Чотири пори життя

— Маріє, я зараз не ближчий до Бога, ніж ти. Не дивуйся. Так, я близький до нього, але я його жодного разу не бачив… О, та це для тебе потрясіння, — наче хотів погладити мене Миколай. — Я знаю, що він десь тут, але я не знаю його лику, я лиш чую його голос і його волю.

— О, знаєш, — раптово захвилювалася я, — іноді мені здавалося, що я теж його чую, чую майже фізичну присутність, коли він диктував мені свою волю. Він іноді давав мені якісь такі слова, від яких плакали чи тішилися люди. Вони мені були вдячні за знайдені мною слова. Але люди помилялися: я їх не знаходила, слова мені були продиктовані. Попервах я гадала,

що то натхнення, однак фізичне відчуття чиєїсь сторонньої присутності довкіл тебе казало, що то щось вище. Я писала Його, а не свої, диктанти. Але це теж різновид диктату, його воля. Чи не так?

— Ні, моя люба, — Миколай уперше за час нашої розмови підвівся і обійшов мене, як живий чоловік обходить жінку, лиш диханням торкаючись і хвилюючи мій прозорий хітон. — Такого страшного диктату, як ти мала в житті, ти вже не матимеш ніде, навіть коли б тебе поселили в найнижчому, першому крузі. Бог тебе звільнив…

— Щоб знову диктувати? — не здавалася я.

— Ні. Він тебе звільнив, щоб ти нарешті вкусила забороненого за життя плоду — волі, справжньої волі. Він тебе визволив від страху. Ти тут безстрашна. Ти думаєш, що ти там бувала безстрашною. Думаєш? — перепитав.

— Думаю.

— О, в якому перевернутому світі жила ти, моє дитя…

— А хіба до смерті ти жив в іншому?

— Я жив в іншому… Через те я тебе розумію, і через те мене було приставлено до тебе.

— Ти так говориш, наче ти десь із Японії чи з Німеччини.. Бо у нас до людей приставляли лише агентів із різноманітних служб для стеження, а не для охорони. Хоча… Можна було найняти когось собі і для охорони. Однак у мене не було такої потреби.

— Гм… А звідки ти знаєш, що я не з Японії чи звідкись інде?

— А як тоді ми порозумілися б? — раптово я затнулася.

Так, Миколай-Угодник мав явно слов'янські риси обличчя, однак я не знаю, якою мовою ми тут розмовляли. Ми не розмовляли вголос. Ми думали. Кожен знаною колись своєю мовою.

Але ми розуміли один одного?

О, так.

Я мовчала, ба, навіть і не здогадувалася, що це нічого не значило. Я милувалася ледь чутним гамором птиць, плюскотінням фонтанів, мерехтінням квітів і… спокоєм. Дивно, мені здавалося, що я сперечалася про якісь речі і поняття зі своїм ангелом-хоронителем, і ця розмова тривала достатньо довго. Однак опісля всього я не відчувала ні втоми, ні роздратування. Легкість дихала довкіл мене і в мені. І мені знов захотілося говорити.

— Як ти думаєш? Мені вистачить часу і терпіння збагнути тут те, чого я не збагнула на землі? — запитала його, проходжуючись уздовж альтанки.

— Яка ти смішна. Тут не існує поняття часу. Ти не можеш навіть сказати, коли ти вмерла і скільки відтоді минуло. І я тобі не скажу, щоб не засмучувати тебе.

— Та навіть коли б хотіла, я тут не змогла б засмутитися нічим.

— Але ж ти щойно стверджувала, що збагнула усе для себе незбагненне після відвідування тутешніх садів. Ти собі перечиш.

Я знітилася: це була правда.

— Правди нема, — відповів на те ангел. — Правда — це дуже бридка реальність. Все решта — ілюзії.

— А Бог? Хіба Бог — це не є правда? Вища справедливість?

Ангел мовчав.

