Чорна рада

Сенчило стоїть посеред колеса) За те, що трапилось, може, раз на віку, вскочити в гречку! Який же його біс утерпить, ходючи посеред спашу? Хіба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Січі за се карати, а тут нам через жінок швидко доведеться перевести всіх братчиків. Як вам здається, панове молодці, чи правду я кажу, чи ні?
– Святу правду, пане гетьмане! Святу правду!
– загули кругом запорожці, як із бочки.
– А вам як здається, батьки?
– питається в дідів. А діди стоять, понуривши голови, та й не знають, що йому й одвітовати. Довгенько думали сивії оселедці, довгенько один на одного зглядували, киваючи головою, далі виступив знов наперед батько Пугач да й каже: - Бачимо, бачимо, вразький сину,- дармо, що ти гетьман,- до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудовати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! Я тобі кажу, що пропадеш, як собака!
– Годі лиш, батьку!
– крикне Брюховецький - Чого се розпустив морду, як халяву?

Та се не Січ: тут тобі гетьман не свій брат!
– От яка нам честь за нашу працю!
– кажуть діди.- Тим-то добре казано нам у

Січі: «Ей, не слухайте, батьки, сього ледащиці: підвезе він вам москаля!» А ми таки не пойняли віри, ми вповали, що ось немовбито господь поможе й на Вкраїні завести запорозькі порядки!

– О, ви голови цвілії!
– каже Брюховецький.- Яких же тут сподіватись порядків, коли Запорозька Січ буде серед жонатого люду? Ви думаєте, що і всякому про те байдуже, так як вашим старим костям; а ми - так інше почуваємось Не москаля я вам підвіз, а роблю все по правді, що жоден братчик на мене не пожалується. На

Січі, посеред глухого степу, треба бурлакувати, а в городах, посеред миру - женитись та господарювати.
– А хіба ж ти,- озвавсь батько Пугач,- не казав нам, окаянний, як підмовляв нас у городи: «Ходімо, батьки, зо мною, заведемо свої порядки по всії Україні?» Хіба ти не казав, що Січ буде Січчю, а запорожці будуть судити й рядити всю

Гетьманщину по своїм звичаям?
– Казав,- одвітує Брюховецький,- і як казав, так і зробив. Самі бачите, що запорожці тепер перші пани на Вкраїні: понаставляв я їх сотниками й полковниками, судитимуть і рядитимуть вони по запорозьких чвичаях усю Вкраїну.

Нема вже й тепер ні в міщанина, ні в мужика се моє, а се твоє. все стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в кишені. Чого ж вам іще хочеться? Щоб я за дурницю бив киями козака? Ні, сього не буде: я своїм діткам не ворог.
– За дурницю!
– кажуть діди.- На чім держиться Січ і славне Запорожжє, те повернув ти на сміх!
– Нехай собі й держиться, коли йому так до смаку. Ми між людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по нутру, той нехай іде на Січ їсти сушену рибу з сировцем.
– Ми таки й підемо, гаспедів сину!
– каже батько Пугач,- Ти нас не випихай коліном. Тілько добре собі пам'ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братці, на його гетьманство! Ходімо до своїх куренів! Гей, діти, хто за нами? Січові батьки думали, що так і висипле козацтво на їх оклик; аж козаки мовчки мовчать да один за одного туляться.
– Хто за нами?
– покликне ще раз батько Пугач.- Кому любо з нечестивим пройдисвітом у гріхах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за Пороги! Тілько ж і за другим разом ніхто ані з місця.
– Так ви, бачу, усі одним миром мазані!
– каже тоді батько Пугач.- Пропадайте ж, ледащиці! Щоб вас так щастя-доля покинула, як ми вас покидаємо! Пху! Плюю й на той слід, що топтав із паливодами! Плюйте й ви, батьки,- каже своїм товаришам,- а на прощаннє скажем сьому Іродові, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться. От і почали діди один за одним виходити з колеса. І зараз первий, обернувшись, плюнув на свій слід да й каже: - Щоб же тебе побив несвітський сором, як ти нашу старість осоромив! І другий плюнув да й каже:

