Чорна рада
Шрифт:
Трубайло назад вернеться». А кііязь їй знову: «Як не згодишся на моє проханнє, то я твої тури постреляю»,- «Як постреляєш мої тури, то вже більш нічого не стрелятимеш». Розсердився князь, взяв лук з плеча і почав стрілять золоторогії тури. Сунулись тії тури в пущу, так і виваляли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло… а Трубайло тоді був не такий узенькии, як тепер,- прибігли над високу кручу і всі шубовсть у воду! Да й ні один не переплив, усі каменем лягли по дну, аж річку загатили. Сплеснула тоді дівчина руками: «Потопив єси моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всі вічнії роки!..» От же й блукає, кажуть, той князь до сього часу по пущі і ніяк не знайде свою Переяслава. А Переяслав був уже і в татарських руках, був і в лядських - чого вже не було з тим Переяславом? А він не знайде його та й не знайде. А дівчинині тури лежать і досі каміннями в воді, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо з-під води. Отже, кажуть, буде таке врем'я, що князь приїде
Вкраїні. V Слухають дівчата, да аж сумно їм стало; слухає Орися, да вже боїться й глянуть на каміння, що простяглось купою через річку. Вже їй здається, що то справді не каміння і вода шумить якось не так, як вода…
Засмутив зовсім дівчат старий Грива. Не знають уже, чи прать би то їм, чи додому вбиратись; сором тілько старого Гриви; поглядає-бо на них да тілько всміхається. То було люблять прать на самій бистрині, положивши кладку з камня на камінь, а тепер одійшли дальше од кручі, де вода ще не дійшла до каміння
і пливе тиха да чиста, хоч вигляньсь, як у дзеркало. І, справді, мов у дзеркалі, видно в воді і небо, і кручу з тими кудлатими коріннями, що переплутались із хмелем, і кучерявії в'язи, що повибігали на самий край і попростягали зелені лапи над річкою. Дивиться Орися в воду, аж у воді на кручі щось зачервоніло; хтось ніби виїхав із пущі на сивому коні і стоїть поміж в'язами. Боїться глянуть угору, щоб справді не було там когось; боїться глянуть і на каміння: вже їй здається, що ось-ось заревуть і сунуться з річки зачаровані тури. Смикнула за рукав одну дівчину і показала в воду: дивляться дівчата, аж на Туровій Кручі князь на сивому коні.
Так і обомліли. Бо хто ж би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазині, а з пояса золото аж капає. Немало ж, видно, здивовавсь і козак: стоїть на коні нерухомий. Бо хто ж би й не здивовавсь, опинившись над такою кручею? Унизу рине вода через камінне, а над водою сидить нерухомо сивий дід на камені, а там стоять нерухомі дівчата, з прачами, з мокрими полотнищами в руках. Чи дівчата, чи, може, русалки повиходили прать сорочки підводному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою. Оце ж, мабуть, і сам він вийшов з води погріть старії кості на сонці. Ще раз погляне козак на сивого діда, ще раз погляне на дівчат: позасукували по локоть рукава, попідтикали плахти і мережані заполоччю подоли… Золото не сяє так на дорогих перстнях, як сяють у воді й над водою їх білії ноги. Задививсь козак і собі стоїть нерухомо; коли ж гукне на його старий Грива: - Гей-гей, козаче! Чого се тебе занесло на кручу? Хіба хочеш пополоскать свої кармазини в Трубайлі? І скоро промовив - зараз наче розбив які чари. Засоромились дівчата і давай бовтать полотнищами. А козак одвітує дідові: - Да й за тс слава богу, що хоть на кручу вибрався. Скажи, будь ласкав, дідусю, як мені виїхать ік Війтов-цям?
– А чого тобі треба в Війтовцях?
– Через Війтовці,- каже,- лежить моя дорога, - А куди ж лежи-іь твоя дорога?
– Моя дорої а - до чийогось порога, моя стежечка - до чийогось сердечка.