— Ну, гаразд, — сказала я. — Але ж ті, хто йому служать, вірять у нього! Ти, наприклад.

— Ти знову перечиш собі. Чому ти в житті дедалі частіше вважала, що багато хто з них служить тільки собі, а не Богові? Хіба ні?

— Вважала, але це стосувалося не всіх.

— Але ж це стосувалося більшості, — діймав мене Миколай.

— Я тобі скажу… Служіння тих, хто присягався іменем Бога, в моєму часі мало двоїстий характер. Це могло йти не так від віри, як диктуватися амбіціями чи почуттям меншовартості на тлі суцільного бордельного життя інших.

— Господь з тобою! — скрикнув ангел. — То ти вважаєш, що церква — то інший вияв хтивих людських законів?

— Гм… Можливо, не стільки сама церква, як її служителі. Бо коли вони свідомо й послідовно створювали ситуації для розбрату, змушуючи свою паству кілками загороджувати вхід до церкви чи цвинтаря навіть покійникові, бо він був із іншої конфесії — то це служіння кому? І чи це взагалі має найменший зв'язок із Богом?!

Зрештою, сама церква прагне від людини цілковитої покори й послуху, а це пригнічує дух — постійна думка про твої зумисні чи ненавмисні гріхи перед нею, церквою чи вірою. Колінопреклонний дух — ще не є каяттям, очевидно. А потім… Ці гострі ножиці між людськими бажаннями, вчинками і намаганнями відкупити себе від них, застерегти шляхом молитви і сповіді… Я не знаю, якою мірою це відповідає людській природі загалом, хоча я теж намагалася дотримувати таких канонів. Можливо, я помиляюся через те, що моя віра християнська.

— Моя дитино… — зітхнув Миколай. — Ти говориш про політику, а не про віру.

— А ти воскреси мене і поведи туди, де я побачу церкву без політики. Я прийшла сюди з такого життя. Бачиш, я не раз разом з усіма стояла навколішки під час молитви, але в якусь мить я чула в душі холод, бо це був гіпноз маси, а не мене одної. Поки я, колінопреклонна, страждала від власної недосконалості, попадя вже спродувала калачі від парастасів на місцевому базарі, а поруч мій приятель, що раптово став кумиром в очах ним же загіпнотизованої маси, «побожно» колінкував, спостерігаючи, чи бачить маса, що він б'є чолом разом з нею. Хіба це не від лукавого? Хіба не краще сказати «кол нідрей»[3] бодай би і в синагозі, але так, щоб про це жодна душа не знала, окрім тої, до кого звертаєш свою молитву?!

— Навіщо це тобі тут? — примирливо і дещо занепокоєно запитав ангел.

— Мені цього вже не треба, однак на землі залишилися ті, до кого теж навертається холод у груди…

— Але ж у них залишається надія, що згодом тут вони позбудуться сумнівів.

— Послухай… — озвалося в мені щось давнє, крамольне, майже бешкетне і змусило стати перед Миколаєм-Угодником. — А якщо Його нема? Отак зовсім немає нічого, окрім наших вигадок і бажання, щоб Він був?!

— Про що ти? — різко повернувся у мій бік ангел.

— Ти не здогадуєшся? — зів'яв мій порив.

— Як нема? — запитав мене так, начебто я засумнівалася в існуванні самої себе.

— Але ж ти теж стверджував, що не знаєш його лику, — запротестувала я, виправдовуючи своє несподіване зухвальство.

— Не знати лику — не означає заперечувати саме його існування. Зрештою, навіть на землі… Хіба Бог існує в людській уяві одноосібно? Чи ти бачила бодай раз дві однакові ікони Бога?

— Ні, — погодилася тихо. — Однак Його слава така могутня, що не потребує якихось матеріальних доказів. Там і не спадало на думку дошукуватися його єдиного портрета. Досить, що Ісус має своє впізнаване обличчя.