся світлий шлейф. Дані про розміри супутників, виміряні різними спостерігачами, приблизно збігалися: півтора-два метри завдовжки і не більш як півметра в поперечнику.

“Думку про те, ніби в снарядах є живі істоти, — писала одна газета, — доведеться відкинути. Або припустити, що марсіани не більші за кролів”.

Швидкість супутників становила вісім і одну десяту кілометра за секунду для першого і на п’ятдесят метрів за секунду менше для другого, який поступово відставав.

Їх траєкторія була дуже викривлена і через полюси не проходила. Зниження супутників ніхто із спостерігачів п’яти континентів не помітив.

Остання новина — повідомлення з Пулкова — вже не потрапила в газети, її передало нічне радіо:

“…Зіставлення даних про політ тіл-супутників дало змогу визначити період і траєкторію їх обертання. Це, в свою чергу, допомогло обчислити масу тіл. Виявилось, що вона однакова в обох супутників і дорівнює приблизно чотирьомстам п’ятдесяти тоннам при розмірі півтора-два метри у довжину. Ці величини в сто з лишком разів перевищують масу найбільших супутників, запущених під час Міжнародного геофізичного року. Незбагненним є той факт, що середня питома вага матеріалів, з яких складаються обидва тіла, дорівнює приблизно тисячі трьомстам грамам на кубічний сантиметр, тобто в сотні разів більше, ніж питома вага найважчих металів. Таке співвідношення маси і об’єму робить зрозумілим незначне гальмування тіл-супутників в атмосфері та їх величезну кінетичну енергію.