–  Щоб на тебе образи падали! І третій: - Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав ні вдень ні вночі покою! І четвертий: - Щоб тебе, окаянного, земля не прийняла! І п'ятий: - Щоб ти на страшний суд не встав! І, вийшовши з радного колеса, забрали свої коні з чурами да й рушили до Низу. А Іванцеві того було й треба. Посміявшись доволі з своїми розбишаками, каже: - Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули ми дурне мужицтво, одбули міщан, одбули й старих дундуків. Тепер пийте, гуляйте і веселітесь. А мене щось на сон знемогає. Піду одпочину трохи. Петро Сердюк, проведи, брате, мене до господи. Пішов Іванець до гетьманського двору в замок, похилившись на козака; ледві ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузовало.
– Підтоптавсь,- кажуть,- наш Іван Мартинович.
– Іще б не підтоптатись, стілько діла наробивши!
– Та, мабуть, і в головку на радощах лишає закинув. А він, клятий, ні од праці не втомився, ні од горілки не впився. Його лукавий мізок коверзує собі нову думку: як би того безталанного Сомка до посліда-години допровадити! Плутаючи по дорозі ногами і зажмуривши очі, як кіт, Брюховецький скрізь зуби почав так против своєї думки закидати.
– Чи чував ти, братику, щоб миш одкусила коли голову чоловікові? Засміявсь козак: - Се, пане ясновельможний, тілько таку гуторку проложено.
– Гм!
– каже Брюховецький.- Проложено! А з чогось же то її взято… Ох, ноги зовсім не несуть! Вража старість надіходить. Чи випив чоловік кубок меду, чи не випин, уже й голова й ноги хоч поодтинай.
– Се ви, пане гетьмане,- каже Петро Сердюк,- на радах так уходились.
– Ох, на радах, на радах!
– мимрить Брюховецький.- Послужив я козацтву щирою душею, а як-то мені козацгво послужить!
– І, пане ясновельможний! Про що ви турбуєтесь!
– сказав козак Сердюк.
– Та ми за вас усі голови положимо!
– Голови!
– бурчить Іванець.- Було б з мене й одної голови, якби хто зумів її положити, щоб довіку не встала. Усміхнувсь Петро Сердюк да й думає: «Підтоптавсь, підтоптавсь пан гетьман!» А він іде, тяжко ступаючи, справді мов п'яний; далі знов пробовкне деяке слово,

і все на Сомка наворочує, чи не догадається Сердюк; а Сердюкові Петру ще таки невдогад. Як же почали вже зближатись до замкового будинку, то Брюховецький і каже: - Чи бачиш ти, Петре, коло стані, при самій землі віконце? Там сидить у мене вельможний Сомко, що гордував колись усіма, і не було йому рівні на всьому світі. Як тобі здається се диво?
– Диво велике,- каже Петро Сердюк,- нічого сказати. Служить вам добре фортуна, пане гетьмане.
– От же я розкажу тобі щось іще дивніше. Ось слухай лишень, братику, який мені сон сьогодні перед світом снився. Здається, йшов я п'яний додому, от до сього будинку, й прийшов, і ліг спати, і виспавсь, і проснувсь ранком - проснувсь, аж мені кажуть, що вночі чудо велике створилось: Сомкові миш голову одкусила! Як тобі здається, Петре? Проти чого сей сон мені приснився? Коли б ти мені сей сон одгадав, знав би я, як тобі оддячити. Загадавсь козак, далі, помовчавши, й каже: - Що ж, пане гетьмане? Себто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком? Обняв Іванець Петра Сердюка за сі слова. Далі, ввійшовши до світлиці, зняв з руки широзлотий перстень да й каже: - Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що пробереться хоч скрізь дванадцятеро дверей, куди треба. Візьми, надінь, ніде тебе не зупинять. Що ж ти одступаєш, наче од лихого зілля?
– Того одступаю,- каже Сердюк Петро,- що хоч низовець на всяке характерство здатен, да за таке ще зроду в нас ніхто не бравсь! Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем і твій сон пройде. Оставсь Брюховецький, як остуджений.
– Е,- каже,- так, мабуть, правда сьому, що кажуть: зроду-звіку козак не був і не буде катом!
– і почав ходити по світлиці. Походив, походив.
– Чорт знає які,- каже,- забобони! Буцім не все один біс, чи задавити яку погань на раді, чи шпирнути ножем під бік у глибці! Ще поміркував трохи, ходючи.
– Мабуть,- каже,- що не все одно!.. Чом же ось я сам не піду з їм розправитись!.. Поки Сомко був Сомком, я ставав на його сміливо, а тепер мене якийсь острах бере… Знов почав походжати мовчки.