– Еге,- каже старий Грива,- нехай же тобі господь у доброму ділі помаїає' Отже, куди тобі виїхать. Берись униз, понад берегом; то там трохи нижче буде тобі доріжка; тією доріжкою виїдеш ти на річку. Єсть через річку й кладочки; возом не проїдеш, а конем добрий козак перехопиться. Подякував козак за пораду, повернув коня і сховавсь поза деревом. Як сховавсь, тоді-то вже розгулялись наші дівчата; розписали козака як на папері: які й очі, які й брови, як і говорить, як і всміхається. Та каже: - Се твій суджений! А та: - Се твій. А одна додала: - Не змагайтесь дурно, дівчата: чи рівня ж таки вам пишний князь! Се нашій панночці суджений! Почервоніла Орися.
– Збожеволіла,- каже,- ти, Параско! Хіба не чула, що він сказав дідові? І жаль їй було, сама не знає чом, що він їде свататься. М'якше од воску дівоче серце. Тане воно од козацьких очей, як од сонця… - Що ж,- каже Параска,- що їде свататься! Судженої й конем не об'їдеш! VI Попрали дівчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посідали й поїхали додому, свіжі да веселі; щебечуть як ластівки. Іще далеко не доїхав віз до сотницького двора, а в дворі вже чутно було, що вертаються.
– Орисю, наша панночко!
– крикнули дівчата, скоро розчинились ворота.- Чий же то сивий кінь у дворі стоїть? Се ж того козака, що ми бачили, се ж твого князя, се ж твого судженого! Гляне Орися, а в серці наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зраділа, сама того не знала. Виглянув у вікно із світлиці молодий козак: їде в двір віз старими кіньми, із старим сивим погоничем; зелена трава волочиться по боках і б'ється по колесах; а із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зими червоніє літо - повен віз дівчат у квітках да в намисті,- Орися, як сонце, поміж ними! Виглянув, да аж руками сплеснув: - Се ж вона, се ж вона!
– і ото вже тоді почав на прямоту викладувать свою мову пану сотникові, і хто він такий, і чого приїхав. Хто ж він такий, то се вже пан сотник знав давно: миргородський осауленко, отаман у своїй, сотні, хорошого й багатого роду дитина. А чого приїхав? Приїхав подивиться, що там за Орися така, що там за дочка в сотника Таволги на всю Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довідаться, чи вже надбала шитих
Ввійшла в світлицю червона, як калина.
– От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи, може, підождеш кращого? Хоть би тобі слово промовила, хоть би тобі очима зглянула. Стоїть, сердешненька,
і головку схилила. Бачить панотець, що не дождеться од неї одвіту,- бо де ж таки, щоб дівчина сказала, що в її на мислі. Очиці хіба скажуть, а сама ні. Пораховав се панотець да й каже: - Де вже такий козак да люб не буде! Обніміться ж да поцілуйтесь, да й боже вас благослови! Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені і вклонились обоє низько, до самого долу, панотцеві. Чи багато ж наїхало дружини на весілля, чи бучно одбули гостей, чи довго гуляли
– се вже не наше діло розказувати. Бачив я Орисю саме перед весіллєм; хороша була, як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргороді - ще стала краща замужем, і дитина в неї, як божа зірочка.
Вже я не раз думав собі, на неї дивлячись: «Се божа слава, а не молодиця! Що, якби хто дотепний змальовав її так, як вона єсть, із маленькою дитинкою на руках! Що б то- за картина була!» Писано 1844, сентября 7, у Ходоркові, в Свідзінського, прочитавши тесту пісню
«Одіссеї».
ГОРДОВИТА ПАРА (Бабусине оповідання) Снігом віконечко наше забило… Завірюха… Як то нашим тепер серед шляху?
