Чорна Брама

Боцман вийшов із кубрика, але заснути Андрій не міг. Те, що сказав тільки-но Ясачний, перегукувалося із Світланиним листом. Вона теж любила і вірила в нього.

Позаторік вони вперше зустрілися в дев'ятому класі школи. Тендітна, наче тоненьке деревце на вітрі, з ріденькими лляними кісками, сірими очима і бровами, схожими на крила, з кирпатим носиком і пухлими, трохи розтуленими губами, вона не сподобалась Андрієві. Він прозвав її «скіпка», і це прізвисько прилипло до неї, як іриска до піднебіння. Проте дівчина розмовляла з ним. поблажливим тоном. Вона підказувала йому на уроках, приносила книжки, які їй подобалися, хоча він і не просив її про це. Обгортала його підручники в гарний червоний папір, міняла пера на його ручці. Вона опікала його дбайливо і водночас вимогливо доти, доки Андрій, якому допекли глузування однокласників, не збунтувався. Вони посварились. Тоді свої піклування і опіку Світлана перенесла на Тихона Жевакіна. Цей Тишко — його так і звали Тишком — не тільки терпляче зносив опіку, але й швидко пристосувався до нових обставин, став навіть вимагати, щоб Світлана приносила йому до школи сніданок. Одного разу Нагорний зустрів Жевакіна на Оці, це було весною на риболовлі, і так його відлупцював, що Тихін два дні не ходив до школи. Андрія покарали, а Світлана демонстративно пересіла до Жевакіна.

Взимку, коли вони вже були у десятому класі, несподівано помер в Андрія батько.

Василь Іванович Нагорний був викладачем географії у Каширській семирічці. Вмер він у класі під час уроку — підійшов до карти, підняв указку і… упав наче скошений кулею.

Коли ввійшла Світлана, приголомшений горем Андрій був дома сам. Відтоді, як між ними виникла сварка, минуло понад рік, і за весь цей час вони не промовили одне до одного жодного слова. Дівчина мовчки зняла руденьку шубку, повісила її на вішалку, вимила посуд, підмела кімнату, так само мовчки сіла поруч Андрія і взяла його за руку. Вечоріло. Кімнату оповили холодні сірі сутінки. Шибки, розмальовані морозним узором, пропускали зовсім мало світла. «Якби ти знав, Андрушо, як я тебе люблю!..» — призналася Світлана і голосно, аж захлинаючись, заплакала на його плечі.

Від цих слів і від щирого дівочого признання стало так хороше й тепло, що Андрій сказав те, чого, можливо, ніколи не сказав би кілька хвилин тому. «Мені тато залишив листа. Я ще не читав. Давай, Світланко, прочитаємо його разом?»

Писати листа батько почав давно, ще в сорок шостому році, і писав його довго, до п'ятдесятого року. Лежав він у великому саморобному конверті, на ріжку якого було написано: «Моєму меншому синові Андрію в день його повноліття».

Це був великий лист, навіть не лист, а сірий учнівський зошит, у якому було коротко описано життя Володимира Нагорного — старшого Андрієвого брата.

Між сторінками, списаними знайомим татовим почерком, були акуратно вклеєні пожовклі фотографії, листи Володимира і вирізки з фронтових газет.

Андрій і Світлана читали зошит, сидячи поряд біля вікна і чекаючи, поки кожен з них закінчить останній рядок, щоб перегорнути сторінку.

З цього часу юнак і дівчина ніколи не говорили про свої почуття, але саме у той вечір вони обоє виросли і змужніли.

Тихенько, щоб не розбудити сусіда, Андрій спустився з койки, всунув ноги в холодні, вогкуваті чоботи, накинув шинелю, надів шапку, піднявся на верхню палубу і вийшов на ют.

Було морозяно. В чистому зоряному небі тріумфальною аркою палахкотіло, блискало, переливалося кришталевими іскрами північне сяйво.

