Чорна рада

Гвинтовчиного хутора, міркуючи про все, що чув і бачив. XIII Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою старість, поспішав, мов простий гонець, до Батурина. Сонце ще не вирізалось із-за левад, як переїхав він Ніжень;

іще тілько деколи просвічувало крізь берези. Іще народ і до череди не вигонив.

Шрам і рад, що ніхто його не бачив, бо в ту смутну годину інший опияка не побоявсь би вхопити і попового коня за поводи, питаючи, чия сторона. Як ось чує над шляхом у гаю гомін. Одні кричать: - На шаблях! А другі: - На пістолях!
– Куля лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею - кому бог погодить.
– Ні, шабля - чоловіча сила, а куля - суд божий.
– Та ось панотець їде,- крикнули інші,- нехай він нас розсудить. Дивиться Шрам, аж у гаю зійшлась купа люду чимала. Одні ж у кармазинах і при шаблях, а другі в синіх каптанах та сіряках, без шабель, тілько декоторі держать рушниці да коси на плечах.

– Чого отеє,- питає Шрам,- попередили ви сонце, щоб зчинити гвалт? Хіба ще мало буч по Вкраїні? От деякі пошапковали його да й кажуть: - Зібрались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду.
– Яка ж,- питає,- сталася кривда і од кого? Кажуть: - Та от, бач, полюбив молодець дівчину, ну і дівчина не од того. Молодець же нашого міщанського роду - син нашого війта, а дівчина, бач, роду шляхетського - дочка пана Домонтовича. От і заславсь молодець до дівчини; а в сватах пішли неабиякі люде - бурмистрове та райці магістратськії. Дак що ж би ти думав, панотче? Як привітав їх пан Домонтович? Розлютовавсь, мов на свою челядь, назвав хамами й личаками. «Не діждете,- каже,- і рід ваш не діжде, щоб Домонтович оддав дочку за гевала!» - От як розвеличалась ледача шляхта!
– перехопили тут інші з синьокаптанників.-

Се тії, що впрохались у батька Хмельницького на Вкраїну! А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщі!
– Цитьте, цитьте, горлатії ворони!
– озвались тут деякі з кармазинів.- Дайте й нам що-небудь вимовити. Невже ви хочете, щоб за вашого війтенка отець силовав одним одну дочку?
– Який,- кажуть,- враг просить його силовати? Вона з дорогою душею піде!
– Чого ж се так?
– одвітують кармазини.- А може, й гарбуза втелющить!
– Гарбуза? Ні, не гарбузом тут пахне, коли сама дала війтенкові каблучку.
– Годі, годі квакати!
– кажуть кармазини.- Побачимо ось, чия візьме.
– Розводьте бійців!
– кричать інші.
– Як же їх розводити, коли не згодились, чи на пістолях, чи на шаблях? Нехай розсудить панотець. Скажи нам, будь ласка, панотче,- обернулись до Шрама,- як лучче дознати суда божого, чи пістолями, чи шаблями? От брат стає за сестру, а жених за себе і за все міщанство. Коли жених поляже, нехай потішаться кармазини; як же поляже кармазин, тоді дочку нам подавай, хоч лусни! Не сховаєшся од нас ні за високими ворітьми, ні за привілеями!
– О, щоб вас господь побив праведним громом!
– каже тоді Шрам.
– За що се ти нас так проклинаєш?
– каже, зумипшись, громада.
– О голови, сліпії і жорстокі!
– глаголе знову Шрам.- Як збирається на небі хуртовина, то й звірюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите криваві чвари! І помчавсь од них необзир. У Борзні заїхав Шрам одпочити до сотника Білозерця. Білозерець був старосвітський сотник, іще-то з тих, що перші озвались потиху до батька Богдана:

«Єднай, батьку, Україну, а ми тебе виручимо». Так знав його Шрам добре, і були вони приятелі. Тілько що доїжджає до воріт, аж сотник виїжджає з двору. Пізнав Шрама і сам не знав, що робити од радості.
– Ну, батьку,- каже,- у саму годину завітав ти до нас у гості!
– Бачу, я й сам. Бодай лучче нічого не бачити!
– Куди ж отес?
– Да в Батурин же, до навісного діда Васюти.
– Е, уже раду рушили!
– Як?
– А так. Ось заїдьмо лиш до господи. Заїхали, ввійшли до світлиці, сіли кінець стола. Тоді Білозерець і почав розказовати.
– Так і так,- каже.- Навісноголовий Васюта коверзовав, коверзовав, далі таке вигадав, що ледві и сам не пропав. «Присягайте мені,- каже,- на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам і капут!» Наустив вражий дід піхоту да хотів так придавити у Батурині старшину, щоб і не писнула. От як у нас тепер завелось!
– Да чого доброго й ждати од такого, що полизав лядських полумисків?
– каже

Шрам.- Уже коли ти був раз Золотаревським, то Золотаренком ізнов не будеш! Ну, що ж старшина?
– А старшина,- говорить Білозерець,- почала його усовіщувати: «Побійся бога! Чи тобі ж довго жити на світі? Нехай би молодшії гетьмановали. Ей, пане полковнику!

Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за його; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм». Куди! Розходивсь наш дідуган: «Скоріш у мене волосся на долоні виросте, ніж переяславський крамар буде гетьманом! За мене бояре на

Москві тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланці до Зінькова».- «Не йми, - кажуть йому, - віри запорожцям: вони тебе уочевидьки ошукують. Приїжджають до тебе з Січі задля узяття тілько подарунків.

Ми тебе гетьманом, ми тебе гетьманом оберемо!» А там своє на умі. Хіба не знаєш, яким вони духом на городову старшину дишуть? Се в їх обичай давній!» Де тобі! І слухати не хоче. Як ось і гонці з Зінькова. «А що?» - «Еге!

– кажуть.- Прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожці таке провадять, що аж слухати сумно».- «А князь же що?» - «А що князь? Князь із запорожцями запанібрата, а твої подарунки прийняв у сміх, бо в його й свого доволі». Васюта й руки попустив. Тоді старшина за його, а піхота й собі потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка лист до

Васюти.
– Од Сомка?
– питає Шрам, здивовавшись.
– Од його самого, од Якима Сомка.
– Із Переяслава?
– Ні, із Ічні. Сомко вже в Ічні.
– Не сподівавсь я, - каже Шрам,- щоб Сомко так скоро переміг себе.
– Еге!
– одвітує Білозерець.- Крута година наступила. Пише до Васюти: «Во ім'я боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам,- каже,- лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я,- каже,- жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не попустимо гетьманської булави в ледачі руки…» Бачить тоді Васюта, що нікуди дітись, давай старшину до Ічні прохати, да й рушили всі з Батурина. І я отеє, дещо впорядкувавши, туди ж іду. Так намовились між себе, щоб уже всіма голосами

Сомка обрати і присягу йому виконати, і при йому всім стояти.
– Так чого ж гаятись?
– каже Шрам.- На коней да до Ічні!
– Господи!
– сказав, дивуючись, Білозерець.- Чи тебе господь сотворив із самого заліза, чи що? Ні рани, ні літа тебе не одоліваюгь. А Шрам йому: - Як треба рятовати Україну, байдуже мені і літа, й рани. Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нічого гаятись!
– Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоіь чарку горілки випий да закуси. Сяк-так осадив Білозерець Шрама. Шрам уже й сам тоді почувсь, що треба дати собі пільгу Виїхали з Борзни. Чи проїхали з десяток верст, чи ні, як назустріч гонець до

Білозерця, щоб простовав уже під Ніжень.
– Військо гетьманське пішло,- каже,- туди ще зранку, а Сомко-гетьман з Васютою і з іншою с гаршиною тож із Ічні рушили. Уся старшина присяіу виконала Сомкові на послушенство в ринковій церкві ічанській да, почувши, що вже бояре під Ніженем, просто з церкви на коні да й рушили до Ніженя.
– Заворушились наші!
– каже Шрам.- Слава тобі, боже! Ну, не тратьмо ж часу й ми. Повернули коней на Ніженську дорогу; їдуть спішно. Виїжджають на Ічанський шлях, недалеко од Ніженя, як глянуть - і Сомко з Васютою іде. Старшина за ним купою.

Повітавшись, Шрам зараз і питає: - А що, пане гетьмане, яково?
– Не журись, батьку,- каже Сомко,- усе буде гаразд Уже як ми з паном

Золотаренком узялись за руки, то нехай устоїть проти нас хто хоче. Лубенський,

Прилуцький і Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем під Ніжень, а

Чернігівський буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти іще супишся?
– Ти кажеш, пане гетьмане, що з Вуяхевичем полки виправив?
– питав Шрам.
– З моїм генеральним писарем,- одвітує Сомко.
– Да то ю ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука під таку годину. Е, батьку!
– каже Сомко.- Тобі-бо вже дуже зневірились люде.

–  А ти, синку, дуже багато ймеш їм віри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.

–  Е, годі! Ти мою Вуяхевича не знаєш. Ніхто лучче його не вмів гамовати козаків: тим я й дав на сей день йому бунчук, а не іншому.

Похмурна, похмурна година!
– каже сам собі Шрам.
– Не така ще, як тобі здається,- сказав Сомко. Дай, боже! А що ти скажеш про поспільство, що купиться коло Ніженя, нехай бог криє, наче як иуло на почаїку Хмельнищини? Се все брюховці!
– Нічого не скажу. Мені більш їх жаль, ніж досадно; більш досадно, ніж страшно.

Поки в мене в таборі козаки да гармати, я ні про що й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже засмутили миргородці да полтавці з зіньківцями? Не засмутили вони мене, а преогорчили. Не те мені шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана. «О, голово ти моя золота!
– подумав Шрам.- Коли б то так усі, як ти, держались честі да правди! А то на кого не зглянеш - усяке, мов звірюка, про свою тілько шкуру да про свій берліг дбає». Уїхали в місто. Тілько що переїхали Галатовку-урочище, аж ось перегородила їм дорогу процесія: несли мертвого. Питається Шрам.
– Кого ховають? Кажуть: - Війтенка.
– Піп сьогодні з Домонтовичем на божий суд ставав?
– Того самого. Не послужила фортуна горопасі. Тілько стялись на шаблях, зараз так і положив його вражий кармазин.