Чотири пори життя

— А комусь у житті помагала?

— Бідним, калікам і просто — кому хотіла.

— Не лише грішми, і словом помагала?

— І грішми, і словом, і ділом, як могла.

— А ворогів мала?

— Мала.

— Багато?

— Багато.

— Чому? — усе допитувався голос, який долинав, здається, вже з-поза спини.

— Головно через заздрість.

— А ти заздрила? Розказуй, усе розказуй…

— Ніколи. Я все в житті здобувала сама, через те нікому було заздрити, бо мені ніхто нічого не був винен. Коли я ще нічого не мала і була гола, як соколиха, не заздрила, бо не було де, а коли вже мала все, то заздрити було нікому.

— То ти в житті мала все? — перепитував голос.

Я задумалася і згодом озвалася знов:

— Так, я мала все.

— І нічого тобі не бракувало?

— …Здоров'я. Лише здоров'я. Але замість здоров'я я мала іншу винагороду.

— Яку?

Я не відповідала.

— Яку? Чому мовчиш?

— Якщо ти є той, про кого я тепер думаю, то ти сам знаєш, бо саме ти дав мені ту винагороду, — сказала я після довгого-довгого мовчання.

Тепер довго мовчав господар невидимого голосу.

— Я не той, про кого ти думаєш, Маріє, і не я тебе винагородив, але я тепер покажуся тобі.

— То стань перед мене, — попросила його.

— …Хто ти? — зачудовано спитала я, коли красивий чоловік в образі і подобі земного з'явився переді мною в розкішному золотистому хітоні зі скіпетром чи палицею у пещеній білій руці. Я не мала досвіду з угадування чоловічого віку, через те не можу сказати, скільки йому було років, але знаю одне: такі чоловіки в земному житті належали до вічно молодих, знадливих і майже безсмертних.

— Хто ти? — знову перепитала я.

— Я твій ангел-хоронитель.

— Ти?! — моє здивування було таке щире і невдаване, що красивий чоловік засміявся і відразу спохмурнів.

— Я. А чим я тебе не влаштовую такий, як є? Хіба ти знаєш, яким я маю бути?

— Ти — Миколай-Угодник?!! — не вгавала я, украй подивована. — Ти мені кажеш правду?!

— Тут не кажуть неправди… Але чому ти дивуєшся?

— Бо я тебе знаю іншим.

— Звідки ти можеш знати?

— З церковних образів.

— О, так, я старий-старий, з бородою, із скіпетром у руці, з німбом, — трохи іронічно розказав сам про себе. — Ну, ось, маєш скіпетр. А більше нічого. Усе інше, аніж те, що ти знала. Але я Миколай-Угодник, твій ангел-хоронитель, кажу тобі отут, стоячи перед тобою.

— Це справді ти, що завжди беріг мене і допомагав? — допитувалася я.

— О, у тебе залишилася земна звичка перепитувати по кілька разів зрозумілі речі!

— З чого ти знаєш, що це мені зрозумілі речі? Ось ти стоїш переді мною в подобі майже земного чоловіка, і я тебе бачу, не знаю чим, але бачу. Але ж мене нема. То як ти розмовляєш із тою, якої нема?

— Як нема? — тепер запитував він. — Ти є. Ти просто до цього ще не звикла і не знаєш, але ти є.

— Де я є?

— Скрізь тут, усюди.

— А таммене зовсім не зосталося?

— І там тебе трохи зосталося. У пам'яті інших. Однак пам'ять людська коротка і невдячна. Отже, ти вся тут. Уся душа твоя коло мене.

— А яка вона — душа? Ти знаєш?

— О, Маріє… — зітхнув Миколай-Угодник. — Я знаю лише те, що знаю…

— Як? І ти не знаєш?! Миколай начебто недочув мене.

— Хочеш, я наближу душу до тієї, що ти мала в житті, і ми підемо з тобою садом?

— Твоя на те воля, — поникла я зовсім, вражена і розчарована водночас. Бо і тут, як на землі, існував якийсь свій розрахунок: хочеш — зроблю тебе щасливою, не хочеш — і не треба.

— Ти недобре думаєш… — сказав Миколай, якось дивно обходячи круг мене. — Тобі краще говорити вголос.

— Але ж я не маю голосу, — заперечила. — Ти що, читаєш мої думки?

— Я їх не читаю, я чую: тобі здається, що ти думаєш, а насправді ти говориш. У тебе є голос. Ти його не чуєш, а я чую і бачу тебе живою, — пояснював ангел з великою терплячістю. — Та ти й сама зараз себе побачиш, — він наче торкався невидимої димки, що була моєю душею.

І поволі я почала відчувати, що стаю жінкою. У мене начебто з'явилися очі, що дивилися на мене збоку. Отже, очима збоку я могла бачити дуже тендітні контури жіночої фігури, що ледь-ледь прозирали з-під білої димчастої тоги. Я була у довгих білих одежах із голови до ніг: навіть колись моє розкішне чорне волосся тепер стало білим. Невидимі і нечутні струмені вітру колихали мережані сріблом строї маленької жінки, — а це справді була я, — і розвівали їх за спиною, немов весільну фату. Збоку я сама собі видавалася такою мініатюрною, що, мабуть, мав рацію один із моїх приятелів, коли сказав: «Ти така маленька, така маленька, що могла би поміститися на моїх грудях».

Маленькі жінки створені для любові, любили повторювати мені услід чоловіки, від яких я цього чекала щонайменше. «Але, може, варт було їх тоді слухати?» — думала я, майже милуючись собою збоку.

— Не варт, — відповів мені Миколай, що мовчки стояв дотепер переді мною.

— О, ти справді ангел і справжній ангел-хоронитель… — вдячно прошепотіла я, пропустивши слова, і подалася до нього, наче хотіла притулитися чи знайти захист.

— Ти розчулилася, — він провів над головою обома руками. — Ти в житті була чулою. І це тобі заважало. Заважало? — перепитав.

— Багато разів. Бо дехто користався нею. До того ж я була тонка на сльози, замість мати кулаки.

— Добро повинно бути з кулаками? Так вас там учили? А тобі не здається, що іноді сльози допомагали тобі більше, аніж кулаки?

Я трохи перемовчала. Згадувала.

— Мабуть, ти маєш рацію. Однак частіше я плакала так, щоб ніхто не бачив. Сльози не асоціювалися зі мною. І я плакала не перед усіма.

— Бачиш, зате вони були достойні сліз, ті, перед ким ти плакала. То були твої віддані друзі. Ти їх мала багато.

— Це ти мені їх посилав? — запитала я здивовано.

— Ні. Ви самі знаходили шлях одне до одного. Я лише створював ситуації, коли бачив, що між тобою і кимсь пробігала іскра симпатії чи довіри. І я вам давав випробування. Найважчі випробування випадали тобі з людьми, які згодом ставали твоїми друзями. Чи не так?

Над цим можна було не задумуватися. Ця аксіома виведена мною ще за життя.

— Так. Навіть потенційні вороги, пройшовши випробування зі мною, ставали моїми друзями чи просто приятелями, але не ворогами.