Ростіть скорійш, хлоп'ята, на підмогу татусеві. І матері нема щось довго з річки. Ростіть, ростіть, дівчаточка! Добре сидіти в теплому запічку за старими головами… А як я осталась на світі малою сиротиною - всякої нужди дознала. Яка то, боже мій, давня давнина, а коротенький час дівоцький наче мені вчора змигнувся… Тепер, що ні почую, забуваю, а крізь ті молодощі дивлюсь у давнину, наче крізь воду прозірну. Так, як оце ви обсіли мою куделю,- щоб були здоровенькі,- так було й я зимою граюсь ляльками при своїй бабусі… Дай їй, господи, всі митарства пройти да й не зупинитись! Древня була моя бабуся-покійничка,- ще то з тих старосвітських людей, що шведчину й усякі невпокої козацькі своїми очима бачили. Тоді, діточки, на
Вкраїні велось не по-нашому. Що страшно, то страшно було слухати, а серце линуло голубом у ту старовину ие-впокійну. Козаки були козаками, дітоньки,- одно слово: скрізь пахло волею; земля була розкішна; риби в воді, звіря в гаях - аби охота ловити; і трави були буйніші; здається, й сонце сіяло краще на святому небові,- далебі, дітки! Тим-то й бабуся-покійничка було каже: «Не став, не стає, моя дитино, таких дівчат і козаків на Вкраїні, як за мого були дівування». II Найчастіш було споминає про Марусю Ковбанівну, що такої краси, каже, і світ настав - не бувало. Я, каже, була ще підлітком, то мені її коло церкви показували здалеку. До неї й приступити, каже, було страшно: така велична.
Кунтуш на їй - самі златоглави, коралі на їй - усі в дукачах. Давнього була роду козацького Маруся Ковбанівна,- то ніхто не вбереться краще ії між люде. І козаки-молодики її жахались, не то що. Очима поводить - наче душу з тебе виймає: все б їй розказав, не потаїв би й гріха перед нею. Владична, справді, каже, владична була краса в Ковбанівни. Батько в Ковбаня отаманував у Січі і все море сплавав, поринаючи на дно за дорогими тими дукатами й коралями,- так-то люде було славлять. А то ще було кажуть, що він по той бік Дніпра у Польщі якимись козаками орудував та й у нашу сторону якось прибився. Неприступний був чоловік старий Ковбаня,- і жінка од його нічого не довідалась, хто він і що він, і звідкіля він, і як він. III Така ж і дочка в його викохалась. Старий спочив уже на цвинтарі, молодою дівчиною покинув свою Марусю. Молоде ж було, а горде й потайне, крий боже! Було й на улицю між дівчат не вийде, тільки хіба коло криниці, як зустріне котору, трошки постоїть, словом ласкавим перекинеться. І в будень було дукачі носить; стане против сонця - королівна, та й годі! Вже й дівчата було кажуть, що в неї й вода з відер наче срібло ллється. А козаки ж тоді були не наших парубків - войовники, хоробрі молодці, а боялись до неї залицятись. Така була та Маруся Ковбанівна. Скине оком иаче до тебе заговорить, а заговорить
– наче заграє. Який би то і козак був, щоб до неї з жартами, з прикладками!
Такого не було й на всій Гетьманщині, здавалось. Отак було розказує мені бабуся. Як ось, каже, пішла чутка поміж дівчатами, їло любиться Маруся з Прохором Осауленком, та й любиться певне: і в вишневім садку
їх бачили проти місяця, і старосвітську скиндячку Марусину пізнали в Прохора в ковнірі. Любиться. А Прохор Осауленко був козак не з величних; щира душа, себе на сміх не подасть, та й годі. Були козаки на селі против його - що волохаті туркоти против голуба. Отже порай, укажи дівоцькому серцю! Покохала Марусї
Прохора - і мов та хмелина коло його в'ється. Що горда, то й горда, а він спогляне - і очиці спустить; всі вже помітили, і ото вже хвалились: «Будемо ж добре та й добре гуляти на весіллі! Нехай господь парує, коли собі прийшлись до пари!» IV А багатирка була Марусина мати з діда-прадіда: у неї в світлиці під столом були закопані ще якісь пилявські гроші, то сподівались гульні на всю Гетьманщину.
Прохор був собі так, небагатий козак: його панотець на осаульстві батьківщину надполовинив, щоб то од значного товариства не одрізнятись; так, отже, його