СІРИЙ ЗОШИТ

Вихідний день на кораблі починається пізніше, але, за звичкою, Нагорний прокинувся о шостій. Кубрик, освітлюваний каганцем, був оповитий блакитними сутінками. Тільки Федя Тулупов, уставши на світанку, гладив білу тужурку вістового кают-компанії: напередодні він програв Лаушкіну в шашки і тепер розплачувався, прасуючи йому кітель.

Нагорний перевернувся на бік, намацав під подушкою лист, заплющив очі, намагаючись уявити, що сьогодні робитиме Світлана. У вихідні дні Світлана ходила на лижах. Для прогулянок у них були свої улюблені місця на берегах Оки. Мати писала, що сніг уже розтав і на тополях набубнявіли бруньки. Отже, синю спортивну шапочку і светр, пересипані нафталіном, на якийсь час було сховано до бабусиної скрині, а лижі покладено на шафу у сінях.

Примхливе світло в сінях — фрамуга над дверима прикрашена різноколірними скельцями. На стіні високо, біля самої стелі, висять пучечки трав — м'яти, ромашки й багульника, і від них по всій старій хаті духмяно пахне. Андрієві вчувається цей запах і зараз, наче руда шубка торкається хутром його обличчя.

Розплющивши очі, Андрій бачить Тулупова — висолопивши язика, Федя старанно водить утюгом. По розплатаній на рундуці тужурці гуляє утюг туди-сюди, туди-сюди… Світлана протирає вікна — весна! Вітер гонить хмару по темному небу. Ганчірка ковзає по шибці — туди-сюди, туди-сюди… Але ось у безпорадно опущеній руці — зім'ята газова косинка. Парк. Осінь.

Сумно шелестить листя, то йде Андрій по алеї парку. Прощаючись з ним, Світлана піднімає руку, і пташина довірливо сідає на її долоньку і заливається дзвінкою піснею.

Не одразу доходить до свідомості Андрія звук корабельної дудки.

Наслідуючи боцмана Ясачного, черговий наспівно витягує останні склади: дає побудку. Заливисто співає дудка.

— Ко-мап-ді вста-ва-ти! Кой-ки при-бра-ти!

Дев'ять годин. Горн грає великий збір. Екіпаж шикується на правому борту корабля.

Урочисті хвилини тиші.

— На флаг, струнко! — звучить команда.

Чути, як серце відлічує секунди.

— Флаг підняти!

І ось на дужому морозяному вітрі затріпотів прикордонний флаг.

Після команди розійтись Нагорний знову відчув, як затремтіли в нього ноги і злегка закрутилося в голові. Без будь-якої мети він спустився в ют. Біля розпиленої надвоє бочки курили матроси і, як завжди у святкові дні, не поспішаючи теревенили.

Немилосердно пускаючи дим та прикурюючи один «гвіздок» від іншого, «травив» Данило Панков, найперший корабельний жартівник. Матроси слухали Панкова з недовірливою скептичною усмішкою, але слухали — весело хлопець бреше!

Лівою рукою Данило зображав розбурхане море, коробка сірників у правій була кораблем, настигнутим штормом.

— Такий мордотик! — розказував Панков. — Така хвиля — полундра! Корабель зарився з гарматою по місток — ні туди ні сюди… «Повний назад!» — командує капітан. Ніс із хвилі витягли і попливли далі. «Це, — каже, — хіба шторм?! От раніше були шторми, ото шторми!»

Не дослухавши Панкова, Андрій відчинив двері камбуза. Звідти війнуло апетитним запахом жареної тріски. Нагорний пройшов до носового кубрика, зняв шинелю і спустився вниз. Обережно, щоб не пом'яти випрасувану форменку, вийняв із скриньки сірий зошит.

Коли море бувало особливо ворожим і викликало в нього кволість і невіру в свої сили, Андрій завжди діставав цей сірий зошит і черпав у ньому духовну силу й мужність.

У кубрику було галасливо: редколегія готувала до випуску черговий номер стінної газети. Тулупов намагався одігратися в шашки в Лаушкіна, старшина Хабарнов з мотористом розбирали шахову партію.

Помітивши ріжок конверта, що виглядає з-за пазухи в Андрія, Хабарнов спитав:

— Ти що, комендоре, листи хочеш писати?