– Казна-як доля чоловіка ворочає!
– каже собі.- Мабуть, сам лихий мені помагає… А лучче б нічого сього не було… Ой батьку Богдане! Не пізнав би ти тепер свого Іванця!.. Ворог!.. І звідки нечистий утелющив мені ворога!.. А вже тепер шкода зупинятись… Вивернеться… добре, що поборов… Два коти в одному мішку не помиряться… Чом же оце нема в мене сили до закінчення? Була сила світ на свій лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь… Що ж, як на

Москві зроблять не по-нашому? Гроші грошима, бояре боярами, а цар - душа праведна… XVII Мізкує собі ледачий Іванець, ходючи по світлиці, аж ось увійшов вартовий: - Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити. Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб.

Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась.
– Хто їй такий?
– Той, кого тобі треба. У Йванця пішов мороз поза спиною.
– Кою ж,- каже,- мені треба?
– Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та компонують, як би Сомка на волю визволити; та й ніженські міщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусія.
– Що ж ти за чоловік?
– Я чоловік собі мізерний - швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.
– Як же ти заворожиш Гетьманщину?
– А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе і втихомириться.
– Дияволе!
– скрикнув Брюховецький.- Звідки ти мій сон знаєш?
– Од усатого пацюка знаю.
– Буде ж тому пацюкові!
– Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було - сьогодні пан, а завтра пропав. Довгенько помовчав Брюховецький.
– Одкрий,- каже,- голову; я подивлюсь, чи не нечистий справді до мене присусіджується.
– Нечистому багацько діла й по монастирях,- одвітує той да й одкинув відлогу.

Брюховецький аж одшатнувсь: - Кирило Тур!
– Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом,- каже

Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою.
– Невже ти оце візьмешся за таке діло?
– питає Брюховецький.
– А чому ж?
– каже.- Хіба в мене руки не людські?
– Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком!
– Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві - сам здоров знаєш

–  трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подякували мені киями. Отака в світі правда!
– За що ж ти на його злишся?
– Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добратися.
– От як,- каже.- Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.
– Гарна каблучка,- каже Кирило Тур.- Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано. А Брюховецький: - Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив із сим знаком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам'ятку.
– Еге!
– каже Кирило Тур.- Що то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався,- да й вийшов із світлиці. Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче: - Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться. Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи, ні високою стану. Так собі, наче горбатий дід. Уже надворі стемніло. Ось добирається він до Сом-кової глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище.
– Геть!
– А се що?
– каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень. Скоро вздрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері. За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак… Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик і ключ од глибки.
– Іди,- каже,- до свого товариша Я буду сповідати в'язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобі на сей час позакладало. А той йому: - Та я й сам рад звідси заздалегідь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповідь.
– Ну, коли знаєш, то й лучче.- каже запорожець.- Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Він після сповіді засне.
– Засне після твоєї сповіді всякий!
– бурчав, зачиняючи двері, сторож. Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани і на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап'янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в'язення; тілько вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога

Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рукавів повиписовала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мережки; а

Череваниха подаровала її безталанному гетьманові на пам'ятку гостьовання в

Хмарищі. Так отся тілько сорочка зо всього багатства йому осталась; і чудно, і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьманові сіяла! Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам наблизивсь до понурого в'язня.

Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує

Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь: - Що ж?
– каже.- Роби, що тобі сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом: - Хіба ж тобі не страшно вмирати?
– Може б, мені,- каже Сомко,- й страшно було, якби не було написано: «Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити…» А Тур каже: - Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по грудині… - Адова утробо!
– крикне тоді Сомко.- Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв'як, живучи під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне!
– Добре, єй-богу, добре!
– каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж на халяву.- Єй-богу!
– каже.- Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю.
– Що се!
– каже Сомко.- Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на

ім'я боже, чи справді ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти? Запорожець зареготав.
– Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? Тілько він один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить.
– Що ж ти мені скажеш?
– А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що! Там

іебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням.