Чорна Брама

Туман рідшав. З бухти доносилося жалібне квиління чайок. Птахи ніби сперечалися з могутніми звуками рояля — трансляційний вузол клубу передавав урок гімнастики. Здавалося дивним, що саме в цей же день і час і в Москві, і в рідній Каширі, як і тут, у Заполяр'ї, звучать ті самі звуки рояля… Тільки тепер Нагорний зрозумів, що ще дуже рано, а пошта відкривається о десятій годині.

Він повільно пішов до старого причалу. Тут швартувались суховантажні баржі, буксири, катери «касатки», прозвані так за їхні високі морехідні якості.

Нагорний прихилився до штабеля колод. По той бік бухти у поріділому тумані височів силует «Завірюхи». Вузькі, неначе бійниці, порти фальшборту, гордовита форма носа, ледь скошена назад труба, весь його витягнутий довгий корпус навіть тут, біля стінки, був насторожений, могутнім і готовий до навального руху.

Можливо, уперше Нагорний подумав про те, що це його корабель, з яким він зв'язаний глибоким, вистражданим почуттям дружби.

Мороз дужчав, пробирався під шинель, ноги мерзли. Нагорний вирішив повернутись на корабель. Він ішов швидко і, піднімаючись по трапу, відчув, що повертається у свою домівку, де його чекає тепло затишного кубрика, знайомі шуми, запахи, а головне, люди — матроси, які разом з ним пізнають суворі закони моря.

На кораблі саме прибирали: сколювали лід, драїли мідні частини, змивали щітками і гарячою водою морську сіль з надбудов півбака.

Узявши ганчірку, Нагорний піднявся наверх.

— Ти чого так швидко? — запитав його старшина 2-ї статті Хабарнов.

— Пошта закрита, — відповів Андрій.

— За домівкою скучив, — співчутливо сказав Хабарнов. — От моя сім'я не так уже й далеко, із поморів я, мезенський, а віриш, уночі в кубрику лежу — про своїх думаю, душу зігріваю…

Те, що Хабарнов так легко зрозумів його душевний стан, здивувало Нагорного. Віджимаючи швабру, Хабарнов глянув на обрій, що прояснювався, і сказав:

— Південно-західний буде. В нас, у поморів, південно-західний вітер шалоником звуть. — Змиваючи через шпігат [6] воду з півбака, він засміявся: — Знаєш, хлопче, як помор у старовину на таргані ворожив, чи буде вітер? Мені батько розповідав. Плавали тоді з парусом. Вітру нема — нема тріски. А тріски не поїв — лихо поморові, весь день голодний. Бере тоді помор великого чорного таргана, кидає його за борт, дивиться й примовляє:

6

Шпігат— отвір у борту судна або в палубному настилі для стоку з палуби води.

У встока та обідника [7] Жінка чарівна, А в захода, салоника, Померла жона. Встоку та обіднику Каші наварю, А заходу, шалонику, Млинців напечу.

Куди тарган головою повернеться, звідти й вітру ждали. Ото, хлопче, коли б подивився мій дід, що в таргана щастя просив, на якому кораблі його Тихін плаває, то вдруге від заздрощів помер би!

— А він од старості помер? — запитав рудуватий матрос, надраюючи мідні дощечки з номерами шпангоутів.

7

Всток (поморськ.) — схід. Обідник (поморськ.)— південь.

— Та ні, від горілки, — похмурнів Хабарнов. — Факторія у нас була англійська, поморів спиртом споювала. Скільки там у житті людини призначено випити спиртного, то мій дід удвічі-втричі більше хильнув, та й умер передчасно.

Буксир підтягнув до борту «Завірюхи» наливну баржу з пальним, потім інтендант підвіз на грузовику продукти, Тільки після обіду черговий по кораблю дозволив Нагорному зійти на берег.

Чотири листи одержав Андрій: від матері, Хоми Лобазнова, друга з прикордонної застави, і два од Світлани.

Лист матері, як завжди, був повен тривоги за сина. Тут, у цім краю, у сорок четвертому році в боях за Великою Криницею загинув її первісток, Володимир. Мати завжди не помічає того, як мужніють її діти, і Андрій для неї лишався все ще дитиною. Довгими ночами, самітними й безсонними, розмовляючи з сипом, вона писала йому про все те, що непокоїло материнське серце.

