Чорні зорі

Зібралися всі. Якін читав уголос переклад статті. Іван Гаврилович зняв окуляри і через плече Яшка мовчки дивився в аркуші. Він поступово, але густо червонів. Сердюк без потреби витирав хустинкою замащені руки. Оксана ще не збагнула, в чому справа, і тривожно дивилася на Якіна.

Зрозуміло, чому червонів Голуб: він, як і я, не передбачив цього. Ми забули про електронні оболонки…

Одне слово, одразу ж припинили дослід і почали готувати нові препарати: кусочки калію, сірки і міді. Помістили їх у мезонатор усі разом, почали опромінювати. Розпливчаста хмарка мезонів синюватим світлом оповила три маленьких кубики у фарфоровій ванночці. Опромінювали чотири години — до кінця робочого дня, потім витягли, щоб виміряти радіоактивність. Та вимірювати було нічого — зразки залишились нерадіоактивними, ніби й не побували під мезонним пучком…

Коли поверталися в гуртожиток, Яшко тихенько засміявся:

— А скринька просто відчинялась, як казав у таких випадках дідусь Крилов. Те, що ви з Голубом вважали за очікувану нуль-речовину, яка не дає радіації після опромінювання, виявилося не нейтридом, а звичайнісінькою стабільною речовиною. Нуль-речовина — це просто метал і все!

— Ми з Голубом? — перепитав я. — А ти хіба не вважав?

— Я? А що — я? — Яшко здивовано й відкрито глянув на мене своїми голубими очима. — Я виконавець. Мене ніхто не питав…

От негідник!

…Нічого не буде: ні атомних двигунів завбільшки з автомобільний мотор, ні ракет із нейтриду, які б сідали на Сонце, ні машин, що розтинали б гори, нічого… Навіщо ж ми з Сердюком лазили в камеру під радіацію, ризикуючи здоров’ям, а може, й життям? Для того, щоб хихикав Яшко? Щоб усі скептики тепер зловтішно завили: “Я ж казав, я ж попереджав! Я з самого початку не вірив у цю наукову аферу!” О, таких тепер знайдеться немало!

10 березня. В лабораторії нудно.

Іван Гаврилович сидить за своїм столом, щось підраховує. Над ним хмарами клубочиться цигарковий дим.

Ми з Олексою Йосиповичем потроху провадимо далі опромінювання за попередньою програмою. Якін робить аналізи. Адже дослідження треба довести до кінця, виконати план… А на якого дідька його виконувати, коли наперед відомо, чим усе це скінчиться?

2 квітня. Сьогодні Яшко зчинив скандал.

Останнім часом він взагалі працював украй недбало, і ось напросився на неприємність, йому дали для аналізу зливок калію, який недавно опромінювали. Яшко заклав скляночку з гасом, у якій лежав калій, у свою “гарячу” камеру і, висвистуючи, почав орудувати маніпуляторами… Спочатку я побачив у вікні камери лише оранжеві відблиски. Яшко почервонів і нерішуче крутив ручки маніпуляторів.

Я підбіг до нього. В камері, у великій чашці з водою, палахкотіли оранжевим полум’ям сріблясті краплі розплавленого калію.

— Ти що?

— Та ось… впустив ненароком у воду… — пробурмотів Яшко. — А гарно горить, правда?

— Дурень! Він же радіоактивний, тепер камера вийде з ладу…

Я відштовхнув його, спробував виловити палаючі краплі пальцями маніпуляторів, та нічого не вийшло. Калій горів.

Підбігла Оксана, побачила полум’я:

— Ой, пожежа!

Підійшли Іван Гаврилович і Сердюк. Голуб похмуро подивився скрізь скло: краплі вже догоряли, камеру заволокло димом.

— Та-а-к… — він повернувся до Якіна. Той похнюпився, готуючись вислухати докори.

Але несподівано для всіх Голуб м’яким лекторським тоном мовив:

— Калій, юначе, має питому вагу нуль і вісімдесят чотири сотих одиниці. Коли нагадати вам, що питома вага води дорівнює одиниці, то ви легко можете здогадатися, що калій повинен плавати на воді. Це ми й побачили зараз. Цікаво й те, що калій, занурений у воду, бурхливо реагує з нею, виділяючи з води тепло і водень. Потім калій і водень займаються, в чому ви теж щойно переконалися. — І він красномовним жестом показав у бік камери.

Сердюк засміявся відверто і навіть глузливо. Оксана, яка також зрозуміла намір Івана Гавриловича, пирснула в долоню. Яшко, червоний, як рак, стояв, знітившись.

— Тому, юначе, — вів далі Іван Гаврилович, — калій зберігають не у воді, а в гасі, де він не окислюється, не горить і не плаває… Ось так.

Яшко не сподівався, що з нього так глузуватимуть. йому, інженеру, пояснювали, неначе семикласникові, що таке калій! Тепер він уже не червонів, а зблід.

— Спасибі, Іване Гавриловичу, — відповів він; голос у нього неприємно тремтів. — Спасибі за перші корисні відомості, які я одержав за рік праці у вашій лабораторії.

Це було сказано явно з люттю, і всі це зрозуміли. Голуб навіть розгубився.

— Тобто… що ви хотіли сказати?

— Тільки те, що з усіх наших дослідів лише цей, так би мовити, “експеримент” з калієм має очевидну цінність для науки, — з прихованою зловтіхою пояснив Яшко.

— Виходить… ви вважаєте нашу роботу… непотрібною?

— Уже давно.

На почервонілому чолі Голуба вип’ялась товста синя жила.

— Я тут нікого не тримаю… — почав він спокійно, але не стримався і закричав так голосно й сердито, що Оксана навіть відступила на крок: — Можете залишити роботу! Так! Забирайтеся геть! Сідайте знову за шкільну парту і поповніть свої мізерні знання з хімії!.. Ніколи мені не доводилося спостерігати чогось ганебнішого, ніж оцей захист власного неуцтва! Ви образили не мене, ви образили нашу справу!.. Ідіть геть! — Голуб поступово заспокоювався. — Одне слово, я звільняю вас з роботи за технічну неграмотність і виведення з ладу камери… Можете шукати собі інше, тепліше місце в науці.

Він повернувся й пішов до свого столу. Яшко, приголомшений таким поворотом справи, розгублено глянув на нас із Сердюком. Я мовчав. Сердюк курив і уважно дивився на Якіна. Той нерішуче кивнув у бік Голуба і, шукаючи співчуття, насмішкувато мовив

— Іч, який?.. Дай припалити, — і схилився до Сердюкової цигарки.

Сердюк люто кинув недокурка в попільницю. У нього заграли жовна. Він повернувся до Якова:

— Іди звідси, бо так припалю!.. Панікер!

Яшко знову спалахнув, мов макова квітка, і квапливо попростував до дверей.

— Червоніє, — сказав Сердюк. — Ну, якщо людина червоніє, значить, не все втрачено…

І Яків пішов. Мабуть, коли б Сердюк стукнув його раз чи двічі, я не став би за нього заступатися”.

НА ОСТАННЬОМУ ПОДИХУ

“16 квітня. Отже, минув рік, відколи я в Дніпровську. Знову квітень, знову зелене ніжне листячко на деревах. Тоді були мрії, радісні, напівдитячі: приїхати, зробити відкриття, здивувати світ… Смішно згадати… Все вийшло не так: я просто працював. Підсумків можна не підбивати: їх ще немає. Та й чи будуть вони?

Голуб останнім часом замучив себе роботою. Він дуже змінився: обличчя посіріло, очі запали, повіки червоні… Все намагається точно розрахувати “задачу про нейтрид”.

Яшко вже влаштувався. Якось я зустрівся з ним у коридорі.

— Порядок! — вигукнув він. — Працюватиму в електрофізиків. Там народ тямущий: трудяться не прикладаючи рук, а тимчасом у журналах статейки друкують — то про напівпровідники, то про надпровідність… Хлопці непогані. Дивись, Миколо, не прогадай із своїм Голубом: адже тобі теж пора збивати науковий капіталець. А там, у сімнадцятій лабораторії… одне слово, невже ти не розумієш, що природа повернулася до вас не тим боком? Проте бувай, біжу…