«Андрушенько, у нас уже теплі вітри і на вулицях немає снігу. На тополях набубнявіли бруньки, — писала вона. — І в ті місця, де служиш ти, теж незабаром прийде весна, але ти не довіряйся першій весняній вісточці, вона не завжди правдива, ноги добре кутай, щоб сухі були і в теплі. Я тобі вовняні носки зв'язала, завтра зберу посилочку. Грошей, синочку, мені вистачає. Сьогодні була в мене Світланка, хороша дівчина, і любить вона тебе. Бережи, Андрушо, це хороше, чисте почуття…»

Ніч стояла незвично тиха. Електроенергією корабель постачався з бази. Корабельні двигуни відпочивали, ніби набиралися сил. Було чути, як била об пірс хвиля. Комендор не спав, його койка була верхня, і в головах горіла сильна електрична лампа під ковпаком з молочного скла. Укутавшись майже з головою, Нагорний лежав на боці і по кілька разів перечитував листи.

«Друже Андрію! — писав Лобазнов. — Так сталося, що я вже скоро рік служу на кордоні, а ти, хоробрий із хоробрих, усього тільки шостий місяць. Пам'ятаєш, як ми з тобою ще хлопчаками давали один одному слово, що завжди і всюди будемо разом? Тепер це справа давноминула, але коли я довідався у воєнкоматі, що ти ідеш в училище, а я — у Мурманськ, так мені прикро стало, що мало не розревівся. Тепер ми з тобою і близько і далеко — на одному кордоні, а побачимось невідомо коли. Ти пишеш про труднощі, а де їх нема? Коли ми мріяли з тобою про майбутнє, то хіба шукали легких шляхів? Пригадуєш, ми говорили про романтику, про сповнену пригод прикордонну службу? Ми уявляли собі погоню, боротьбу, стрілянину, смертельну сутичку з ворогом. А що в житті? За цілісінький рік служби я ще ні разу не бачив порушника кордону. Але коли подумати, то в нашій отакій „спокійній“ службі потрібно більше мужності, як у бою з ворогом. Обов'язки в нас з тобою невеликі, а справі служимо великій. Легше зробити подвиг, ніж увесь час завжди й усюди бути готовим до нього. Ти скажеш: „Ну от, знову наш Хома — горе від ума!“ Що поробиш, Андрушо, в тебе серце — голобельним, а голова за припряжного, в мене моя макітра за голобельного ходить…»

Почувши за спиною важку ходу боцмана (Ясачний цієї ночі чергував по кораблю), Нагорний сховав листа під ковдру.

Боцман обійшов кубрик, підгорнув ковдру, що сповзла з матроса, зупинився біля Нагорного й запитав:

— Чому, комендоре, не спите?

Нагорний трохи підвівся, щоб відповісти, і лист, схований під подушкою, упав до боцманових ніг. Ясачний нахилився, підняв голубий конверт і, поклавши його під подушку Нагорного, сказав:

— Зрозуміло, від Світлани. Після відбою матрос повинен спати.

Ясачний увімкнув нічне освітлення. У блакитному сяйві обличчя боцмана здалося Нагорному лагідним і привітним. Це був чоловік великої фізичної сили й невичерпного оптимізму. Про боцмана розповідали: одного разу, коли на талях піднімали двигун, ходовий кінець тріснув; двигун упав і придавив матроса. Ясачний ломиком трохи підняв станину і держав її так доти, поки не витягли потерпілого. Пізніше, коли треба було підсунути під станину лом, три чоловіки не змогли підняти її важелем.

Ніби про щось роздумуючи, боцман постояв коло трапа, що вів з кубрика, потім повернувся до Нагорного і тихо, щоб не розбудити матроса, який спав поруч, сказав, вийнявши з кишені флакон з вітамінним драже:

— Візьміть, Нагорний. Це аскорбінова кислота. У морі, коли буде хитавиця, розгризіть таблетку й тримайте за щокою. Полегшає.

— Дякую, товаришу мічман! — подякував Нагорний.

— І ось іще що, комендоре. Ти, напевне, чув? — несподівано перейшов боцман на «ти», — це завжди було в нього ознакою симпатії до того, з ким розмовляв: — Море любить сильних. Тут мова йде про силу людського духу. Зрозумів? У тебе, Нагорний, упертості на двох вистачить, моряк із тебе буде.